АТОшник Петрович з Петрівки мріє про дім з газом і водою. А його дружина Анжела ще й про те, аби чоловік покликав вінчатися

— Сіра смуга в житті пішла, — печалиться 48-річна Анжела Адамець з села Петрівка Бобровицького району. — За півтора місяця три корови довелося м’ясникам здати, за копійки. Одна метал проковтнула. Друга розтелилася і кров’ю зійшла. У третьої теля 140 кілограмів було, я такого зроду не бачила. Вісім мужиків тягло, все порвали. Так шкода корівок. Ми ж з хазяйства живемо. Возимо, продаємо у Києві молоко, сир. За гроші, виручені за трьох корів, можна купити одну хорошу. Корови дорогі: від 18 тисяч гривень до тисячі доларів (26 тисяч). Ми ж з однієї своєї шість розвели. Роками стягувалися на хазяйство. Ферми розвалилися, лишилася без роботи. А працювала дояркою.


Анжела та Ігор Адамці з онуками

«На свято виголошую тост за те, щоб чоловік заміж покликав»

— Зараз у хазяйстві дві корови, телиця, три бички, свиноматка, четверо поросят, гуси, кури, качки, курчата. Скоро ще сотню бройлерів куплю, — продовжує Анжела Адамець. — Петрович з найстаршим сином Льошею ремонт в односельчанки роблять. Заробляють. Сім’я велика: четверо дітей, у найстаршого своїх троє. Хочеться газифікований будинок купити. Тулимося у старій хаті, 70 років тому збудованій. Ні газу, ні води. Колись взяли цю хату під виплату, прибудували дві кімнати. Нині ціни у Петрівці починаються від семи тисяч доларів. А де стільки взяти, як у нас троє студентів?

Артем закінчив третій курс у Києві, у Відкритому міжнародномууніверситеті розвитку людини «Україна», спеціальність «Автомобільне господарство». Навчається на контракті. Зараз пішов підробляти до фермера механіком. Танюша закінчує Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж. Збирається на навчання до столиці, вступатиме до вишу. Максим теж навчається у Прилуках за спеціальністю «Видавнича справа та редагування».

— Чому ви називаєте чоловіка по батькові — Петровичем?

— Люди теж про це питають: «Що ти його так величаєш?» «Бо заслужив», — відповідаю. Такого ще пошукати треба. Дітей любить, і вони його. Не п’є, працює, все для сім’ї старається. Не боягуз, від служби не ховався — рік і чотири місяці пробув в АТО. Мене шанує і поважає. Мені іншого не треба. Буває, на базарі, якийсь, мужик ущипне чи руку на плече покладе, у мене така відраза. Терпіти не можу, коли чужий чоловік мене торкається.

З Петровичем ми на роботі познайомилися. Я працювала кухарем у їдальні, він механізатором. Ігор був парубок, на сім років молодший, а у мене двоє дітей, синочки.

— Анжело Іванівно, родина Ігоря була проти вас?

— Ми прожили разом двадцять років. Тільки останні п’ять свекруха до мене стала ставитися як до рідної дочки. Коли він привіз мене до себе на Рівненщину, зібралися мати, баба, стали розпитувати. Тремчу. Ігор зі свекром курили біля грубки. Раптом батько піднімається і каже: «Вам що, з нею жити? Аби їм добре було». Тут і Ігор осмілів. Коли ми зійшлися, моєму старшому синові Льоші було п’ять, меншому, Артемчику, 1,5 року. Чоловік прийняв моїх дітей, як своїх. Ніколи руки на них не підняв, шматком хліба, не дорікнув. Можливо тому, що самого виховав вітчим.

З першим чоловіком не склалося, ми розлучилися. Старший до Ігоря довго звикав, менший одразу: «Папа, папа». Одного разу, Альоша був ще у шостому класі, нас кум підвозив. Син на Ігоря: «Тато, тато». А кум: «Який він тобі тато?» А Льоша не розгубився: «Батько — не той, хто зробив, а хто виховав». О, як я ніс задерла, що моє дитя таке мале, а мудре. Буває, бурчу на нього. А сини: «Мамо, не чіпайте батька».

— Часто сваритесь?

— Бувало. А зараз тільки я починаю бурчати, Петрович мене обніме, поцілує — і забулися. Хай ще мене заміж покличе, — сміється Анжела.

— Ви що, не одружені?

— Від Ігоря народила сина і доньку. Розписалися. Але чогось особливого, красивої пропозиції не було. З тих пір на Новий рік усі загадують бажання, а я піднімаю тост, щоб чоловік покликав мене заміж. «Ще трішки, і погукаю», — віджартовується. А я все жду і вірю. Колись він все-таки скаже: «Пішли, старушко, повінчаємося».

«Як прийшов з АТО, вночі кричав»

— Найважчий період, коли Ігор був в АТО, — признається Анжела Іванівна. — Шестеро корів, інше хазяйство, і все на мені. Діти навчаються, тільки на вихідні приїздять. Артем, бувало, і не їздив, удень в університеті, ввечері на підробітках. Був і вантажником, і менеджером, і на складах працював. Опівночі лише у гуртожиток заходив. Бо гроші треба. Чоловікові в АТО виплату затримували. Сказали, що у Бобровиці сім’ям АТОшників допомогу даватимуть. Я зраділа, бо якраз час прийшов і за навчання платити, і за гуртожиток у Києві. Поїхала, написала заяву. Отримувати їхала — серце притисло, побоялася сама, супроводжувала донька Таня. Коли дали 300 гривень, була ошелешена. Якщо відняти витрати на дорогу, а їздила ж двічі, перший раз, як заяву писала, 100 гривень лишилося. Пережили, викрутилися.

Та найстрашніші у житті були ті три дні, коли телефон Петровича мовчав. Сини в собі носили. Дочка дуже переживала. Я і так щодня молилася, плакала. А то ревіла, думала, не витримаю. І Ігор відповів. їм же не завжди можна було дзвонити. Повернувся худющий, чорний, як земля. Два тижні мене уникав, тікав, курив і мовчав, — пригадує жінка. — Як засне, кричить, слів не розібрати. Або на ЗО сантиметрів над ліжком підкидало. Донька Танюша біля нього: «Папа, папа». Сини турботою оточили. І відтанув. Діти велику силу мають. Хоча ще довго відходив. Давно вже Ігор вдома, я продовжую молитись, щоб війна нарешті скінчилася, бо стількох дітей вона посиротила. Про що ті власті думають? Вони ж без людей ніхто. Невже вони забули, для чого вони є?

Доки розмовляли, прийшов Петрович.

— Копійка з’явиться, так гроші в хазяйство, хазяйство у гроші, — каже 41-річний Ігор Адамець. — Доїльний апарат купили. Стараємося, стараємося, тільки на свої сили розраховуємо. А воно раз, і пропали труди. І знову все спочатку. Роками на новий будинок збираємо. І все ніяк. Тепер от з коровами біда. Я до старої хати почав робити прибудову. Та, бачу, все одно не те, на нашу сім'ю треба більше. Збираюся їхати до Яковишина, у «Землю і волю», просити, щоб наперед гроші за паї заплатив, за три роки. Леонід Григорович справедливий, думаю, не відмовить. Він слово тримає. Торік сказав у вересні, що буде по 18 відсотків за пай платити, а в листопаді вже заплатив. Нещодавно був у Бригинцях, там плитку біля клубу кладуть. Яковишин людям роботу дає і допомагає. У нас два паї, певна сума буде. Де решту взяти, будемо думати.

Я ще коли в АТО був, почув, що є програма: АТОвцям дають пільгові кредити під будівництво. Починаєш погашати кредит через п’ять років після введення будинку в експлуатацію. Кинувся. Закон є, грошей під нього нема. Хлопці наші два старші не хочуть у місті жити, вони, як і ми, люблять село. Менші діти ще не визначилися. Брати кредит під високий відсоток, а чим віддавати? Життя непередбачуване. Людина планує, а воно вносить корективи. Ціни щодня ростуть.

— Ігорю, не пробували отримати грант для розведення худоби? Чула, закордонні донори дають АТОвцям.

— Я таке тільки по телевізору бачив. У Бобровицькому районі нічого такого немає. Які у мене заробітки? Сезонні. Ось фермер з Петрівки на комбайн зве. Свої наділи обробляємо. Мені, як учаснику АТО, дали два гектари. Буває, закидають: тобі землі дали і пільги. А хто кому заважає служити? Я ж не за землю йшов. Тоді, на початку 2015-го, про неї і мови не було. Я як поїхав у військкомат 1 лютого, так додому і не вернувся. Відправили у Десну, потім по полігонах. Служив у 14-й Володимир-Волинській бригаді (колишня 51). Наші позиції були на Донеччині між Мар’їнкою і Волновахою. Я був у розвідці. Бачив усяке. І кадировців (чеченців). І Гіві (командир сепарів, нині покійний).

— Були у вас аватари, яма для них?

— Була і яма, і шланг у командира для виховання. Троє загинуло. Командиру взводу відірвало ноги. Нас обстрілювали з мінометів 120 і 80 калібрів. А нам не можна було стріляти у відповідь.

— Як ви знімали напругу? Теж бухали?

— Я і до АТО не випивав, і гам, і після не п'ю. Хіба що пиво. Спілкування з такими, як сам, спасало, а ще віра. На передовій немає невіруючих. Тільки той, хто побував, знає, як воно там насправді.

— Знаєте, як круто, коли вся велика сім’я збирається за столом, — додає Анжела. — А вранці тільки розплющиш очі, а онуки гукають: «Бабо, де...?» Роботи сила-силенна, а на душі радісно.

— На таких родинах, як сім’я Адамців, уся наша країна тримається, — каже Микола Малашта, в. о. старости села Петрівка Бобровицького району. — Працюють, нічого не просять. Але допомога їм потрібна. Агов! Громадські організації, які уміють отримувати гранти. Допоможіть Адамцям з грантом для створення міні-ферми.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №26 (1677), 28 червня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.