Життя серед лелек або Коли рідкісні птахи – не рідкість

Село Сухиню, що на Бобровиччині, вже давно облюбували пернаті. Періодично тут з’являються найекзотичніші птахи, розповідають сільчани. Цьогоріч сюди завітали червонокнижні чорні лелеки. Про таке диво нам розповіла постійна читачка Любов Сенькович. Цікавість не змусила довго чекати і наступного дня ми вирушили в таке собі особливе недоторкане сільське сафарі.



Село добряків

Лелека оселився на даху будинку – до поповнення в родині, або, як мінімум, до гарних новин. Побутує також думка, що ці птахи в'ють гнізда тільки в місцях сприятливих для життя, з позитивною енергетикою, і на будинках, де живуть добрі люди. Якщо всі народні прикмети правда, то в Сухині – самі добряки. Адже тут ледь не на кожному стовпі щороку селяться пернаті сусіди. Рідкісні птахи постійно збільшують свою популяцію. Особливий бум цього року. Мабуть, це можна пояснити зручними умовами для життя. Цієї весни річка Трубіж розлилася так, що люди навіть не пригадають, коли таке було в останнє. Луки й досі стоять у воді. Тепер там водиться багато жаб, дрібної рибки... Таке собі сприятлеве середовище для довголапих друзів.



Аби побачити чорних лелек петляємо кілька кілометрів серед різнотрав’я, яке грає яскравими зеленими та жовтогарячими кольорами. Унікальний флористичний дизайн доповнюють ніжно рожеві, а подекуди навіть малинові композиції. Це недоторканий куточок материнської природи, який вабить, чарує і змушує серце битися частіше. Землю під автомобілем постійно пружинить, наче ми заїхали в болото. Обережно проїжджаємо краї запущених меліоративних каналів. Щоразу, зупинившись перед черговою великою калюжею, міркуємо: вже йти далі пішки чи ризикнути і проскочити машиною?.. Вдалині, наче агрономи ходять поважні чорногузи. Їх там, без перебільшення, понад сотню. Стільки лелек в одному місці навіть не сподівалася побачити. Над головою кружляють чайки, тривожно заворушилися дикі качки, що кілька хвилин тому розслаблено пливли тоненькою стрічкою річки. Ця цнотлива природа так і благає мить зупинитися. Пару годин і ми вже їдемо іншою дорогою, на яку вказали місцеві пастухи, мовляв, чорні лелеки відлюдькуваті і їх імовірніше побачите на околиці лісу. Казали, як у воду дивилися. Ще з далеку помічаю дві великі чорні плями, які кружляють у повільному таночку високо над деревами. Причаївшись, аби не налякати, чекаємо слушної миті, щоб розгледіти дивовижну птицю. Опускаються трохи нижче і знов у височінь. Хоч птахи й не підпускають підійти ближче, та чорний блискучий «фрак» з білою «манішкою» і довгий червоний дзьоб, таки вдалося розгледіти. Це й справді несподівана зустріч, можливо, дарована раз у житті, бо птах надзвичайно рідкісний і обережний: селиться тільки там, де й не пахне людським духом. Що ж спонукало, занесеного до Червоної Книги десятка держав красеня, покинути звичне середовище перебування – гущавину лісу чи то потаємні озера? Я не знаю... Та вірю, що це неодмінно добрий знак.

Любіть природу, а не м’ясо



Любов Олексіївна Сенькович – справжня захисниця природи. Можливо через те, що більшість часу нині проживає в Києві. Там таку красу можна побачити лише у визначених місцях, де людей ходить більше, ніж птахів. Та коли на часі городи, пані Любов повертається у рідне село і тішиться кожною хвилиною проведеною серед живих картин дивовижного митця.

«Мені неабияк хочеться, щоб у людей була цікавість до природи, а не до м’яса. Це чудово, що в наші краї повертаються рідкісні птахи. Щороку сюди летять, долаючі величезні відстані, лебеді, журавлі, чаплі, лелеки, качки, гуси... Ми із земляками радіємо такому диву, бо після катастрофи на Чорнобилі, з десяток років до нас не навідувалися пернаті. А тепер з кожним роком все більше птахів летять з теплих країв до нас у Сухиню. Цьогоріч орали город, то за трактором семеро лелек ходили – ну хіба це не диво? А днями поливала грядки, чую курличуть, піднімаю голову, а їх там стільки.., - невимушено береться за голову моя співбесідниця. - Та більше вразило те, що серед наших білих, чорні лелеки кружляли. Правда дещо вище, бояться, мабуть. Я побігла до сусіда, а він каже, справді, до села прилетіли чорні червонокнижні лелеки – понад два десятки бачив. Тепер я щодня йду на луки, аби глянути на рідкісних пернатих».

Повертаючись додому, ще раз зупиняюся у центрі села, аби помилуватися коханням на електроопорах та деревах. За цими теплими стосунками залюбки спостерігає все село. Чорногузи будують гнізда і нове сімейне життя.

«Лелека розумна птиця, — розповідають корінні мешканці Сухині. — Якщо дітки у неї маленькі, один з батьків обов'язково сидить, не кидає дитину. За їжею по черзі літають. На сонці лелека крилами прикриває своїх діток, щоб не пекло. А ще лелека – це символ благополуччя. Тож ми віримо, що цьогоріч закінчиться війна у нашій країні».



Вирушаємо додому... Сонце повільно котиться за обрій, бризнув дрібний дощик, закурликали радісно поважні птиці... Ще раз переконалася – щастя у простих речах!

Сніжана Божок, "Чернігівщина"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.