Жителі Березнянщини представили гастрономічну спадщину на фестивалі «Жива культура — живий світ» у Пирогові

Марія Шевченко, Надія Янчук та Інна Кисла з Березного представили гастрономічну спадщину Березнянщини на фестивалі «Жива культура — живий світ» у Пирогові.



Березинські смаколики таки мають магічну силу! Представники Чернігівщини причарували ними не лише гостей фестивалю, а й відомих артистів театру та кіно. Цікаво, кого саме пригостили? Впізнаєте знайомі обличчя на фото?

УКРАЇНУ ВПІЗНАЮТЬ І ЗА СМАКОМ

Про свій край можна розповідати годинами. Можна показувати світлини, говорити про історію, звичаї, людей. А можна просто поставити на стіл те, що століттями готували твої земляки. І тоді слова стають зайвими.

На фестивальному столі Березного — «Березинські балабони», «Панські вергуни» від Надії Янчук, «Березинський пряник» та «Вишня п'яная» від Марії Шевченко, «Березинські гарячі копченості з печі» Інни Кислої. Поруч — «Городнянські булани», які привезли представники Городнянщини.

Гості куштували, цікавилися рецептами, розпитували про походження страв. І, можливо, для когось саме з цього шматочка пряника, вергуна чи копченого м'яса почалося знайомство з Березнянщиною. Бо Україну впізнають не тільки за її піснями, вишиванками чи архітектурою. Її впізнають і за смаком.

РЕЦЕПТ ЯК ПАМ'ЯТЬ

За кожною традиційною стравою — значно більше, ніж перелік інгредієнтів. Є руки жінки, яка колись навчила готувати доньку. Є бабусин рецепт, записаний не в кулінарній книзі, а в пам'яті. Є родинний стіл, за яким збиралися кілька поколінь. Є свята, будні, праця, достаток і нестатки, радощі й важкі часи. Саме тому гастрономічна спадщина — це не просто кухня. Це пам'ять, яку можна передати далі.

Особливе значення має Березнська гастрономічна спадщина, внесена до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини. Її представлення в Пирогові стало можливістю не просто пригостити гостей, а показати: традиція жива доти, доки є люди, які її пам'ятають і продовжують.

КОЛИ КУЛЬТУРА СТАЄ СПРОТИВОМ

Мабуть, особливо гостро це відчувається сьогодні. Коли країна воює за право залишатися Україною, культура перестає бути чимось другорядним. Вона стає одним із доказів нашої самобутності.

Росія століттями намагалася привласнити українську історію, культуру, мову, традиції. Сьогодні ми особливо добре розуміємо ціну власної пам'яті. Тому зберегти рецепт — важливо. Знати свою пісню — важливо. Пам'ятати звичай свого села чи містечка — важливо. Називати свої традиції своїми — теж важливо.

У Пирогові все це особливо відчувалося. Музей під відкритим небом на два дні перетворився на величезну українську мапу, де поруч зустрілися різні регіони, діалекти, звичаї, ремесла й смаки. Різні — але свої. Організаторами фестивалю стали Міністерство культури України, Національний музей народної архітектури та побуту України та центр розвитку «Демократія через культуру». Цьогорічний фестиваль відбувся у межах масштабного поліфонічного дійства «ЕнеїдаФест».



Тут навіть очі «пробують» першими! Надія Янчук, Надія Заваліна та Марія Шевченко біля березинської смакоти, яка стала однією з найапетитніших родзинок фестивалю

МАЛЕНЬКИЙ КРАЙ НА ВЕЛИКІЙ МАПІ

Для Березнянщини такі події мають особливе значення. Невеликі громади не завжди мають можливість голосно заявити про себе. Але іноді достатньо звичайного столу, за яким стоять люди, закохані у свій край. Марія Шевченко, Надія Янчук та Інна Кисла привезли до Пирогова не просто страви. Вони привезли частинку Березного — його пам'ять, працю, характер і гостинність. І це, мабуть, найкраща форма культурної дипломатії: не розповідати, які ми, а просто показати себе такими, якими є.

Організаційно представити Чернігівщину на фестивалі допомогли Департамент культури і туризму, національностей та релігій Чернігівської ОДА та Обласний центр народної творчості.

ЖИТИ — ТЕЖ ОЗНАЧАЄ ПЕРЕМАГАТИ

Війна не скасувала українського життя. Ми так само печемо хліб. Співаємо пісень. Вишиваємо. Відтворюємо давні рецепти. Вчимо дітей традицій. Збираємося за столом. Бережемо те, що дісталося нам від тих, хто жив до нас. І це не означає, що ми забули про війну. Навпаки.

Можливо, саме тепер ми як ніколи розуміємо, за що боремося. За можливість залишатися собою. За право називати свої речі своїми іменами. За мову, пісню, пам'ять, землю, родину. За той невидимий зв'язок між бабусею, яка колись замішувала тісто на вергуни, і дитиною, яка через десятки років уперше повторить її рецепт. Бо ворог може зруйнувати будинок. Може спалити музей. Може окупувати місто. Але поки люди пам'ятають — культура не вмирає. Поки готують «Березинські балабони» — живе Березнянщина. Поки передаються родинні рецепти — живе пам'ять. Поки ми показуємо світові, хто ми є, — живе Україна.

Жива культура — це не просто наше минуле. Це наша відповідь сьогоденню і місток у майбутнє. І поки цей місток міцний — Україну не здолати.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.