Городнянські Мауглі

Чотири дні п’ятирічний Сашко та трирічний Михайлик пробули голодні у нетопленому будинку, поки їх не виявили замкненими в одній із кімнат сусіди, які забили на сполох. Було Новоріччя, їхня мати Наталія Лось поїхала на свято провідати сестру. Мала повернутися того самого дня. Та «засвяткувала» на кілька днів.



Її співмешканець Володимир мав доглянути дітей, але теж повіявся «щедрувати». Як вижили хлопчики у помешканні, де з усього майна залишилися лише ліжко та стіл (все інше було продано, виміняно на оковиту), нікому не відомо. Вони були у брудних заяложених светриках, штанцях, босі (!), без спідньої білизни. У меншенького ніжки посиніли від холоду. Діти сиділи на дерев'яному настилі, притулившись одне до одного. їх не привчили стежити за собою, отож навіть одяг був в екскрементах.

Залишені діти опинились у центрі уваги лікарів, правоохоронців, інших служб. Схоже, хлопчики хоча й жили у райцентрі, насправді — немов у глухому лісі серед звірів. Старшенький, Сашко, знав кілька слів: «дай», «на», «хочу», «не хочу». А Михайлик взагалі не вмів говорити. Отож навіть розповісти про своє життя-буття доладно жоден з них не зміг.

Наталя, яку розшукали, розповіла про себе. Вона народилася в 1980 році. Рано вийшла заміж — у жовтні 2000 вже мала Сашка. Після того народила ще двох дівчаток і Михайлика. Одна донька померла від застуди. Другу мати залишила у колишнього чоловіка.

— Як таке могло статися? — запитували її про замкнених у кімнаті дітей.

— Я обіцяла повернутися того ж дня, але запила у знайомих...

— Ви зі співмешканцем десь працювали?

— Ні.

— За рахунок чого ви жили?

— Отримувала 100 гривень на дітей.

— Але ж цього недостатньо. Порали город?

— Ні. Коли не було чого їсти, ходили просити по сусідах.

— Чим ви опалювали будинок?

— Дров на зиму не заготовили. Але чоловік розбирав сарай і палив дошки.

— Жили без електроенергії?

— Електрики відключили за борги.

— Випивали щодня?

— Як роздобудемо, то й випиваємо...

— Чому не провідуєте дітей у лікарні?

— У мене грошей немає, а з порожніми руками йти соромно...

Ось такий моторошний минулорічний діалог слідчих та «матері». Скоєне лягло в основу появи справи про позбавлення її батьківських прав. Була порушена й кримінальна справа. Уже 2 березня 2006 року місцевий Го-роднянський районний суд позбавив Наталію батьківських прав. А 15 травня 2006 року цей самий суд визнав Н. Лось винною у скоєнні злочину, передбаченого ст. 166 КК України, і позбавив її волі на два роки.

...Сашко та Михайлик у лікарні, а потім у притулку — як заново на світ народилися. Діти їли. їли і не могли наїстися. їм давалося, що їх знову повернуть у брудну, чорну від кіптяви хату, де доведеться мерзнути, вислуховувати п’яні теревені. Однак хлопчикам несподівано дуже пощастило. Опіку над ними вирішила взяти родина колишнього військового офіцера Юрія Мальцева, яка проживає в Бучі Київської області. У Мапьцевих є дві своїх дочки. Тепер вони виховують ще й хлопчиків. Дізнавшись про цю історію, я надіслав листа главі сімейства, і невдовзі Юрій Володимирович відповів цілою оповіддю.

«Почну із самого початку, тобто відтоді, як ми забрали дітей до себе додому, — пише Ю. Мальцев. — Після двох коротких зуст-річей у чернігівському притулку ми оформили всі необхідні документи і змогли взяти їх додому.

Що нас дуже здивувало, із самого початку Сашко міг акуратно складати свій одяг, як курсант військового училища. Скажу відверто: мені це дуже імпонувало. І взагалі хлопці дуже здібні до сприйняття нового. Швидко всього вчаться. Шкода, що біологічна мати свого часу, напевно, зовсім не займалася дітьми.

Вони справді майже не говорили, особливо Мишко. Сашко говорив дуже невиразно, не вмів відмінювати навіть простих дієслів. Та й словниковий запас був дуже обмеженим. Пам'ятаю випадок, від якого ми були шоковані. Одного разу Сашко приліг на дивані, несподівано Мишко заліз на нього, сів верхи на живіт і каже:«Давай трахатися!» (вибачте за ненормативну лексику). Скоріше за все, це було сліпе копіювання поведінки матері, яка бездумно творила те, що хотіла, у присутності малолітніх дітей.

їли діти із задоволенням практично будь-яку їжу. Коли ми запрошували їх до столу, вони сприймали це радісно і плескала в долоні. Навіть у нашу першу зустріч, ще в притулку, Мишко зайшов у кабінет директора зі шматочком батона, намазаним маслом, і потихеньку чи то їв, чи то смоктав його. Вражаюче видовище, скажу вам!

Ми не обмежуємо дітей у їжі, завжди запитуємо, наїлися чи дати добавки? Вони із самого початку любили салати із кислої капусти, зі свіжих овочів. Нас здивувало, що, коли до столу подали тушкований із часником буряк, Сашко одразу визначив, що це «бурак». Скоріше за все, це була знайома для нього їжа.

Коли ми з дружиною везли дітей із Чернігова додому, дорогою вони називали нас дядьком і тіткою. Ми запропонували їм звертатися до нас “мамо" й “тато”. І фактично одразу вони так і почали нас називати. Іноді плуталися перших два дні. Але ми їх навіть не виправляли, вони самі згадували й ви-правлялися. Після приїзду додому діти легко сприйняли присутність двох старших дівчаток. Дорогою ми розповідали їм про доньок. Вони легко знайшли спільну мову. Наша старша дочка Яна, будучи ще маленькою, допомагала нам у вихованні молодшої сестри (у них п'ять років різниці). До речі, вона мріє, щоб у неї було. ..п'ятдесят дітей. Яна просила нас взяти ще кого-небудь у родину (моя дружина Олена вже не може народжувати). Тому появу хлоп'ят вона сприйняла з ентузіазмом. А молодшій дочці Дані довелося раптом подоросліша -ти. Але, здається, вона легко впоралася зі своїм новим сіано-вищем «старшої сестри».

Якщо говорити про характер дітей, то Сашко буває неслухня ним, він іноді може дутися Але все-таки виконує те, про що його просять. Він, напевно, завжди почувався старшим і відпові-дальнішим за Мишка Він школи не піде їсти сам, не запросивши із собою братика Якщо його чи мось пригощають, він завжди запитує «А Мишкові?» Нам здається, що він носив Мишка на руках, коли той був меншим, — у нього погана постава. Та й вся його поведінка свідчить про те, що раніше його навантажували. Якось, коли ми були в Карпатах, виявилося, що він уміє збирати гриби. Сашко знайшов білий гриб і каже: «Давай покладемо сюди!» І кладе гриб у поділ футболки. Я був здивований. Адже я ніколи йому ні про що таке не говорив. Отже це були його попередні знання.

Я знаю, що Сашкові подобається ламати іграшки, рвати книжки, нищити комах і плазунів. Йому цікаво, що буде, якщо наступити, наприклад, на жабу. Мені доводилося кілька разів заставати його за таким заняттям. Досвід, звичайно, негативний. Але мені здається, він так пізнає світ. Після поїздки до Карпат наша дружба зміцніла, мені здається, він остаточно визнав мене своїм батьком. У нас дуже хороші стосунки. Він мені довіряє — це головне. На жаль, ми так само помітили й зворотний бік медалі. Сашко якимось чином навчився брехати, особливо задля перекладання своєї провини.

Мишко, на відміну від Сашка, дуже любить жіноче товариство. Як кажуть, була б спідниця поруч. Він більш зніжений. Вихователька із притулку говорила, що він дуже швидко звик до рук, але з ним була проведена відповідна робота, і він усе зрозумів. І коли ми взяли його додому, він майже не просився на руки. Хоча видно було, що йому цього хочеться. Мишка краще не залишати без догляду навіть на короткий час. Напевно, якби йому дозволили, він тільки й робив би «шкоду». Особливо він любить що-небудьрозбризкувати, щось відкручувати, пхати куди не слід те, що не треба. Загалом це відмітна Мишкова риса: він любить пустувати, хоча знає, що це погано.

Щодо здоров'я хлопчиків. Коли ми забрали їх із притулку, Сашко дуже сильно кашляв і постійно перепитував нас, що ми сказали. Ми зрозуміли, що він погано чує. У нього були збільшені гланди й аденоїди. Це давало ускладнення на вуха. Сашко й дотепер хропе ночами. Але комплексне лікування допомогло.

Хлопці ніколи не згадували вголос своєї мами і ніколи нічого не розповідали нам. Сашко не згадує нічого, що було до притулку. Ми його не напружуємо. Можливо, від перенесеного шоку він багато чого забув. А може, він так любить свою рідну матір, що не хоче про неї говорити, тому що, напевно, довелося б говорити погане.

Якось ми ділилися історією хлопчиків з начальником служби у справах неповнолітніх (яка, до речі, дуже нам допомогла в оформленні різних паперів), а Сашко був при цьому присутній Я, не подумавши, почав коментувати те, що з ними сталося, критикуючи матір дітей. Я шкодую про це, бо, можливо, цей факт і не дає Сашкові розкритися. Може, я помиляюся, і Сашко просто міг багато чого забути. Можливо, це тому, що він взагалі не міг раніше нормально висловлюватися. Зараз ми його ні про що не розпитуємо, щоб не роз’ятрювати Сашкових ран.

Якщо він колись захоче все розповісти, я буду йому тільки вдячний. Один мій недавній знайомий, тщк само прийомний батько, сказав мені, що його діти теж мовчали більш ніж рік. Але потім їх як прорвало і вони стали ділитися багато чим. Отже ми поки що чекаємо.

Поява хлопчиків у родині зробила колосальний переворот у нашому спокійному (останнім часом) житті. І я, і Олена відчули, як раптом помолодішали, здається, років на десять, наче повернулися у ті часи, коли наші Яна й Дана були такими ж, як Сашко й Мишко. Це додало і запалу, і здоров’я. Загалом це дуже цікаво. Усе пізнається в порівнянні, отож Мишко і Сашко для нас не проблемні діти, дуже гарні хлопці, поки що ми ними не нарадуємося.

Ще одна думка, яка виникла в нас із Оленою. Нам здається, що держава, проводячи політику оздоровлення нації, має усі-ляко підтримувати прийомні родини. Тоді це не було б, «як на громадських засадах», а координувалось би державою, і була б відповідна матеріальна підтримка родин. Напевно, за таких умов кожна нормальна українська сім 'я могла б взяти собі на виховання й реабілітацію одну або дві дитини. Таким чином була б розв’язана дуже важлива проблема. Я переконаний, тоді нація справді стала б кращою. Але! На жаль, під час вибору дітей багато моїх нових знайомих стикаються з бюрократичними перепонами, майже неможливо взяти у родину тих дітей, які подобаються. Має ж бути якийсь вибір!»

Від тещі Юрія Володимировича Марії Миколаївни Журав-льової, яка проживає у Прилуках, я почув ще одну приємну новину. Сашко вже знає 10 цифр, алфавіт. Отже, за всіма ознаками, нова родина для хлопчиків стане міцним захисним оберегом, який і зігріє, й обласкає, і навчить, і дасть путівку в життя.

Сергій Павленко, власний кореспондент «Голосу України» в Чернігівській області

«Гарт» №20 (2304) від 18 травня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.