GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Слід в історії

НЕЗНАНИЙ КОЦЮБИНСЬКИЙ

Михайло Коцюбинський
       Михайло Коцюбинський приїхав до Чернігова на запрошення свого приятеля Василя Андрієвського. Зупинився в його оселі на Лісковиці. А туди якраз завітала Тодосія Шкуркіна, вчителька Чернігівського земського сирітського дому, із своєю подругою Вірою Дейшею. її приємно здивував вигляд елегантного європейця, одягненого дбайливо, навіть чепурно - таким постав перед молодою жінкою Михайло Коцюбинський. А якою здалась йому Віра Дейша? Про це читаємо в листі до неї від 6 квітня 1896 року (вони вже одружені десять місяців: "Згадки переносять мене в той момент, коли я в перше побачив ті очі... Ворушать мене ті згадки, зо дна серця підіймають вдячність і тиху радість, солодке щастя. На одну згадку про них я відпочиваю."
       Обоє народилися у вересні. Тільки Віра Устимівна - на рік раніше. Коли вони побралися, Михайлові Коцюбинському був тридцять один рік, його дружині - тридцять два. Спочатку мешкали у Вінниці, а з 1898 року переїхали до Чернігова. Разом з подружжям Коцюбинських в будиночку на Сіверянській оселилися Гликерія Максимівна - мати письменника та його сестра Лідія Михайлівна.
       Михайло Михайлович працював статистиком у Чернігівському земстві, а у вільний від роботи час писав повісті та оповідання. Віра Устимівна допомагала чоловікові по службі, він тоді укладав і редагував "Сельскохозяйственные обзоры Черниговской губернии." То була виснажлива і копітка робота.
       Як згадував Гліб Лазаревський, юрист і літератор, тихе, сонне чернігівське життя по інерції дратувало Коцюбинського. "І тільки в земських управах, - писав Гліб Олександрович, - в міській думі, у "Просвіті" жевріли вогники не революційної боротьби, ні, а певної опозиції, бажання шляхом читання лекцій, видання і поширення брошур, через недільні школи, товариства тверезості тощо створити ніби опір реакції, покладаючи надію скоріше на якесь чудо, аніж на логіку, плекаючи приховану думку: уряд в чомусь піде на поступки."
       Такий-то був Чернігів. І в ньому письменникові Коцюбинському не вистачало свіжого повітря. Грошей також. В родині підростало четверо дітей: Юрко, Оксана, Ірина, Роман. Микола Чернявський, письменник і співробітник статистичного бюро, згадував: "... він дуже любив свою сім'ю, й інтереси кожного члена її - дорослого й малого, їх горе і радощі він завжди носив у своїй душі. Але його інтереси - інтереси вищого порядку, як людини вищих здібностей, письменника й поета - свято зберігались у сім'ї"! Задля інтересів Михайла Михайловича Віра Устимівна знаходила кошти, аби він міг виїхати за кордон: Відень, Флоренція, Рим, Неаполь, Капрі, Греція, Туреччина. Звідти письменник надсилав дружині листи. Літературознавець Соломія Павличко проаналізувала їх та зробила висновок: у листах Коцюбинського до Віри Усти-мівни превалює гастрономія. Соломія Павличко зауважує: "його апетит - його найбільша радість, симптом його фізичного і духовного здоров'я. .. Тема апетиту поступово поширюється до писання:"... работаю, пишу, но все как-то без аппетита."
       Це - уривки із деяких листів письменника до дружини за червень 1908 року: "... сьогодні несподівано занедужав на шлунок, болить голова не спав, у роті гірко і нема апетиту. З обідом тут все-таки не дуже добре, бо м'яса нема... Треба якось оберігатись і більше жити на молоці і яйцях. Видумую сам страви. О 4-й полуденок - кисле молоко або щось інше, знову гуляння до 8, коли дають вечерю, а по вечері, о 10, спати. їм доволі. Багато, більше ніж удома. Почуваю себе добре, хоч вчорашній обід був для мене незвичайний: сардини, балик, мариновані карасі, раковий холодець, мед (такий, що п'ють)." Листи не до коханої дружини, а скоріше за все - до рідної неньки, котра нервується за здоров'я улюбленого сина. Чи відчувала це Віра Устимівна? Напевне, адже існують свідчення сучасників, що вона стала для Михайла Михайловича матір'ю ще за життя Гликерії Максимівни, котра втратила зір і сама вимагала подвійної уваги до себе.
       Повертаючись із мандрів, Михайло Коцюбинський дарував дітям екзотичні речі. Його дочка Ірина згадувала: "Тато привозив нам з Італії прекрасні колекції тропічних метеликів та жуків. Збирали ми і старовинні монети, були серед них в застиглій лаві, які привозив тато з Італії. Окрему колекцію складала мозаїка і смальти, привезена татом з Помпеї."
       
       Доволі часто можна було зустріти Михайла Михайловича в кіно, куди він приходив разом з Вірою Устимівною. Із захопленням дивились на екран, де за словами Гліба Лазаревського, "під звуки розбитого піаніно примітивно смішив людність Макс Ліндер, хвилювали Франческа Бертіні, Віра Холодна, Володимир Максимов." Той же Гліб Лазаревський згадував: "У свято часто доводилося спостерігати прогулянки цілої родини Коцюбинських: Михайла Михайловича, Віри Устимівни і дітей в гуцульських безрукавках."
       Здавалося, що в цій сім'ї мир і злагода. Лише близькі до письменника люди знали про його самотність. Він говорив їм про нецікаву, майже механічну працю, яка його втомлює. Михайло Михайлович переконував співбесідника, що його мозок обезкровлюється і не вистачає сил для літературної праці. Говорив і про свою теорію кохання. Він вбачав у ньому біологічний чи просто фізіологічний характер. Микола Чернявський зауважував: "Опісля він описав таке кохання в своїх "Тінях забутих предків". Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину."
       
       В ті миті, коли відбувалася ця розмова, Микола Чернявський і припустити не міг, що у Михайла Коцюбинського таємний роман з дівчиною, котра молодша за нього майже на шістнадцять років, а ім'я її Олександра Іванівна Аплаксіна, і працюють вони разом у статистичному бюро Чернігівського земства.
       У 1954 році професор Львівського університету І.О. Денисюк зустрівся з Олександрою Іванівною Аплаксіною в старенькому будиночку на околиці Чернігова. Ось якою побачив її професор: "Невисока на зріст, сивоволоса жіночка з кирпатим носиком, негарна, але оповита флером табу й чару. Людина високої інтелігентності і культури, інтелектуалка." Так ось що відчув в ній письменник! З Шурочкою Аплаксіною він не був самотнім. Ймовірно, Микола Чернявський мав рацію, коли писав про Михайла Михайловича: "У його була цілком жіноча вдача, і та вдача вимагала, щоб хтось оцінював її красу, ніс їй свою офіру..." Це саме й робила Шурочка Аплаксіна.
       Наодинці бували рідко. Зустрічі тривали недовго. Все відбувалося похапцем. Навіть поговорити ніколи. Тому писали один одному листи, котрі ховали в дуплі старого дерева на березі Десни. Понад 300 листів Коцюбинського до Аплаксіної було видано 1938 року Інститутом української літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР. Пізніше Олександра Іванівна шкодувала, що опублікувала листи письменника до неї. Ось деякі уривки: "Как я тебя люблю! Я весь дрожу, говоря эти слова. Как я хочу, мучительно хочу сейчас видеть тебя, слышать биение твоего сердца, почувствовать хотя бы маленькую ласку твою... Целую горячо, страстно и чувствую вкус твоих поцелуев. Сегодня стодневный юбилей нашего поцелуя... Довольна ли ты нашим последним свиданием? Я очень доволен и счастлив... А вчера ты выглядела превосходно и была очень интересна. Я нахожу, что светло-желтое платье идет тебе... Согреваю и ласкаю тебя поцелуями, мое счастье, моя жизнь. Люблю тебя... Зацілуй меня сегодня насмерть. Люби меня, моя голубка, хорошая и нежная моя женушка."
       В листах Коцюбинський обіцяє, що незабаром вони на все життя будуть разом. Пропонує Шурочці виїхати до Києва, куди він збирається у справах, щоб у двох пожити у готелі. Проте нічого для цього не робить, бо побоюється, що до нього завітає Віра Устимівна. А Шурочку Аплаксіну охоплюють сумніви: "Випливали в пам'яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський - людина, яка легко і швидко захоплюється, і це бентежило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою."
       Листи Коцюбинського до Аплаксіної - це вгамування еротичних бажань письменника. Його любов до Шурочки, на думку Соломії Пав-личко, досить егоїстична: "Все будет хорошо, люби только меня, остальное не важно." Перебуваючи на Капрі, письменник одночасно листувався з дружиною і коханою дівчиною. Ці листи на диво схожі між собою. Шура для нього "дєтка", Віра Устимівна - "дитиночка".
       
       У 1907 році через анонімного листа дружина дізналась про роман свого чоловіка з Аплаксіною. Вона спробувала з'ясувати стосунки, проте Коцюбинський ухилився від чесної розмови. І це в той час, коли з'явився шанс з'єднати свою долю з Аплаксіною, як він обіцяв дівчині. Вважав, що не настав ще час. Так відверто і написав Олександрі Іванівні. А через рік вона, забувши про конспірацію, надіслала листа Коцюбинському на домашню адресу, сподіваючись, що в інтелігентних сім'ях чужі листи не читають. А Віра Устимівна прочитала, і стався скандал. Сказала, що кохає чоловіка і примусила його дати слово не кидати родину. В листі до Аплаксіної Коцюбинський писав, що стався конфлікт між обов'язком і почуттям, і він обрав обов'язок. Коцюбинському вдалося переконати дружину, що з Аплаксіною все покінчено. Але то було не так. Михайло Михайлович відвів Олександрі Іванівні роль друга, який не може кинути його в біді. А вона кохала письменника, залишившись на все життя самотньою.
       З 1908 року Михайло Михайлович часто хворів. Лікувався на Капрі, в Криму, Одесі, Петербурзі, Києві. Писав Аплаксіній дружні листи про здоров'я, погоду, творчі доробки, зустрічі з Буніним, весілля знайомого садівника. Колишньої пристрасті вже немає.
       Александра Апласкіна
       
       Коли Коцюбинський хворів у Чернігові, вони не зустрічалися і майже не листувалися. Про смерть письменника Аплаксіна дізналась від дружини художника Жука, Анастасії Григорівни (вони жили в одній садибі з Аплаксіними). Кінець настав вдень 26 квітня 1913 року. А за три дні Коцюбинського поховали на Болдиній горі. Хтось поклав у труну в головах письменника вінок з цвіту яблуні, сплетений Аплаксіною. Хоча Віра Устимівна прохала не приймати від Олександри Іванівни вінків, квітів.
       Після смерті чоловіка Віра Устимівна працювала коректором в губернському земстві. Потім служила у статистичному бюро. Подейкували про її стосунки з Сидором Василевським, володарем маєтку у Ладинці.
       
       У грудні 1921 року вдова письменника Коцюбинського померла в Чернігові від тяжкої форми тифу. її поховали поруч із чоловіком.
       Олександра Іванівна Аплаксіна переїхала до Ленінграда. Там у 20-ті чи 30-ті роки з нею трапилося нещастя - впала на підлогу і сильно забила голову, від чого осліпла. Це змусило Аплаксіну повернутися до Чернігова, в старенький будиночок на околиці міста. Тут Олександра Іванівна мешкала вдвох із сестрою до самої смерті у 1973 році. Професор І.О. Денисюк згадував: "Незрячі звичайно мають застиглий вираз обличчя. Олександра Іванівна була сповнена експресії, внутрішньої динаміки, розмовляла жваво і цікаво. Вона була в курсі всіх літературних справ - сестра усе їй читала."
       Чи знали діти Михайла Михайловича, що відбувалося між батьками? Ось спогади дочки письменника Ірини Михайлівни: "Про його захоплення молодою дівчиною О.І. Аплаксіною я дізналася далеко пізніше, тільки в 1938 році. Ці сторінки особистого життя батька пильно охоронялися від дітей всією родиною й особливо мамою". Ірина Михайлівна відчувала поетичну душу Михайла Михайловича і розуміла, що "він не міг жити без романтичних захоплень, ліричних підйомів."
       
       У всіх дітей Михайла Коцюбинського було неабияке кохання. Його дочка Оксана і Віталій Примаков - це подружжя, гідне окремої оповіді. Вони разом прийшли до Червоного козацтва. Він - командир, вона - як журналіст газет "К оружию" та "Вісник Української республіки". Була фотографія, на якій Оксана разом із Примаковим, у бекеші, на коні. На жаль, її загублено назавжди. Оксана Михайлівна раптово померла в січні 1920 року. Казали, від пологів. Чи витримала б арешт і смерть Віталія Примакова у 1937 році?
       Юрій Коцюбинський та Ольга Бош, дочка відомої революціонерки Євгенії Бош, теж можуть стати героями роману про кохання. їх також звела революція. Мали гарного сина Олега, котрий подарував їм онуків. Тільки Юрій Михайлович не дожив до такого щастя. Його заарештували 12 лютого 1935 року у справі контрреволюційного націоналістичного центру в Україні, який вигадали шеф НКВС Єжов і генеральний прокурор Вишинський. Де могила Юрія Коцюбинського - невідомо. Символічна - на Новодівочому кладовищі в Москві.
       
       Трагічним виявилося кохання Ірини Коцюбинської і Абрама Метрика. Ця сторінка історії родини Коцюбинських повна таємниць. Від чоловіка у Ірини Михайлівни залишився син Флоріан, який носив прізвище діда, видатного письменника. Онук Михайла Михайловича став талановитим скульптором, лауреатом Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. Флоріан Коцюбинський - автор пам'ятників В. Примакову, В. Антонову-Овсієнку, Ю. Коцюбинському на Алеї Героїв у Чернігові.
       Роман Коцюбинський та Олена Писаревська, молода вдова загиблого в Литві дипломата, зустрілися в Харкові. Від першого шлюбу в неї був син Ерік. Роман Михайлович по закінченні аспірантури працював директором Харківської наукової бібліотеки, а згодом - Книжкової палати України. У Романа та Олени народився син Юлій. Декілька років сімейного щастя, а потім - 1937 рік, арешт Романа Михайловича, його дружини Олени. Ерік потрапив до дитбудинку, Юлій - в дитячі ясла. Обидва під інвентарними номерами. Лише у 1955 році Юлій зустрівся з матір'ю. Був йому двадцять один рік. Брат його Ерік, шістнадцятирічним загинув під Сталінградом.
       Нелегко склалася доля Юлія Коцюбинського і його матері після тяжких років випробувань і принижень. І все-таки Юлій Романович пережив всі труднощі, що випали на його долю. Працював директором музею свого уславленого діда. Обличчям дуже схожий на бабусю, Віру Устимівну, присутність якої відчувається на кожному кроці, якщо ви завітаєте до затишного будинку письменника Коцюбинського в Чернігові. Так само й її шляхетного онука, зболене серце якого зупинилося яскравого травневого дня 2000 року.
       На якусь мить відчуєте, що зараз на центральній алеї дивовижного саду вас привітно зустрінуть господарі. Він і Вона. Запросять до вітальні, де накрито стіл із жовто-блискучим самоваром. Вас почастують запашним варенням, познайомлять з молодими обдарованими літераторами. У вашій душі виникне хвиля дивовижних почуттів - від смутку і роздумів про мінливість життя до всеохоплюючої радості від того, що колись тут мешкали неординарні особистості, котрі завжди з нами.
       
       Людмила Студьонова

Армения



ЦентрКомплект