Жора Лісове Диво

50 тисяч німецьких марок та 25 пудів солі обіцяло гестапо за голову Жори Лісове Диво, або Чорної Бороди. Так поміж собою партизани називали свого побратима Георгія Артозєєва — одного з ватажків Чернігівського партизанського з’єднання імені М.Попудренка. На особистому рахунку народного месника — пущених під укіс вісім ворожих ешелонів та один бронепоїзд і один підірваний міст.



Народився Георгій Сергійович у селі Машеве Семенівського району у родині селянина. До сімнадцяти років хлопець був неграмотним. Зростав без матері, а мачуха до школи не пускала. З десяти років він уже косив і орав. Бідність сім'ї змусила Георгія шукати заробітку на шахтах Донбасу: працював коногоном на одній із шахт Донецька. Там закінчив шахтарську школу. Про той період партизанський ватажок згадував так: "Не той час Донецьк був буйним містом. "Королем" міста "ходив" Федька Білоус зі своєю бандою. Він навіть міліцію під собою тримав. Проте коногони — не слабаки, тому вирішили Білоуса "обламати". Але хто це зробить? Колектив вирішив, що це зроблю я. "Ты, — кажуть. — бригадир, ти авторитет, давай!" Я у ті роки не лише в карти грав. Захоплювався футболом, гирями, турніком, боксом. Бувало, покладуть на голову п'ять цеглин і молотом по них. Витримав — молодець. Бог мене силою не обділив. У блатному світі є таке правило під час суперечки: якщо вдариш суперника кулаком по голові і він впаде на коліна, то все — ти правий беззаперечно. Довелося перед зустріччю з Федькою потренуватися. У шахті була стайня. Бив коня в голову — він з копит.

Зустрівся з „королем” ввечері у Центральному міському парку. Я не поступився йому дорогою та ще й на ногу наступив. Його громили — на мене, проте той іх зупинив, мовляв, я сам. Але я його бец по голові, він і впав на коліна. Все — вже не король. Хлопці взяли його під руки і до машини".

Георгій Артозєєв пішов із шахти до армії добровільно, хоча тоді багато хто від служби ухилявся. Жора потрапив до авіашколи. Якось звідти набирали двадцять п'ять чоловік у диверсійний парашутний підрозділ. Відбирав особисто командувач Київського військового округу Якір. Артозєєва спочатку зарахували до підрозділу, і потім змінили рішення. Начальник авіашколи, полковник, помітив Георгія і запитав: "Чому такого видного курсанта відрахували?".Малограмотний", — відповідають. Тоді полковник дав Георгію Артозєєву аркуш: „Пиши заяву!" Той написав. Начальник прочитав і в крик: „Що ви городите? Який же він малограмотний, якщо заяву правильно написав. Зарахувати!"

Після служби в армії Георгія Артозєєва направили оперуповноваженим НКВС Семенівського та Добрянського районів. Було це у 1936 році На той час у цих глухих районах лютувала банда Бандити вирізали цілі сім'ї, грабували селян. Коли банду знешкодили, то виявилося, що до її складу входили заступник голови однієї із сільських рад працівник відділу культури та вчитель військової справи.



З початком війни Чернігівський обком партії створив для боротьби в тилу ворога загони загальною чисельністю понад 20 тисяч чоловік і 18 серпня 1941 року Георгій Артозєєв пішов у ліс разом із Добрянським партизанким загоном пройшов бойовий шлях від бійця до командира партизансько-' го з'єднання.

„Під натиском гітлерівців загони стали розбігатися, але Добрянський партизанський загін не розпався, — згадував Георгій Артозєєв. — Нам командування Південно-Східного фронту на підмогу скинуло двадцять де -сантників. Я командував диверсантами. Якось у Добрянці німці загнали мене у будівлю залізничного вокзалу. Я відстрілювався з вікон із „ручника".
А коли петрони скінчилися, то швиденько переодягнувся у форму начальника стаціі, добре, що він все у кабінеті залишив, взяв його "шмайсер" — і у вікно. Так і врятувався".

Кілька разів зрадники намагалися видати Жору Лісове Диво (так Артозєєва назвали за високий зріст і розкошну бороду, а ще за надзвичайно добрий характер) фашистам. Двох із них Артозєєв розстріляв власноручно. Вони проникли до партизанського загону під чужими прізвищами, але агентура повідомила, що то агенти гестапо. Навіть колишній міліцейський начальник Георгія Артозєєва став німецьким агентом, а точніше,^- „підсадною качкою" у в’язницях. Його теж розстріляли партизани.

Стосунки Георгія Сергійовича із Олексієм Федо-ровим не можна було назвати дружніми. Особливо вони охололи після випадку із Марією Третяковою. Вона за наказом партизанського керівництва працювала у поліції Гомеля і в „Абвергрупі-315”. Федоров перед від’їздом сказав Марії: „Батьківщина тебе не забуде. Ти там одна — що нас тут сто". Партизанського агента взяли смершівці. Трибунал НКВС виніс Марії Третяковій вирок: 20 років каторжних робіт з конфіскацією майна.

„Я кинувся в НКВС, — писав Георгій Артозєєв. — А мені там: „Ти що, вона німецька вівчарка!” Марію хотіли взагалі розстріляти, але суддя пожалів жінку. Тоді я до Федорова, ' мовляв, давай рятувати, а той: „Її засудила радянська влада”.

Марію Третякову звільнила військова колегія Верховного Суду СРСР за відсутністю складу злочину.

Якось на День Перемоги на Алеї Слави у Києві Георгій Артозєєв та Олексій Федоров мало не побилися через цю історію.



Із 1944 року Георгій Артозєєв працював на радянській та партійній роботі, у 1945-му закінчив Республіканські партійні курси при ЦК КП(б) України, у 1947-му — Дніпропетровську радпартшколу. З 1956 року обіймав посаду заступника директора Дніпропетровського алюмінієвого заводу ім. Кірова. Нагороджений Зіркою Героя Радянського Союзу, орденами Леніна, Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни І та II ступенів, багатьма медалями. Георгій Сергійович — автор книги „Партизанська бувальщина” та повісті „Вася Коробко”. Вічний спочинок герой знайшов 17 листопада 1999 року у Запоріжжі, де пройшли останні роки його життя.

Андрій Димич, «Гарт» №19 (2303) від 11 травня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.