Доля українців – на кладовищі?

З 1600 року, відтоді, як ці загущені дрімучими лісами землі почали активно заселяти козаки, всього за кілька кілометрів до крайньої північної точки України – селища Грем’яч – розлого розкидалося село з мальовничою назвою Гай.

Ніхто достеменно вже й не скаже, ким це село було засноване і скільки людей в нім жило. До нашого часу дійшла цифра всього у два десятки душ – результати останнього перепису населення. Насущні ж реалії ж злободенного сьогодення значно печальніші, ніж на папері. Рукотворний Гай давно відшумів, а на місці хат – росте збіжжя нинішніх господарів України – всемогутніх латифундій.



І залишки припічків, на яких старі люди колись любили відігрівати кості, і хрести, й могили на обораному з усіх боків кладовищі – все нагадує про те, що тут колись вирувало життя. На цім кладовищі щонайменше один мешканець Гаю знайшов вічний спокій у голодному 33-му. Та ні страшний голод, ні кровожерлива війна не витравили українців з власної землі. Це зробили агрохолдинги. Сюжет – відомий, задуманий на початку двохтисячних, під час правління відомого земляка. Ні, не селяни успадкували ці родючі чорноземи – все було зроблено так, щоб вони їх добровільно віддали, майно розтягнули, а ферми – розібрали. Потрудився ж земляк, попіклувався про люд!



А той – голодний, безробітний та обідраний – кинувся шукати долю в бетонних фавелах, втікати з насиджених рукотворних гаїв, як від чуми – аби там знайти кращу долю чи завершити сіре життя в орендованій квартирі, залишивши дітям злидні та проданий батьківський пай. Чи ж таку долю ми хотіли для нашої землі?

Віталій Назаренко, «Чернігівщина» №16 (781) від 16 квітня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.