Такий ось День Перемоги...

На все Михайло-Коцюбинське залишилося чи не тридцять ветеранів Великої Вітчизняної війни. Напередодні 61-ї річниці Дня Перемоги нас покликала у дорогу доля двох з них — подружжя Митрофанових. Доля, на жаль, не воєнна. І, не будемо лукавити, багато у чому типова для сотень переможців фашизму, котрі ще живуть на цьому світі.



Степан Сергійович Митрофанов — колишній майор. Служив на Далекому Сході, на знаменитому озері Хасан, воював з японцями. Довелося йому побувати і в піхоті, і в зенітних військах. Має нагороди — орден Великої Вітчизняної війки, орден Богдана Хмельницького. Було й медалей немало, але, як зізнається Степан Сергійович, yd роздарував пацанам. Багато хто так робив після війни.

У 1972 році він приїхав на Чернігівщину з Кокчетавської області, що у Казахстані. Тут закінчив шоферські курси, багато років крутив баранку. Всілякого у житті бувало. А дев'ять років тому, коли вже померла дружина і залишився сам-один на білому світі, почув Степан Сергійович від знайомих, що живе у Слободі Чернігівського району така ж самотня жінка, колишня партизанка. Сів на мотоцикл, з'їздив туди — і відтоді вони разом...

Самотність буває різною. Начебто є у Марії Василівни і дочка, і онуки, але... Не склалося. Це тільки у пісні «старикам везде у нас почет», та, на жаль, віршовані рядки з прозою життя не завжди товаришують, і хіба могла вона подумати 9 травня 1945 року, коли разом з усією країною раділа Перемозі, що попереду — така старість? Що горе й нестатки не залишаться у воєнному минулому, а наздоженуть і в мирному майбутньому, яке, як здавалося тоді, 61 рік тому, просто зобов'язане бути світлим, щасливим і безхмарним.

5 травня 1943 року 17-річній Марії із села Ан-дрнвка Чернігівського району вдалося перехитрити смерть. їй вдалося втекти, коли в'язнів яцівського концтабору вже вели на розстріл. А до того — проскочити крізь сіті «ловчих команд», що відловлювали українську молодь для відправки на каторжні роботи у Німеччину. Пішла до лісу, в партизанський загін, який воював у складі прославленого з'єднання Олексія Федорова. Незабаром до неї приєдналися і мама її, і два брати. Ходила у розвідку, пускала під укіс ворожі ешелони з окупантами — німцями та мадярами. Літала на коні з карабіном за слиною, з червоною стрічкою на шапці — машиною не наздоженеш! Доглядала за пораненими у польовому госпіталі. З тих далеких часів Марія Василівна дбайливо зберігає скромну сукню захисного кольору — свою військову форму. Зараз та сукня висить на вішалці у невеликій кімнатці-па-латі терапевтичного відділення Михайло-Коцюбинської лікарні. Висить уже десятий місяць. Тому що десятий місяць 79-рїчні ветерани живуть тут, у лікарні. Більше їм жити ніде.



Інвалід Великої Вітчизняної війни І групи Митрофанова Марія Василівна та інвалід війни II групи Митрофанов Степан Сергійович чогось позамежного у влади не просять. Вони хочуть лише мати свій власний невеличкий куток, де можна було б спокійно помитися і приготувати обід. І все. Багато років, поки були сили тягати воду з колодязя і колоти дрова для грубки, вони тулилися у маленькій хатці Степана Сергійовича, порівняно з якою будь-яка партизанська землянка виглядає панськими хоромами. Нарешті не витримали.

Лікарям, які надали старим тимчасовий дах над головою, Марія Василівна настійно просила подякувати зі сторінок «Гарту» особливо. Що ми з великим задоволенням і робимо. Все. що могли, медики зробили. І харчування, і догляд — на належному рівні. Проте й можливості працівників лікарні не безмежні. У травні закінчується дозволений термін перебування пацієнтів на стаціонарі. і комусь потрібно вирішувати подоьоу долю сім'ї Митрофанових. Але кому? Голова селищної ради Надія Зотівна Шило нічим допомогти також не в силах. Не тому, що не хоче Проста не може фізично. У житловому фонді рада — ні кола ні двора. Так, у Михайло-Хоцюбинсысому стоять порожні будинки, але всі вони приватизовані. Одне з «досягнень» демократичної сучасності, коли бездомні мають право доживати сам вік під парканом чужого, порослого бур’яном «непорушного запасу». Щороку 9 травня селищнна рада намагається хоч щось зробити для ветеранів. Але коштів вистачає виключно на святковий стіл та символічні подарунки. Місцевий бюджет становить всього-на-всього 200 тисяч гривень, а своєю душею, як кажуть, самовара не нагрієш.

Шість років Марія Василівна стояла узагальни черзі на однокімнатну квартиру в Чернігові, але торік її зняли з обліку. Ті висотки, які щорічно, мов гриби, виростають у найнесподіваніших місцях обласного центру, зводяться, схоже, лише для красивих звітів про «здану кількість метрів житла на душу населення». І хтось, вочевидь, щиро вважає, що ветерани Митрофанови, як і тисячі таких, як вони, проливали свою кров винятково ради того, аби якась іногородня «душа» могла у персональну приватну власність скуповувати цілі поверхи чернігівських новобудов. І для «антуражу» завішувати стіни престижних квартир килимами з начепленими на них «колекційними» бойовими орденами і медалями, купленими у голодних ветеранів за копійки.

Степанові Сергійовичу та Марії Василівні у Михайло-Коцюбинському щиро хочуть і намагаються допомогти. Без черги їм давали кімнату в місцевому стаціонарному відділенні з обслуговування самотніх непрацездатних громадян. Там чисто, затишно і годують чотири рази на день. Але погодьтеся, що наші ветерани мають право вибирати, де їм жити — у власному будинку чи у будинку для людей похилого віку. Вони це право заслужили.

Давно вже час сказати, що проблеми українських ветеранів на місцевому рівні розв’язати неможливо. 9 травня ми знову почуємо з найвищих трибун держави безліч красивих і правильних слів про Перемогу і людей, котрі її здобули. Нинішні керівники країни знову розкажуть нам про своїх дідів і батьків, які воювали, вшанують пам'ять загиблих хвилиною мовчання і відчинять сейф із пам'ятними нагородами для тих, хто дожив. Цікаво, перед тим, як відчинити сейф, хто-небудь з них запитає у бездомної Марії Василівни, яка фактично втратила зір і майже не чує: що їй зараз потрібніше? Чергова ювілейна медаль на стареньку фронтову сукню чи слуховий апарат, який вона ніяк не може отримати через величезну чергу? Бо від того, чи знайдеться сьогодні в Україні хоч один керівник, котрий запитає (хоча б просто запитає!), залежить і те, чи погодиться хтось завтра захищати Україну. Не жаліючи свого життя. Так, як це робили у роки Великої Вітчизняної Степан Сергійович і Марія Василівна Митрофанови.

Олег Яновський, «Гарт» №18 (2250) від 4 травня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.