А ви палите? Якщо так, то навіщо? Якщо ж ні, то що думаєте про тих, хто курить?

Ні для кого не секрет, що куріння — це не необхідність, а скоріше модна тенденція чи навіть вимога сучасного суспільства. «А що, усі ж палять, ось і я піддимлюю!» Хоча дехто знаходить у тютюновому димі порятунок від стресу, хтось, як виявилося, палить через брак грошей, як би дивно це не звучало. Але ж є і ті, хто вдихає дим не з власної волі, — це так звані пасивні курці. 31 травня в усьому світі відзначався День без тютюну. І саме цього дня ми запитали у чернігівців та гостей міста, чи палять вони, а якщо так, то навіщо, якщо ж ні, то що думають про тих, хто свідомо «вбиває у собі коня»?

Любов Міх, 56 років, агроном, м. Чернігів:
— У нашій сім'ї ніхто не палить. Чоловік у молодості балувався, але не всерйоз. Мені особисто не подобається, коли хтось поряд напускає диму, та так вже сталося, що я працюю у чоловічому колективі, тож доводиться терпіти. Звичайно, мої колеги стараються менше диміти у моїй присутності, але надовго їх не вистачає — все одно палять.

Сергій Ткаченко, 52 роки, директор Ріпкинського автопарку:
— Я постійно не палю. Все залежить від настрою. На роботі, наприклад, не проти задиміти. У компанії під чарчину. А ось вихідними не палю і не тягне. Моя дружина Ніна негативно ставиться до мого паління, дочки Катерина та Наталія теж не схвалюють, якщо почують від мене запах диму, одразу ж кажуть: «О-о-о! Тато знову «напавучився»!»
Чесно кажучи, мені й самому не подобається, коли хтось палить. На вулиці, звичайно, нічого, а ось у приміщенні.:, це не припустимо.

Володимир Мурашко, 54 роки, охоронець, м. Чернігів:
— Я почав палити у 14 років. Мама побачила, провела «політроботу», покинув. Потім закурив у 18. Зараз пачки цигарок вистачає на три дні. Разів із десять намагався покинути, але не палив максимум три тижні. То компанія підбереться відповідна, то нервуєш... Закурив — наче трохи від буденного життя відволікся.

Володимир Виник, 25 років, викладач економіки Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту:
— Я з дитинства займався легкою атлетикою, футболом, баскетболом, лижним спортом. І зараз я так само не полишаю спорту. І взагалі, для мене важливіше життя, аніж якась там мода. Більше того, це дуже дорого. Треба прищеплювати нашим громадянам певну культуру паління: хочеш крити — роби це так, щоб ти нікому не заважав!

Дмитро, 25 років, безробітний, м. Чернігів:
— Покинути палити дуже важко. Це залежність, схожа на наркотичну. Можливо, бракує сили волі. Хоча паління дуже заважає жити. Я не раз намагався покинути, але максимум через місяць знову брався за цигарку, адже постійно нервую через брак грошей.

Юлія, 29 років, перебуває у декретній відпустці, м. Чернігів:
— Я не палю. І постійно страждаю від оточуючих курців. Тим паче у мене маленький син Діма, йому півтора рочку. Та й до народження сина я була проти куріння у громадських місцях: дуже неприємно, коли на тебе хтось димить. До речі, мій чоловік взагалі ніколи не палив.

Яна Радченко, 25 років, агент із працевлаштування, м. Чернігів:
— Я палю із 2003 року, і мені це не заважає. Хоча іноді, коли піднімаєшся сходами, з'являється задишка. З іншого боку, цигарки — дорогувате задоволення. Та я на цьому не зациклююся. Кілька разів кидала, але знову починала. То нерви, то якась гулянка, а особливо коли трохи вип'єш — одразу ж тягнешся до цигарки. Звичайно, хотілося б покинути раз і назавжди, та поки що я не ставила цього собі за мету. Якби у мене була друга половинка і він мене попросив покинути, ось тоді — точно відмовилася б від куріння.

Віктор Ткаченко, тижневик «ГАРТ» №23 (2568)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.