Криміналізоване виживання. Як воюють жінки, засуджені за вбивство кривдників

Бійчині спецпідрозділу "Шквал" Ельвіра з позивним "Ням-Ням" (ліворуч) та Анна з позивним "Ікс" на Запоріжжі, березень 2026 року

Понад 200 жінок долучилися до Збройних сил України через спеціальну процедуру умовно-дострокового звільнення (УДЗ за ст. 81-1 Кримінального кодексу України). Це жінки, які перебували в місцях позбавлення волі за різними статтями. Тепер вони служать у спеціалізованих підрозділах “Шквал”, які є вже у 13 бригадах і трьох штурмових полках.

Частина жінок, перш ніж долучитися до війська, відбувала покарання за умисне вбивство (ст. 115 ККУ). Деякі з них не заперечують, що справді вбили — але стверджують, що зробили це, захищаючись від насильства. Із вʼязниці для цих жінок, окрім відбування повного терміну покарання, залишаються два шляхи на свободу — заява до Комісії при президентові України у питаннях помилування або служба у “Шквалі”.

Як жінки, засуджені за убивство кривдників, віднаходять новий життєвий шлях в армії — читайте у матеріалі.

“Я тобі вірю, але самозахист довести нереально”

Анна тулить до себе собаку. Коли той стрибає, то майже дістає лапами Анні до плечей. Завести собаку було фактично першим, що зробила Анна після того, як вийшла з тюрми й пройшла БЗВП. Чотири місяці тому вона скористалася можливістю умовно-дострокового звільнення для проходження військової служби за контрактом. Тепер Анна з позивним “Ікс” — військовослужбовиця спеціалізованого підрозділу “Шквал” у складі 1-го окремого штурмового полку.



Військовослужбовиця підрозділу "Шквал" Анна, позивний "Ікс", зі своїм собакою

Чотири роки тому Анні був 21 рік, вона працювала у благодійному фонді, який допомагає дітям з онкологією і жила з мамою. Коли з ними почав жити ще й вітчим, спершу все було нормально. А потім він почав час від часу бити маму й проявляти агресію до Анни.

— Останні півтора року я викликала на нього поліцію, рапорти про ці виклики є в моїй справі, — каже Анна. — Поліція приїжджала й говорила: “А що ми з ним зробимо? До себе додому заберемо?”

Одного разу Анна з мамою пішли в гості, вітчим прийшов туди ж сам. У судовому вироку вказано, що і вітчим, і Анна були напідпитку. У нього в руках був дихлофос — аерозоль від комах. Вийшовши з кухні, Анна пішла відчинити йому хвіртку. Вітчим пшикнув у неї дихлофосом — вона вдарила його ножем. Події Анна памʼятає без подробиць. Втім, зафіксувала, що одразу кинулась надавати вітчиму першу допомогу й викликала швидку.

— Я плакала, він ще був у свідомості, говорив зі мною, — розповідає Анна. — Коли приїхала швидка, я хотіла поїхати з ним у лікарню, але прибули поліцейські й сказали, що я мушу йти з ними.

Розгляд справи Анни тривав сім місяців, які вона провела в СІЗО, оскільки випадок вважався особливо тяжким. Перекваліфікація в таких справах, як в Анни, можлива — але це рідкість. Лише у кількох випадках на рік 115 статтю вже в суді змінюють на ст. 118 ККУ (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної самооборони) або ст. 116 ККУ (умисне вбивство в стані душевного хвилювання). Однак довести душевне хвилювання чи ситуацію самооборони — додаткова робота для поліції. Наприклад, стан сильного душевного хвилювання має підтвердити психологічна експертиза.

Також мають бути вагомі докази, що жінка протягом тривалого часу потерпала від насильства — наприклад, протоколи про виклик поліції. Слідство зазвичай іде легшим шляхом, тож більшість таких справ потрапляють до суду, кваліфіковані як умисне вбивство. Суд може перекваліфікувати справу, але це рідкість. У таких випадках велику роль грають адвокати.

— Мій адвокат на передостанньому суді сказав: “Я тобі вірю, але самозахист довести нереально”, — розповідає Анна. — Тому на останньому слові я визнала провину, але частково. Так, я це зробила, але я не хотіла його вбивати. Суд не застосував жодної пом'якшувальної статті — ані те, що я надавала допомогу, ані те, що сприяла розгляду справи. Прокурор просто сказав: не визнаєш свою провину — дадуть 12-13 років, визнаєш — дадуть мінімум.

На суді прокурор попросив для Анни девʼять років позбавлення волі, вже після її зізнання. Суд ухвалив рішення про сім років і три місяці. Вирок винесли 22 лютого 2022-го. Анна планувала подати апеляцію, але 23 лютого її перевели до виправної колонії, а наступного дня почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тому апеляції не було.

— У колонії я мало з ким спілкувалася, але знаю, що багато жінок відбували покарання по 115-й статті. А от по 118-й я не зустрічала нікого.

"Мені здавалося, що немає сенсу щось комусь доводити"

За умисне вбивство в Україні протягом 2013-2025 років засудили понад сім тисяч осіб, десята частина з яких — жінки. Скільки з них вчинили правопорушення, захищаючи себе, дітей чи інших рідних — невідомо, такої статистики немає.

Щоб зібрати такі дані, необхідно виокремити ті, в яких опосередковано фігурувало гендерно зумовлене насильство як причина злочину. Для цього із загального масиву справ, які є в Єдиному державному судовому реєстрі за статтею “умисне вбивство” (ч.1, 115 ККУ), ми виділили ті, де згадуються ключові гендерно-марковані слова такі як: “обвинувачена”, “домашнє насильство”, “побої”, “знущався”, “побиття”, “погрожував”, “принижував” та “тілесні ушкодження”. Усього реєстр нарахував 820 таких вироків із 2019 року. Останній вирок датований 24 квітня 2026-го. Якщо виокремити лише за словами "обвинувачена”, "домашнє насильство" і "вчиняв насильство", то реєстр виокремлює 47 таких справ.

Головний патерн — чоловік проявляє насильство. Наприклад, це може бути побиття, сексуальне домагання чи переслідування. Захищаючись, жінка хапає перше, що трапляється під руку. Найчастіше знаряддям убивства є кухонний ніж.

Адвокатка й правозахисниця Юлія Сегеда з 2021 по 2024 рік вела справу Марини Полях, яку звинувачували у вбивстві колишнього співмешканця. Полях десятки разів викликала поліцію через насильство з його боку — помітного результату це не принесло. Під час того, як він вкотре погрожував їй, її лежачій матері та доньці, Марина демонстративно взяла в руки ніж для хліба. Ідучи на жінку, чоловік напоровся на нього. Судова справа затягнулась на роки — зрештою, Полях повністю виправдали.

Юлія Сегеда каже, що не знає точно, чи це єдина в Україні подібна справа, де суд взяв до уваги випадки насильства, — але про інші справи з виправдальними вироками їй невідомо.

— Я в цю справу потрапила не одразу, а коли вже пройшов перший допит Марини, — розповідає Юлія. — Тому коли Марина змінила адвоката, ми вирішили просити провести повторний допит. У цій справі я фактично вела альтернативне слідство й подавала дуже багато клопотань на стадії досудового розслідування. Коли зрозуміла, як розвивалися події, сказала Марині, що, на мій погляд, в її справі відсутній склад злочину. Але, щоб це довести, по-перше, нам треба було займати активну процесуальну позицію. А по-друге, говорити тільки правду. Слідчий збирав докази на підкріплення своєї версії, а я — своєї. Хоча, як захисниця, могла цього не робити.

У 30-річної Ельвіри з позивним “Ням-Ням” адвокатка була безкоштовна — але їй із нею пощастило. Та казала дівчині: краще розповісти все, як було, і нічого не приховувати. За її словами, на суді адвокатка також намагалася її захистити. Але Ельвіра не бачила сенсу в цьому.



Військовослужбовиця спецпідрозділу "Шквал" Ельвіра з позивним "Ням-Ням"

Ельвіра росла в інтернаті, закінчила сім класів школи, потім повернулася жити до тата — але він загинув, вона стала сиротою. Ельвіра жила у друга. Одного разу вони до ранку сиділи на квартирі. За її словами, друг почав її домагатися. Коли він заснув, Ельвіра вдарила його ножем.

— Він до мене ліз, а мені це не подобалося, — згадує Ельвіра. — Після удару він встав, вийшов із квартири, спустився вниз — і сусіди вже почали викликати швидку й поліцію. Я теж намагалася викликати швидку, але в мене щось трапилося з телефоном і нічого не вийшло. Коли вже приїхали патрульні, вони запитували, що сталося, оглянули квартиру. Я від самого початку просто повторювала постійно: “Так, це зробила я”. Нічого не приховувала.

На Ельвірі були сліди крові, на ножі — відбитки пальців. Свідків домагань не було, і фізичних слідів на ній. Психологічну експертизу проводили, але лише щоб зʼясувати, чи Ельвіра взагалі осудна.

— Перші три засідання на суді я мовчала, не говорила нічого. А потім перебила суддю, взяла слово, попросила пробачення у сина цього чоловіка й сказала, що беру всю провину на себе. Мені здавалося, що немає сенсу щось комусь доводити.

Розгляд справи Ельвіри тривав сім місяців, які вона провела в СІЗО. Адвокатка просила для неї домашній арешт, суд на це не погодився. Ельвірі присудили сім років позбавлення волі, з яких вона відсиділа два з половиною.

А потім у колонію прийшли рекрутери 1-го окремого штурмового полку. Адміністрація не одразу хотіла відпускати Ельвіру у військо через її психологічний стан. Але рекрутери вирішили дати дівчині шанс.

"Тут на мене принаймні ніхто ніколи не кричав"

Анна й Ельвіра не одразу вирішили мобілізуватися. Прикладом для них стала військова на позивний “Сан Санич”: вона відбувала покарання в тій же колонії та долучилася до армії раніше.

За умовами дострокового звільнення, засуджені мають низку специфічних обмежень щодо місця й порядку служби. Хоч законодавство й дає широкий перелік посад, на яких можуть служити колишні вʼязні, на практиці такі військові служать або піхотинцями, або штурмовиками, або операторами БпЛА. Для жінок є можливість змінити посаду вже під час служби.

Обидві жінки проходили підготовку, аби стати операторками БпЛА. Ельвіра продовжує служити на цій посаді. Вона не розповідає про свої досягнення, за неї говорить її сержантка — та сама Сан Санич, що стала прикладом для дівчат під час мобілізації.

— У полі застрягла машина НРК і треба було сісти на квадроцикл і поїхати її витягнути, — розповідає Сан Санич. — Вона була на позиції з побратимом і він сказав, що не поїде. А вона ніколи не їздила на квадроциклі. Еля наділа бронік, каску, взяла зброю, сіла з водієм на квадрик, поїхала в поле за три кілометри до п*дарів і вони витягли той НРК, щоб довезти до людей на ремонт.



Сержантка спецпідрозділу "Шквал" із позивним "Сан Санич"

— Я ще мало тут знаходжуся, тільки три місяці, — говорить Ельвіра. — Але мене не обманули: я дійсно стала дронщицею, отримую зарплату, мене навчили літати і я далі вчуся. Ніхто не змушує мене йти на позицію, не випихує на неї силою. Мене попереджають, коли вихід, споряджають, якщо хворію — є лікарі. Тут на мене принаймні ніхто ніколи не кричав.

Перший вихід із позиції для Анни був складним. Вона дійшла, відпрацювала, але через бойові дії Анні довелося з усіма речами пішки долати вісім кілометрів у кіл-зоні. Але навіть тоді, коли її побратими кидали речі, щоб дійти, Анна не здавалася й донесла все до кінця. Нині її перевели на посаду діловода.

— Я б ще хотіла вийти на позиції й політати, але мені сказали, що я ледве тоді вийшла й більше не піду. Хоча літати мені дуже подобалося, — каже Анна. — Мені хочеться бути корисною для країни. Дуже шкода, коли вмирають ні в чому не винні діти через війну. Коли я йшла в армію, мені було складно думати, що на позиції доведеться убивати росіян. Але, знаєте, це як жити собі в будинку, коли до тебе приходить крадій, який хоче щось у тебе забрати й убити. Так я бачу росіян. Ми ж маємо захистити свій дім?

Зовсім інше життя

Кількість жінок, які вийшли за УДЗ, значно менша за кількість чоловіків (наразі в лавах ЗСУ служить близько 12 тисяч УДЗ — ред.). Це повʼязано, зокрема, з тим, що закон передбачає створення окремих спеціалізованих підрозділів у військових частинах для проходження служби колишніми засудженими. А от залучення жінок до таких підрозділів і створення окремих формувань тільки для них неврегульовані й значно ускладнюють процес рекрутингу.

На початку квітня 2026 року правозахисний центр для військовослужбовців “Принцип” опублікував дослідження нормативно-правового регулювання та досвіду служби у “Шквалі”. Хоча дослідниці фокусувалися тільки на чоловічому досвіді, висновки з нього загальні.

Один із ключових — наявність конфлікту між установами виконання покарань і армією. Часто тюрми не хочуть відпускати людей, оскільки вони можуть працювати в промислових частинах установ, а рекрутують саме тих, хто може виконувати важку роботу. Тому деяких людей відмовляють від мобілізації. У багатьох засуджених відсутні документи — наприклад, паспорти — і їхнім відновленням займаються або самі військові частини, або благодійні організації.

— Є ще одна важлива проблема: якщо людина відбуває покарання за умисне вбивство, то аби вийти за УДЗ, вона має відбути одну четверту частину терміну покарання. Але в законі цієї вимоги немає, — пояснює співавторка дослідження Анастасія Криштанович.

Працює рекрутинг так: військові прибувають в установу, проводять співбесіди. Після того ознайомлюються з особовими справами ув'язнених і дізнаються, за що ті відбувають покарання. Коли військова частина надає згоду на мобілізацію людини, починається комунікація з Державною кримінальною виконавчою службою.

— ДКВС надсилає табличку, де вказано, наприклад, за якою статтею людина відбуває покарання, скільки строку вже відбуто, чи це більше одної чверті строку, чи резонансна це справа, — продовжує Криштанович. — Якщо людина не відбула одну четверту строку, ДКВС може вказати, що "звільнення неможливе". Але якщо стаття за законом дозволяє проходження військової служби, то неважливо, скільки покарання відбула людина. З умисним вбивством ситуація відрізняється, і це створює неоднакову практику.

Під час служби колишні засуджені не мають гарантованого права на відпустку, а жінки — на відпустку у звʼязку з вагітністю й пологами. Також бійців з УДЗ часто не відправляють на навчання, й вони не можуть просуватися по службі. Окрім цього, всі колишні засуджені у війську мають обмежені причини для звільнення зі служби — або непридатність, або повторне увʼязнення, або завершення воєнного стану.

Журналісти звернулося до Генштабу за коментарем про службу жінок у “Шквалі”. Ми запитали, зокрема, як відбувається рекрутинг засуджених жінок, чи враховується досвід пережитого насильства під час мобілізації, чи проводиться психологічне оцінювання їхнього стану, чи працюють з уже мобілізованими жінками служби супроводу, як відбувається комунікація з підрозділами, де служать жінки звільнені за УДЗ. У Генштабі коментарів не надали.

Наразі у “Принципі" розробили основні рекомендації для Міноборони, Мінʼюсту, Державної кримінально-виконавчої служби та омбудсмана, аби всі військовослужбовці мали базові права незалежно від їхнього минулого. Також у Верховній Раді зареєстрували проєкт закону, який має на меті усунути дискримінацію військовослужбовців, які звільнилися за процедурою УДЗ. Зокрема, надати їм можливість піти у щорічну відпустку й мати додаткову в разі звільнення з полону, перевестися до інших підрозділів ЗСУ та отримати можливість звільнитися зі служби.

— Треба зрозуміти, що кожна військова частина — різна. Дуже багато залежить від командирів. Якщо командир зацікавлений у покращенні навичок підрозділу, то підготовка не залежить вже від того, чи військовослужбовець колишній засуджений, чи ні. Це те, що говорили військові, — пояснює Криштанович. — У підрозділах, де ми працювали і з якими мали багато контакту, загальна теза колишніх засуджених така, що армія — це зовсім інше життя, зовсім інший світ. Тут досвід відбування покарання відходить на задній план, і основне — як ти показуєш себе в бою.

Джерело: "Суспільне Чернігів"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.