«Було 60 дворів, а залишилося 12»: як живе село Українське, що на Чернігівщині

Наталія Степанюк

Наталії Степанюк – 75. Усе життя вона була пов’язана з селом Українське на Чернігівщині: тут виросла, звідси поїхала вчитися, а після виходу на пенсію повернулась сюди разом із чоловіком.

Наталія Степанюк каже, що село змінилося – стало тихим і малолюдним. Але для неї воно досі живе. Вона вважає, що поки є кому згадати, яким воно було, село не зникає.

«Мешкала я тут від народження, потім пішла навчатись до Чернігова, працювала там, заміж вийшла, дітей народжувала. А потім ми з чоловіком пішли на пенсію та переїхали сюди. Це батьківська хата».

Село Українське – частинка Куликівської громади на Чернігівщині. Тут одна довга вулиця, що тягнеться на кілька кілометрів, і кілька десятків будинків уздовж неї. Наталія Степанюк розповідає, що нині тут живуть лише в десятку хат. Більшість будинків – дачі, куди люди приїжджають тільки на літо. А тих, хто тут народився й досі живе постійно, залишилося лише троє.

«12 дворів жилих, це ті, в яких хтось живе. Якщо взяти корінних жителів, то тут лише я, Параска Михайлівна і там ще далі є одна жінка, дуже старенька, її донька доглядає. А інші всі чужі»

Наталія Степанюк пам’ятає інше Українське – шумне, людне, з танцями на свята та вечірніми розмовами під колодязем. Тоді в селі було понад 60 будинків, а в кожному будинку мешкало по кілька людей, більшість яких – діти.

«Було, як порахую, 60 житлових дворів, і в кожному дворі було по троє чи по двоє дітей, а було й семеро і більше. Згадую часто, як тут було в нас добре. Всюди було красиво: лавки були, всі гуляли, корівки були, господарство було, танці, музика, школа, магазин, усе було. Людей дуже багато було. Жили дружніше: ходили в гості одне до одного, говорили. Посваряться десь хтось біля колодязя, а потім миряться. А зараз ніхто ні з ким не говорить, ніхто ні до кого не ходить, усі під замками»

У селі Українське немає магазину, пошти, лікарні чи аптеки. По все необхідне місцеві їздять до Чернігова — електричкою або рейсовим автобусом. Пані Наталія буває в місті кілька разів на місяць: провідує дітей і внуків. Але надовго не затримується – каже, що почувається неспокійно, коли її садиба залишається без нагляду.



«Плач іноді так бере, сумно, що вже зруйновано, всі чужі, ніхто ні з ким не спілкується. Отут я народилася, отут кожен кущик, нехай тут ніхто не говорить, бо зараз мало хто з ким спілкується, але я вийшла і це все моє. Я тут народилася, тут мої батьки, тут моє все. Для мене це – моє, розумієте? І хоч що би тут було, я сказала, що ні на крок не піду звідси нікуди».

Джерело: сайт "Челайн"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.