Роман Закревський: Гарний кадр для мене є нагородою за те, що я живу

Бути фотографом модно. Фотолюбительство, яке за відсутності іншої фотографії, крім пропагандистської репортажної та фотоательє для побутового портрету, буйним цвітом квітнуло у СРСР, заклало міцний фундамент любові до даного захоплення серед наших громадян.

Із розвитком та масовим поширенням цифрової фотографії процес отримання зображень став легким як ніколи. Перенесення життя зображень із фотоальбомів і виставок до мережі інтернет, де вони існують у цифровому вигляді, призвело до того, що більшість фото ніколи не друкуються, існуючи лише на екранах моніторів, живучи та помираючи на жорстких дисках системних блоків комп’ютерів та у нутрощах серверів. Розвиненість пакетів програмного забезпечення для постобробки і цифрового ретушування фотографій дало можливість кожному відчути себе художником, не маючи необхідності закінчувати спеціалізованих закладів.

Бути фотографом популярно. Вдавана легкість "початкових інвестицій в професію" - кількасот одиниць валюти із вічнозеленими зображеннями мертвих американських президентів, і от ти уже не просто молодий та обдарований, а Creative Art Photo Studio. У залежності від старанності і таланту інвестиції з часом відбиваються, робота починає приносити дохід, і от ми вже маємо міцного комерційного фотографа, чи висококваліфікованого профі із кількакілобаксовим набором камер та оптики.

Але є і інші, із зовсім іншою естетикою і баченням фотографії.

Рому Закревського я знаю давно. Він – один із тих дуже небагатьох фотографів міста, який тонко відчуває реальність. Його фотографії немовби піднімають вуаль, якою вкритий світ, показуючи попід нею його містичні вияви, чарівні перетворення, незвичайні властивості речей, відправляючи глядача до психоделічної подорожі просторами того, що приховане.

Дивно, але ми познайомилися на одному із російських фотосайтів. Я побачив викладене фото пішохідного мосту через Десну, і тут же написав автору фотографії, питаючи чи не із Чернігова він часом. З тих пір, а пройшло вже років із п’ять, ми міцно товаришуємо, зустрічаємося, гуляємо з камерами по місту.
   
Ідея зробити інтерв’ю із ним виникла чи не відразу, як я почав писати статті для нашого сайту. Але якісь справи із турботами постійно відволікали від неї, спонукаючи відкладати на потім. Але вона зовсім не забулася. Надворі переддень нового 2013-го року, на Красній площі ялинка, поні та атракціони, вулиці міста вкриті льодовою кіркою, і ми, постійно ковзаючись по ній з ризиком упасти та розмовляючи, гуляємо Черніговом. У руках Роми – звичний фотоапарат "Зоркий", 1956-го року випуску. Камера, якою він робить більшість своїх знімків. Трохи потерта, але у гарному стані, вона чудово доповнює своєю ретро-естетикою еклектичний вигляд мого сьогоднішнього героя.  Дивлячись на фото, які виходять із неї – важко повірити, що фотоапарату вже більш ніж півсторіччя. Воістину, фотограф - не той, хто має дорогу техніку, а той, хто має гострий проникливий погляд в суть речей.
       
Фотографувати я почав випадково. Взагалі, на першому етапі для мене величезною проблемою було зрозуміти, чому видошукач показує одне, а на кадрі виходить зовсім інше. Я записував умови зйомки, плівку, щоб розібратися. А потім зрозумів – що в цьому і кайф. І розслабився.

Мій фотоапарат може для когось бути ознакою того, що я хочу відрізнятися від всіх інших. Але насправді я для цього зовсім нічого не роблю. Просто мені подобаються дуже старі речі, з якоюсь душею. Адже ми залишаємо слід у цьому світи кожним своїм словом, поступком, річчю. Носити светр свого дідуся – це відчувати із ним зв’язок.
   
Я пам’ятаю момент зі школи, класу може з десятого. Був один хлопчина, який відрізнявся від усіх. По-перше, в нього росла борода. По-друге, він був дуже популярний серед дівчат, був репером, чи кимось таким модним на той час. Я спробував якось одягатися як він і вести себе подібним чином. Мабуть, хотів теж бути сучасним і популярним. Але у мене нічого не вийшло, все це було якимось чужорідним на мені. А пізніше трапився такий момент, коли я попрохав у Бога, щоб він зробив мене не таким, як усі. З часом я забув цей випадок. А згадав про цю історію я десь років зо три тому, коли вже у моєму житті все так закрутилося-завертілося, і я зрозумів, що дійсно чимось відрізняюся. Навіть коли хочеш перед людьми бути щирим, ведеш себе природно - у оточення виникає зовсім інша трактовка того, ким ти є.

Знімаю я постійно. Сьогодні от уже плівку відзняв. Тобто, це неперервний процес. На сьогодні у мене щось близько 90 плівок лежить непроявлених. (Посміхаємося, згадуючи Гаррі Віногранда, у якого після смерті залишилося 2,5 тисячі непроявлених плівок і 6 тисяч плівок тільки проявлених, яких автор не дивився).

Коли ти знімаєш, ти робиш це тому, що тобі подобається вибраний об’єкт. Як до фото поставляться люди і що скажуть - про це зовсім не думаєш.

Старі фотоапарати, плівки із давно закінченим терміном використання - зовсім не принципова позиція. Це зовсім не є моєю фішкою, я всього лиш приймаю ситуацію такою, як вона є. І мені не хочеться повторюватися. У фотографії я дуже ціную момент непередбачуваності та експериментаторство.

Один товариш, познайомившись із моїми фото та віршами, назвав їх рефлексією самотності.

Я часто підходжу до дзеркала і бачу там людину, яка відрізняється від моїх уявлень про себе. Не можу сказати, що вона мені не подобається. І не хочу вживати слово "ненавиджу", але якесь таке відчуття по відношенню до себе я маю теж.
   
Мене цікавить людина якою вона є. Як вона мислить, чим керується, чого хоче. Без нічого зовнішнього, напускного. Тому мій улюблений жанр фотографії - портрет.
     
Люди мене дуже надихають. Те, що вони роблять навколо себе і з собою. Для мене спостерігати за цим - як дивитися на картину в музеї. В якщо вона подобається - щось відбувається всередині.

Знімати і розбирати та аналізувати фото - зовсім різні речі. Я поки що більше знімаю. Але, вже, мабуть пора починати розбирати свої фотографії, їх дуже багато накопичилося.

Три теми, які я знімаю постійно - портрети, життя, і форма та світло. Хоча це все сплетене між собою. Як машина не може їхати без руля чи без двигуна. Так і тут - одне без іншого не існує.

Хочу зробити фотоальбом із моїх фото, присвячених Чернігову. У нас традиційно фотографи як знімають місто?  Древній Чернігів, багато храмів, церков. Насправді це лише одна частина того, що може зацікавити. Історію взагалі можна у інтернет почитати. Для мене Чернігів - місто, де щось відбувається, але нічого не відбувається. У асфальті з’являються тріщини. Люди, яких ти пам’ятаєш хлопчаками, що ганяли у твоєму дворі у футбол, стають статичними, ходять за ручку зі своєю парою, фарбують обличчя і носять поважний одяг. Виростають чи зникають будинки. Це дуже цікаво мені.

Для того, щоб знімати, мені не треба ніяких стимуляторів, настрою або ще чогось. Відкрив очі зранку - і все.  Я намагаюся радіти і жити сьогоднішнім днем.

Я вірю, що душа - це інформація. Дитина народжується уже з якоюсь інформацією в собі. І тіло для душі - інструмент для виявлення своїх найвищих якостей. Втілюючись із тіла в тіло, душа шукає таке, в якому зможе проявитися наповну. Звідки з’являється талант? Душа у цьому пошуку хоче знайти таку людину, в якій вона вивільнить ту енергію, ті знання, які накопичилися у ній.

Я думаю, фотограф повинен мати непокору, бути неслухом, якщо якось по-дитячому. Робити свою справу треба незалежно від того, як на це реагують. У Жванецького з цього приводу є чудова відповідь ангела на питання "Як жити?" - "Не бреши, і роби те, що подобається".

Мені заважає непристосованість до цього світу. Збоку може здаватися, що я якийсь вільний художник. А насправді заробляти на життя тим, чим я займаюся, надзвичайно важко.

У мене є відчуття, що моє життя - це експеримент. Я відчуваю якусь емоції, дивлюся на себе збоку, і відслідковую свою реакцію на них.

Кохання, закоханість, любов, момент розставання з кимось - це як один м’яз, який може працювати або більш інтенсивно, або навпаки, перебувати розслабленому стані. Але це присутнє завжди. Просто раніше любов більше асоціювалася із людьми - перша дівчина, мама. А зараз це трансформувалося у любов до чогось більшого - люди, світ.

Жінки, як і всі люди, мені цікаві. Хоча я однолюб.

Маю дивні відносини із сім’єю. Це середовище, яку якому я виріс і яке дало мені все, що в мене є. Але в той же час є якась важлива для мене справа, яку я повинен робити. І вона зовсім не співпереживається тими людьми, які є моїми найближчими родичами. Я в своїй сім’ї як якась біла ворона. Всі чекають, що я нарешті вилечу із гнізда, буду ходити на роботу з восьми до шести, і отримувати задоволення від життя.

Інших фотографів дивлюся мало. Мені цікаво дивитися фотографії чи картини знайомих людей, знати, чим вони живуть. Але лише швидко, ні на чому не затримуючись. Більшість моїх переживань знаходяться всередині.

Фотографу має бути некомфортно. Це може бути голод, відсутність грошей, чи просто незручні черевики (сміємося). Насправді, звісно, ця некомфортність повинна бути внутрішньою. А грошей має просто вистачати на все необхідне.

Я думаю, за наявності у людини якоїсь стабільної добре оплачуваної роботи, зарплати щомісяця, обов’язків і влаштованого побуту в неї будуть точно такі ж внутрішні проблеми, як у того, хто цього не має. В принципі, ці внутрішні стани і пошук себе характерні для кожної людини. Спостерігаючи за людьми, які живуть іншим життям, не пов’язаним із творчістю, я розумію, що проблеми у них переходять просто у іншу площину. Хоча, мені здається, їм жити в чомусь легше.

Понад усе я боюся самотності. Дуже рідко відчуваю кайф в чомусь, що я роблю сам. Хіба що коли ходжу вулицями і фотографую. А вірші мені приємно писати в натовпі, який мене не помічає. 

Мало читаю. Виправдовуюся перед собою тим, що не люблю читати ще зі школи, коли у нас були тести на швидкість читання. Я мав погані результати, і мама вдома через крики і сльози примушувала мене читати по декілька годин. А зараз читаю я лише тоді, коли хворію і не можу вийти з дому.

Можу назвати себе активною людиною. Не люблю сидіти на одному місці, постійно треба кудись іти. Хоча я, скоріше, спостерігач, а не той, хто прагне щось змінити. Я дивлюся, як змінюється світ. 

Коли є відчуття, що ти сьогодні зробив усе, що мав зробити, кращий спосіб провести час - у компанії своїх добрих друзів.

Секс для мене дуже важливий. Якщо його немає - тобі погано. А якщо тобі погано - то у всьому іншому теж стає погано.

У самому житті уже присутня невідворотність смерті. Якщо ми приймаємо цю невідворотність - свого тіла і його смертності, ми можемо продовжувати виконувати свої функції. А якщо думати про те, що все закінчиться - ці думки давитимуть на нас. Так можна померти ще за життя.

Коли я дивлюся фільми про війну - моя душа починає плакати. Встав би і пішов битися з фашистами. Хоча от за цю країну, у її нинішньому стані, не знаю, чи хочу я воювати.

Дерево не може бути несправжнім. Воно таке, як є. Росте, розвивається, випускає свої гілки. Воно виконує свою природну функцію найкращим чином виходячи із тих умов, які йому дані. Так і людина - має докладати найбільших зусиль для того, щоб розвивати у собі краще і бути собою.

Найбільше я пишаюся тим, що врятував собаку. Спочатку я не хотів цього робити. А потім взяв і зробив. Це була класична історія, коли людина рятує пса. Я ішов із університету, і помітив, як у Стрижні у воді щось борсається. Розгледів, що це був пес, який провалився під лід, і не може вибратися на нього, бо край постійно обламується і тварина знову потрапляє у воду. А я стояв і дивився, нічого не роблячи, щоб допомогти. Поряд проходила якась жіночка, яка теж помітила це і почала лементувати: "Як же це так, собака потопає, треба щось робити". Тут я прийшов у себе, проповз по дереву, яке нависало над водою в тому місці, і витягнув пса. Забрав його додому, відігрів теплим душем, нагодував. Але залишити, на жаль, не міг. На той момент у мене вдома уже була собака. Коли я зачиняв двері за псом, у нього в очах був вираз "Не залишай мене".
   
Не можу сказати, що я щасливий. Відчуття щастя - дуже короткотермінове, минуще, такі стани швидко проходять, і за них доводиться розплачуватися чимось. Але я можу назвати себе задоволеним.
   
Якщо я не зможу фотографувати, моя натура знайде інший спосіб для вираження.

Гарний кадр для мене є нагородою за те, що я живу.
   

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.