Прикордонне село Єліне спустіло, як і 82 роки тому

У роки Другої світової війни село Єліне Корюківського ра­йону (від нього до кордону з росією всього три кілометри) було спалене нацистськи­ми військами. Та життя там поступово відродилося, лю­ди відбудувалися. До повномасштабного вторгнення в се­лі мешкало 150 чоловік. Зараз - ні душі. Через регулярні російські обстріли (вони три­вають із січня 2023-го) мину­лого місяця з Єліного виїхали дві останніх мешканки. Та рашисти все одно не припиняють гатити по селу, намагаючись знову перетворити його на руїни. Днями вкотре обстріляли Єліне з мінометів, згоріли ще дві хати...



На фото - Олександр Артюшенко, фото з його сторінки у Фейсбук

— Частина мешканців (у тому числі й усі діти) покинули село ще в січні ми­нулого року, після першого обстрілу. А 2 лютого 2023-го (тоді після влучан­ня міни в погріб загинуло четверо міс­цевих мешканців і ще один зазнав пора­нень) люди вже масово почали виїжджати. Уже на­ступного дня в Єліному залишалося не більш ніж пів сотні мешканців. Упродовж місяця майже всі вони покинули свої до­мівки, окрім кількох чоловік, — розказує староста Туринського старостинського округу (куди входить Єліне) Олександр Артюшенко.

— Останні дві пенсіонер­ки виїхали в березні цього року, бо си­туація з обстрілами лише погіршувала­ся. Зараз у Єліному постійних мешканців немає. Кілька людей періодично навіду­ються туди провідати свої хати, забрати якісь речі. Роблять це або рано-вранці, або в хмарну, дощову погоду (вона зава­жає роботі ворожих дронів. — Авт.).

На початку російського вторгнення в Єліному нараховувалося близько 90 жи­лих хат. Нині 28 із них повністю знище­ні, ще понад 50 — пошкоджені.

— Пожеж після обстрілів, певно, вже ніхто й не гасить? — запитую ста­росту.
— Нікому. Оскільки обстріли почасті­шали, то Чернігів, з міркувань безпеки, не дає рятувальникам дозволу виїжджа­ти в прикордоння. Всі пам'ятають не­давні трагедії в Одесі, Харкові (там рашисти завдавали повторних ударів, ко­ли на місце обстрілу приїжджали ряту­вальники. — Авт. ) Не буде винятком і Єліне, якщо направити пожежників ту­ди Звісно, душа болить від того, що окупанти нищать село. Та що в цій ситу­ації вдієш?

— Є шанс, що Єліне відродиться?
— Важко спрогнозувати. Єдине, що можу сказати з упевненістю: якщо ві­йна закінчиться цього року, то люди обов'язково повернуться і відбудуються. Зараз вони живуть надією вернути­ся додому. Багато хто навіть не вивозив своїх речей. Та якщо війна затягнеть­ся — Бог його знає, як буде. Чим довше вона триває, тим більше будинків буде зруйновано обстрілами. Та й самі люди поступово приживуться на нових місцях.

У роки Другої світової Єліне стало партизанським селом — понад 100 йо­го мешканців подалися в підпілля або ж були зв’язковими партизан. Через це 23 березня 1942 року нацисти спали­ли село й закатували 296 його жите­лів. Уже в роки незалежності в Єліному було створено Музейно-меморіаль­ний комплекс партизанської слави «Лісоград». Зараз він, ясна річ, не пра­цює. Експонати ще минулої осені вивез­ли до Чернігова. У самому музеї хоча й повилітали вікна, але будівля поки що ці­ла (тьху-тьху, щоб не наврочити). А ось його працівникам не пощастило. Відне­давна повертатися в село їм більше нікуди: 28 березня після ворожого обстрілу згоріла хата доглядачки музею Людми­ли Маклюк, 30 березня вогонь знищив дім подружжя Спасіків (Володимир працював директором музею, Валенти­на — науковим співробітником), а 1 квіт­ня дотла згорів будинок сторожа музею — Петра Півня. Чоловік на власні очі ба­чив, як палає його хата, та зарадити ні­чим не міг...

— Із Єліного я виїхав 27 лютого ми­нулого року — коли приїхали діти й за­брали мене до себе у Сновськ, — розка­зує Петро Васильович (йому 59 років).
— Та життя в місті — то не моє. Тож уже за кілька днів я перебрався в Млинок, що за два кілометри віл Єліного. Оселився в нежилій хаті. Від попередніх господарів лишилися холодильник, газова пли­та, ліжко. Тому з Єліного нічого свого не перевозив. Так усе й згоріло 1 квітня...

Я тоді якраз повертався зі Сновська, ко­ли по обіді мені зателефонувала Любов Паньок. Вона приїхала в Єліне провідати свою хату і попала під обстріл. Бачила, як валить дим із того боку села, де був мій будинок. Тому й подзвонила. Я мерщій помчав велосипедом у Єліне. Як вияви­лося, влучання було в мій хлів, а вже з нього вогонь перекинувся на дім. Ко­ли я приїхав, дерев'яна хата палала як сірник. Дуже шкода її, ловка була: міцна, обшальована, із прибудовами.

Попри небезпеку Петро Півень ма­ло не щодня велосипедом їздить у Єліне. Приглядає за музеєм, а заодно й за місцевим зерноскладом.

— Не раз потрапляв під обстріли. Як починає бахкати — я зразу тікаю в ліс чи падаю в найближчу яму. Попід хатами ховатися не можна — небезпечно, — пояс­нює. — Зараз у Єліному невелике затиш­шя. Востаннє рашисти обстріляли село 5 квітня. Били мінами. Згоріли дві не­жилих хати. І в склад влучили, за яким я наглядаю.

— Хто ті відчайдушні жіночки, що аж до березня залишалися в селі?
— Одну звати Ольга, а друга — це моя старша сестра Ніна. Зараз вона жи­ве в Тур'ї, але, як і я, часто приїжджає велосипедом у Єліне. Їздить по речі, а за­одно підгодовує тутешніх котів, собак. Дуже хоче додому. Вона і не виїжджала б, якби не допекло: прилітати стало вже за 20 метрів від її хати.

— Єліного після обстрілів, мабуть, не впізнати...
— Село й справді сильно постражда­ло. Хоча є і вцілілі хати, де лише повилі­тали вікна і трава кругом вигоріла. А ось там, де було пряме влучання, — руїни. Найбільше непокоїть те, що скоро літо і буде суха трава. Після чергового обстрі­лу вогонь може так розгорітися, що зра­зу пів села згорить. Я онде минулого ро­ку скільки разів їздив допомагати гасити пожежі. А зараз уже так не зробиш - бо тероризують ворожі дрони.

Наостанок запитав у Петра Васильо­вича, чи налаштований він повернутися в Єліне.

— Однозначно! Тільки-но закінчиться війна, я зразу готовий взятися за відбу­дову. Хочу доживати в рідному селі.

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.