Військовий Олександр Стецько розповів свою історію кохання до дня Святого Валентина

Олександр Стецько

Романтичні історії – як відбитки пальців: у кожного свої. Не повторюються навіть неромантичні. Така вона, любов.

Розкажіть свою, – прошу військового Олександра Стецька, до якого вдалося додзвонитись у день його народження – 5 лютого, коли телефон іменинника розжарювався від привітань. У відповідь на частину з них він писав «дякую» мало не протягом тижня.

На війні вільна хвилина випадає нечасто. А Олександр там, за його словами, із 2022-го.

Поздоровлень було багато, хоч дата й не кругла (виповнилося 39). Не бракувало їх і раніше.

«Бо Сашу всі поважають у його рідному Великому Усті», – пояснює староста Задесенського (на Сосниччині) старостинського округу Леонід Лящик. «Він зробив людям багато добра».

«Бо він того вартий», – додає очільниця Сосницького центру надання соціальних послуг Тетяна Сіра.

До війни Олександр (водій за фахом) був соціальним робітником. Аж понад 10 років. І за цей час остаточно зламав стереотип, що обслуговувати самотніх стареньких і немічних – суто жіноча справа.

Він робив усе, що належить. І навіть більше – пиляв, рубав дрова, косив, перевозив що кому треба власним мотоблоком, – розказує Тетяна Миколаївна.

«Хіба важко?» – каже Олександр. Він високий, кремезний, сильний. «А готувати?» – запитую.

«А для чого мама і бабуся?» – відповідає за питанням на запитання. «Усім би таких консультантів, як вони».

Крім того, що допомагав своїм підопічним справлятися з побутовими проблемами, він приносив у їхні оселі радість, усмішки, не давав падати духом. Бабусі й досі не перестають молитися за «свого» Сашка. Тепер – здебільшого, щоб уцілів на війні. Раніше – щоб доля послала йому пару. Бо як же так: чоловікові добре за 30, а він усе ще парубкує? Та й батькам онуків більше ні від кого чекати: Саша в них – один-єдиний.

На запитання, чи зустрічався з кимось, він скромно каже: «Намагався». Але до шлюбу не доходило. Поки не зустрів Ані.



Олександр Стецько з дружиною і сином

Це сталося восени 2023-го – під час його служби в ЗСУ.

«Нам із побратимом випала коротка відпустка. Усього два дні з дорогою. Він каже: «Поїхали до мене на Київщину. Все одно вдома ти встигнеш хіба що привітатися, і вже треба назад. А в мене і переночуємо в теплі, і пообідаємо по-домашньому. А якщо встигнемо, ще й шашликів посмажимо». Я погодився. Поїхали в Яготин. Пам’ятні вийшли шашлики», – усміхається Олександр.

Серед земляків побратима, що прийшли з ним побачитися, була дівчина, яка вразила його з першого погляду. Та так, що «накрило» з головою. Чому саме вона, що в ній було особливого, він і досі не може сказати. Знає тільки одне: раніше з ним такого ніколи не було.

«Ми познайомилися. Аня розповіла, що працює кухарем у госпіталі. Дізнався, що ми ровесники. Та ким би вона не була, це б нічого не змінило, бо відтоді я вже не уявляв свого життя без неї».

Саша чекав дзвінків і сам телефонував коханій за найменшої нагоди. Навколо як і раніше – обстріли, вибухи, загибель побратимів, а в нього на серці – як щит – тепло та надія. Це було непросте, тривожне і бентежне, але все-таки щастя. Особливо коли згодом він освідчився коханій, а вона відповіла «так».

«Весілля планували?»

«Коли я думав про це, на першому місці були не урочистості і святковий стіл, а мить, коли Аня стане моєю дружиною. Хотілося тільки, щоб це сталося в якийсь особливий день».

І тут йому знову пощастило. Отримав коротку відпустку перед самим 8 Березня. Одружитися вирішили на свято.

Та не врахували, що в РАЦСі може бути вихідний. «Приходимо, а він зачинений. Я на війні так не переживав, як тоді», – каже Олександр.

«І як вирішилося?»

«Довелося шукати завідувачку. Коли просив її розписати нас, зізнався, що боюся, аби потім наречена не передумала. Вона розсміялася і погодилася».

Потім Олександр знову повернувся на війну. Спілкувався з коханою тільки телефоном. Нові знайомі з Яготина (за словами Олександра, «довірені особи») на його прохання постійно купують і приносять Ані квіти, подарунки. З їх допомогою подружжя почало будувати дім.

«Тепер тягне і на Сосниччину, і на Київщину», – каже Олександр.

Під час недавньої відпустки (у цьогорічному січні) він побував і там, і там. У Велике Устя привела сумна новина: після інсульту помер батько. У Яготин – радісна: народився син. Біль і відрада – одне за одним.

Сина назвали Тимофійком. За кілька днів йому виповниться місяць. Майже весь цей час Олександр як татусь теж отримував вітання повторюють і односельці, і колеги. А колишні підопічні продовжують молити Бога за Сашу.

Цікавлюсь, як він збирається вітати свою Аню з Днем закоханих.

«Ще думаю. Хотілося б зробити якийсь сюрприз. Скажімо, без попередження приїхати. Хоч на кілька годин. Зайти і сказати: «Привіт, а ось і я!»»

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.