Сльози матері Героя: між пам’яттю, болем та черствістю

Восени 2018 року у козацькій Дігтярівці з військовими почестями поховали наймолодшого учасника московитсько-української війни з Новгород-Сіверщини. Навіднику-оператору бойової машини 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗС України Івану Вороб’ю за рік мало б виповнитися 20-ть. Та не судилось. Сіверянин поліг смертю хоробрих на війні, яку РФ підступно розв’язала проти України. Житель Дігтярівки виявився п’ятим солдатом з району. Взявшись за зброю для захисту Батьківщини, повернувся в рідне село «на щиті». А 18 квітня 2019 року Указом Президента України №149 «За особливі заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання службового обов’язку» Івана Вороб’я нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст. (посмертно).



Пам’ять

У пам’ять про подвиг випускника на стіні місцевої школи встановлено меморіальну дошку, яка сповіщає про звитягу достойника.

У стінах сільської одинадцятирічки Іван Воробей зростав справжнім українцем, засвоював науку любові до Батьківщини та готувався боронити рідну землю. А від листопада 2018 року юнак з Подесення – вже у сонмі з більш ніж 4 тисячами українських Героїв, які поклали життя за волю, незалежність та гідне майбутнє держави. Тому й у Новгороді-Сіверському на Алеї Слави на поважні дні календаря районна громада квітами пам’яті вшановує воїнів московитсько-української війни. Серед небесного сузір’я земляків – Валерія Бондаренка, Олега Соломахи, Ігоря Гулевського, Ігоря Медведя – значиться й ім’я молодого українця з села Дігтярівка Івана Вороб’я.





З минулого родини

Подружнє життя Іванових батьків – Валентини та Володимира Вороб’їв – не стало міцним та надійним: все пішло шкереберть. У 2005 році, маючи двох маленьких діток, подружжя дігтярівців розлучилось. Семирічна Ольга і на рік менший Іванко вимушені були пізнати гіркоту болю від розлучення батьків. Спробуй, обери собі «кращого»…
Валентина Жежель (таке дівоче прізвище повернула собі після розлучення мати Івана Вороб’я) вважає, що їхній шлюб з Володимиром був невдалим, вони виявилися занадто різними. І за характерами, і за поглядами на родинне життя.

Пані Валентина відкриває «секрет», що цією розмовою для «Деснянки» вперше погоджується відверто спілкуватися щодо складних завулків історії своєї родини, яка втратила найрідніше – молодого сина на фронті московитсько-української війни. Валентина стала сьомою дитиною в батьків, народившись 1977-го року. Сьогодні ж, за словами 42-річної жительки козацького села Дігтярівка, всіх разом залишилось п’ятеро.

Мати загиблого Івана Вороб’я пригадує не вельми прості часи свого дитинства. Її батько був одинаком, оскільки мати сімох діточок пішла в засвіти зовсім молодою, коли Валентині добігало 3 роки. Відтоді, на думку жінки, в родині мали й повагу до жертовної батькової турботи. Адже його безсонні ночі та щоденна увага дітям допомогли не тільки вистояти, а й здолати чимало негараздів.

– Коли батько побачив, як моє родинне життя з Володимиром навряд чи коли втече від постійних конфліктів, необґрунтованих претензій та прагнень чоловіка до застосування сили, принципово наполіг, щоб я з дітьми відокремилась від незаслуженого страждального життя. Заради мого порятунку після чергових сварок він і придбав для мене та маленьких Ольги з Іваном хатину, в якій оце я живу тепер, – каже жінка.

Випробування розлученням батьків

Коли в Дігтярівку на початку листопада 2018 року привезли вбитого ворожим снайпером на фронті 19-річного Івана Вороб’я, окрім традиційних співчуттів родині Героя, можна було почути й про «таємниці» долі молодого вояка ЗСУ. Їхній зміст визначався розлученням батьків, яке без перебільшення і вплинуло на все подальше життя хлопця, який від 10-річного віку проживав не з матір’ю та сестричкою Ольгою, а з дідом та бабою – батьками тата Володимира.

– Навчаючись у молодших класах, Іван жив з нами. У мене вже був другий чоловік, від якого народились Сашко та Павлик, яким наразі 13 та 12 років. До того, як залишитись у діда та баби, Іванко частенько відвідував обійстя моїх колишніх свекра та свекрухи, а відтак і свого батька Володимира Вороб’я. У мене ніколи й думки не виникало про спротив волі малого, чи бажань до якихось наговорювань, чи ще чогось поганого на адресу колишнього чоловіка. Адже так вирішив наш хлопчик з місцем проживання. Нехай буде. Оскільки і в мене життя мало продовжуватись, як і в колишнього чоловіка. До того ж стосунки мого другого чоловіка Івана Кондратенка з пасинком Іванком складалися, на мій погляд, добре і зовсім не видавали причин до якоїсь напруги чи непорозуміння. Все відбувалось спокійно, по-батьківськи, як у родинах, де розлучені батьки мають виховувати спільних дітей. Мені на ту пору важко було здогадатись, про що говорили з дитиною в оселі мого колишнього чоловіка… Але у віці 10 років, по закінченню молодших класів, Іван вирішив постійно жити з дідом та бабою, а також і з батьком. На жаль, відтоді й частота контактів з дитиною в мене кардинально змінилась. Забігати до нашої оселі часто Іван уже не намагався. Зустрічалися на вулиці. Захотів так, подумала я, нехай буде. Головне, щоб дитині було добре, – зізнається Валентина.

Про особистість. Втрачене та набуте

Міркуючи над шкільними роками відважного хлопця, педагоги навчального закладу сходяться на думці, що особистість Івана ніколи не викликала проблемних натяків на негаразди в поведінці на уроках, у стосунках з друзями. За словами педагога-організатора Тамари Приходько, яка також була і викладачкою зарубіжної літератури, у Івана ще з дитинства вистачало гідності, доброти й чуйності. Водночас, як досвідчена вихователька, пані Тамара з розумінням ставиться до проблеми впливу розлучення батьків на життя хлопчини:
– Пам’ятаю, як у 2012 році я роздавала учням ролі на різдвяні та новорічні свята. Дівчата із задоволенням обирали образи принцес та попелюшок, хлопці – мушкетерів. А Ваня обрав роль вовка, яку прекрасно зіграв на новорічному шкільному святі. Це був найсимпатичніший і найдобріший вовк на світі! Незважаючи на те, що раніше дитина не брала участі в активному шкільному житті.

Чи то упереджене ставлення дорослих, чи недовіра однокласників не давали розкритися Вані сповна, виявити себе повноцінним учасником розмаїтого шкільного життя. Підліток фактично був одинаком у колективі, і це впадало у вічі. Так само, як і швидко та дивно Іван пішов зі школи після 9-го класу, щоб незабаром так же швидко і без особливих пояснень повернутися до навчання, закінчивши повні 11 класів. На шкільній світлині випуску 2016 року Іванко теж відрізняється від однокласників: хлопець стоїть осторонь і тримається якось сам по собі. Отож у мене складається враження, що юнак постійно шукав «своїх» однодумців і, на жаль, не знаходив.


Валентина Жежель

Орден сина в руках матері

Чи можна право на вшанування подвигу, а разом і на вічний біль за рідну кров та тугу за Героєм московитсько-української війни з Подесення Івана Вороб’я закріпити тільки за одним з батьків чи бабусею? На мій погляд – ні! Тому, що ніякі негаразди, успадковані після розлучення Іванових батьків, ніякі кривди та плітки недоброзичливців не мають права впливати на штучне відсторонення материнського серця від сина, особливо після загибелі Героя, коли він уже на Небі. Чому, запитає читач? Тому, що на серці матері ніхто не рахував шрамів, рівно як і не вимірював глибину моря сліз, розпачу та щоденних страждань, виплаканих після загибелі!

– Часто беру в руки орден «За мужність», яким посмертно нагороджено Івана, та дивлюся на нього, – каже мати Героя. – Перегортаю сторінки альбомів з дитячими знімками сина. На них він переважно школярик молодших класів. Життя таке швидкоплинне... Ось і нам не вистачило часу для налагодження зв’язку з синочком Іваном… А він, чи то швидко подорослішавши на війні, або щось відчуваючи інтуїтивно, не забував телефонувати. Ось, мовляв, повернуся з війни і все у нас буде по-новому, мамо. Я допомагатиму вам…

До речі, після вступу до лав Збройних сил України на контрактну службу, син тримав постійний зв’язок. І в «Десні», і в Рівному чи Івано-Франківську, де він перебував на полігоні, освоюючи військову науку, а потім уже й прибувши під Кримськ. Особливо, коли ще був далеко від фронту, то дуже часто і подовгу ми розмовляли. Не втрачали можливості, коли Іван мав час, поговорити вже з району бойових дій. А одного разу, 1 листопада 2019 року, за 8 днів до загибелі, син зателефонував і серед інших моментів розмови сказав: «Ти знаєш, мамо, за мною вже кілька днів полює ворожий снайпер…»

Жорстока черствість

На жаль, і на шостому році війни владні структури на місцях не позбавились негативу в розумінні завдань, які довірила держава в піклуванні про родини загиблих. І дарма, що вітчизняне законодавство виписало перелік вимог, за якими до сімей, що втратили рідних, мала б бути привернута постійна увага. Йдеться про виконання на практиці таких понять з урядових документів, як «допомогти», «забезпечити», «вирішити», «організувати прибуття до…» тощо. Прикро, але перелік бюрократичного лексикону подібного штибу часто дратує чиновництво при зверненнях заявників. Іноді чують, що «в районі нема грошей!» Такий негатив довелось відчути на собі й Валентині Жежель, матері загиблого Івана Вороб’я, в листопаді 2019 року, коли навіть на прохання військового комісара Новгород-Сіверщини Романа Богдана районна виконавча влада не захотіла «посприяти» поїздці матері Героя до Києва на ритуал вшанування загиблих воїнів у Міністерстві оборони України. А трішки пізніше, в грудні 2019 року, жінка пережила ще одну неприємність, коли на засіданні в РДА з нагоди виділення коштів за районною програмою забезпечення потреб в ремонтних роботах осель членів родини загиблих, чиновництво Новгород-Сіверської РДА мало не конфлікт розбурхало стосовно пані Валентини. Цього разу крізь материнське серце навиліт пройшли стріли докору однієї з чиновниць РДА, яка вдалась до моралізації згорьованої селянки. Мовляв, недостатньо уваги за життя сина приділяла мати вихованню Івана Вороб’я. Тому й несправедливим є претендувати разом з бабусею загиблого на допомогу за районною програмою. Почули від свідків, що декому з присутніх учасників зібрання до болю було соромно за поведінку чиновництва, яке досить жорстко зачепило матір, яка рік тому поховала загиблого на війні сина. Про важкі відчуття після згаданого засідання в Новгород-Сіверській РДА розповідала нам і Віра Бондаренко, мати загиблого офіцера ЗСУ, кавалера орденів Богдана Хмельницького І-ІІ ст. Валерія Бондаренка, яка очолює організацію «Єдина родина Чернігівщини» в Новгород-Сіверському та Семенівському районах:

– Дуже неприємно, що так поводять себе чиновники, коли йдеться про матерів загиблих воїнів. Адже, на мій погляд, зовсім не личить дорікати матері щодо її недостатньої участі у вихованні та долі дитини. Не місце і не час для таких повчань. А тут взагалі ми вперше (хоча програма така діє вже 5 років!) написали заяви про допомогу на ремонт житлових приміщень. І тому мені здається, що коли б не поштовх з області та керівництва нашої організації в Чернігові на чолі з Миколою Шанським, то увага на місцях до нас взагалі б була ніякою. За сільради я вже мовчу…

Отже, тема війни, на наш погляд, як і доля її учасників, а тим більше загиблих українських Героїв, не мають ставати об’єктами демонстрації невігластва владними діячами будь-якого рівня. Особливо коли дії чи бездіяльність чиновництва приховані оболонкою оціночних суджень, травмують материнські почуття.

Чи має право будь-яка минула історія з життя батьків чи з їхнім розлученням, як і з місцем проживання дитини біля одного з батьків, що сталося в долі Івана Вороб’я, ставати причиною маніпуляцій чиновництва? Агов, районне керівництво, можливо пані Валентину позбавили материнства? А коли ні, то хто надав право оперувати викривленою оцінкою внеску жінки-матері в виховання загиблого воїна? Та ще й так безглуздо, просто «з плеча», визначати «частку» материнської турботи, щоб ставити під сумнів право жінки на рівних з батьком та бабусею Івана Вороб’я претендувати на встановлені державою певні преференції програм соціального захисту на районному рівні відповідно до чинного законодавства України. Чи, можливо, серед вас є судді останньої інстанції? Так чи ні? А коли ні, тоді – за роботу.

Молімось і пам’ятаймо, що материнські сльози – це не тільки голосіння на похованні, на яке чомусь так прискіпливо звертають увагу останнім часом навіть владні особи, як на аргумент рівня страждань матері. Материнський біль – це великий удар по серцю та душі, наслідків якого ще ніколи не вдалося позбавитись жодній з матерів, рівно, як ніхто не зміг виказати словами, вималювати у найкращому творі всіх часів та народів цю велику біду…

Борис Домоцький, «Деснянка» №5 (792) від 30 січня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.