Криваве побоїще на хуторі Шевченка

Криваве побоїще на хуторі Шевченка

Трагедія сталася 11 вересня на свято Усікновіння глави Іоанна Хрестителя (у народі — Головосік) на хуторі Шевченка Борзнянського району. 60-річний Володимир Кармазін порубав голови і руки своїй колишній дружині — 58-річній Лідії і її подрузі — 59-річній Ніні Дзюбі. Порубав і чоловіка Ніни Станіслава Антоновича. Вони допомагали Кармазіну викопати картоплю.

Порубав дві голови, а сам стрибнув у колодязь

Лідія померла в реанімації Борзнянської лікарні. Ніна у важкому стані. У вівторок, 15 вересня, була ще в реанімації. Станіслава Дзюбу лікували у травматології. Лідію Кармазіну поховали 14 вересня у селі Прохори у відкритій труні. Обличчя знизу закрили, щоб люди не жахалися. 15 вересня її донька Оксана з чоловіком якраз збиралася нести матері сніданок на кладовище. — Нещасна моя мама, — змахуючи сльозу, каже жінка. — З дитинства їй не щастило... І вмерла страшно. Ще дитиною мати її покинула. Виросла в дитбудинку, там і познайомилася з тьотею Ніною, обидві нічийні. Вони були, як сестри. Пішли працювати на камвольний. їм навіть житло в одному блоці на Шерстянці дали. Згодом отримали квартири. Тьотя Ніна на Дніпровській, мама — на Масанах. Мама розлучилася з батьком, коли мені був рік. Та його рідня від неї не відмовилася. Батькова дядина баба Проня до себе покликала, мене виняньчила. Своїх дітей у них з дядьком не було. Мама в 1998 році продала квартиру, і ми переїхали у Прохори. Мама жила у баби Проні. Я ж вийшла заміж, окрему хату купили. Тьотя Ніна й дядько Слава Дзюби нам завжди допомагали, картоплю копати приїздили. Ми їм за це картоплю давали. Вони, бувало, ще й до людей з мамою наймалися, заробляли.
Батько мій жив окремо вже років 29. Давно вернувся з Чернігова, у хуторі Шевченка доглядав матір. Уже рік, як її не стало. Підживав з одною жінкою.
Баба Проня слаба, 84 роки. Якось сказала матері: «Я не сьогодні-завтра помру. Мо б, зійшлися з Володею. В селі без мужика, як без рук. Він наче й пить трохи перестав». Мати бабі відмовити не могла. Ми з чоловіком були проти. Та на початку липня цього року і перевезли всі бебехи батька у Прохори. Тільки город на хуторі запаханий зостався.

29 серпня Кармазіну виповнилося 60. Він попросив відсвяткувати йому ювілей.
— Зібралися у нас, посиділи. Та випитого для тестя здалося мало, — розповідає Микола Гречкосій, чоловік Оксани. — Став   збиратися на хутір. Каже, поїду, там Валя Зайчиха наллє. Він з цією жінкою трохи співмешкав. Я за ним, щоб чогось не накоїв. Уже на хуторі випили ще по стопці. Він і каже: «Ти лягай, поспи, я до Валі сходжу. Після разом вернемося додому». Я задрімав. Прокинувся від болю. Було темно, я підхопився і в двері. Мене хтось рубонув по голові, ледь око вціліло. То був Кармазін. А хто ж іще? Ключ від хати був лише в нього, чужий зайти не міг. Розповів дружині, тещі і бабі, не повірили. Він їх переконав, що то я на п'яну голову сам об шибку порізався.
— Та я вірила, — виправдовується Оксана. — Батько — жорстока людина. Досі не можу зрозуміти, за що Колю треба було рубать?
—  На Головосіка вранці зібралися картоплю копати. Я Оксану не пустив, у нас троє дітей, і вона нині вагітна, сім місяців. Приказав: «Не ходи, бо празник страшний». Добре, що послухала. А то й її порубав би. Це вже потім дядько Славик розповів, як все сталося. Теща і тьотя Ніна непитущі. Дядько Славик може чарку перехилити, та тітка Ніна його за це лає.
Чого Кармазіна перемкнуло, не розумію. Коли порубав трьох людей, не кинувся сторч у колодязь, а став у відро і спустився у воду. Так і стояв по коліна у воді, доки міліція його не витягла. Трясся від холоду, просив закурить, душогуб клятий!
Наші діти плакали за бабусею Лідою. На фотографії, де дід Володя, хрест намалювали.

Собаці голову заступом відрубав

Микола Гречкосій повів нас у хату, де сталася трагедія. Плями крові, великі і малі, всюди в кімнаті, до самого виходу, і сліди босих жіночих ніг. Жертви тікали, ковзаючи у власній крові. Кров на порозі і дорозі...
— Він з молодості був жорстокий, — каже Микола. — Коли працював провідником, убив людину. Йому дали вісім років. Відсидів шість, випустили достроково за добру поведінку. Про його судимість теща, певно, й не знала. Та коли Оксані був рік, він схопив її за ніжку і вдарив об стінку. Щоб не плакала й не дратувала. Після цього випадку мати подала на розлучення. Він ще раз одружився, та й у тій сім'ї не прижився.
Ніколи не забуду, як два роки тому пішли з дружиною дрова заготовляти. Вертаємося, а наш маленький собачка, улюбленець дітей, без голови біля порога. І заступ у крові стоїть. Оксанин батько до нас приходив, здогадались. Цуценя гавкало і розізлило, от і убив. Голову так і не знайшли. Кармазіна допитувалися: «Ви вбили?» Відхрещувався.
У Шевченковому хуторі тільки й розмов про криваве побоїще на Головосіка.
Люди розповідали, як осколки черепів з темним (Ліди) і русявим (Ніни) волоссям міліціонери збирали по хаті і по двору. Про Володимира Кармазіна кажуть: «Ну пив, ну іноді «білка» хапала. Якось у одної баби на хату заліз — від інопланетян ховався. Привиділося, що НЛО за ним женеться. Та в Халявин його не возили. Місцева медичка Валя Зайчиха, у якої він підживав, його сама лікувала. Було, що й місяцями горілки в рот не брав».

«Відійди, бо я тебе зарубаю»

61-річного Станіслава Дзюбу застала вдома, у Чернігові. Чоловік збирався до обласної лікарні. Туди ж мають перевезти з Борзни і дружину.
— У мене ось рана, — показує чоловік праве передпліччя, — і скоби на спині стоять, бо розрубав, негідник, ледь не до кістки. Бідна моя Ніночка, — зітхає чоловік. — Лежить у тяжкому стані. Лікарі не дають ніяких гарантій. Кажуть, десять відсотків, що виживе і не стане інвалідом. А вона ж у мене — золота людина. Вже 32 роки разом.
11 вересня вже збиралися до Чернігова повертатися, а ще у Володі город не копаний. Вирішили — гуртом зробимо. Кармазін зранку відмовився: «Не буду на Головосіка копати». Та все ж пішов з нами. Я косив, жінки копали, він носив. По обіді потомилися, пішли відпочити.
Взяли чвертку горілки в магазині. Нам з Володею на брата по 125 грамів припало. Зранку він був тверезий, хіба що пива ковтнув двічі. Жінки полягали в хаті, а ми — коло колодязя у дворі. Потім він підхопився і каже: «Зараз повернуся». Через кілька хвилин чую — Ліда кричить: «Славик, він Ніну убиває...» А сама в крові, труситься, голова розрубана. Я до хати. Аж тут і Ніна вибігає, теж у крові, голова розрубана. Жінки тікали на вулицю, а він — їх добивати. Я за ним. Схопив палку, а він замахується на мене сокирою: «Я здурів! — кричить. — Відійди, а то й тебе зарубаю...» Доки спасав жінок, він устиг рубонути мене по спині раз і раз по передпліччю. Я просив: «Кинь сокиру». А в нього очі наче кров'ю налиті, ніби мене й не чує.

Я відвів свою дружину подалі, вернувся спасати Ліду. Він відступив у двір. А я — по сусідах, кричу: «Спасіть, допоможіть, хоч у двір впустіть!». До трьох добивався — не впустили. Правду кажуть: «Не бійся злих, не бійся добрих, бійся байдужих». Добре, хоч «швидку» викликали. Ніночка моя метрів сто пройшла по вулиці і впала в бур'ян. Коли приїхали медики, забрали нас у лікарню. Кровищі було... Жінки навіть не хрипіли. Коли грузили, Ліда попросила пити. Кілька разів із заплющеними очима піднімалася у машині «швидкої», хоча череп у неї був потрощений. Моя дружина мовчала. Я благав: «Мамочка, якщо ти жива, хоч очі розплющ». Вона відкрила і закрила. Зрозумів, жива. Ходив до неї у реанімацію — вся забинтована, говорити їй важко. Посидів, подивився і пішов. Їй треба спокій і ще не одна операція. Порубану руку нейрохірурги збиратимуть у Чернігові, бо в Борзні немає таких спеціалістів.
Володимира Кармазіна посадили в ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). Лікар приходить робить йому уколи — лікують пневмонію. Він зовсім не розкаюється. Лише повторює: «Я їм казав, не треба на Головосіка картоплю копать...»

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №38 (1218)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.