Батько загинув в АТО. Син-курсант не отримує пенсії по втраті годувальника...

У квартирі подружжя Соснюків з селища Десна Козелецького району смуток. 67-річний Володимир Олександрович та 64-річна Ніна Степанівна пережили обох своїх синів, Віктора і Андрія.

Дослужився до начальника зв'язку у Десні

17 лютого минуло три роки, як у бою на Дебальцівському плацдармі загинув їхній старший син, 41-річний Віктор, начальник зв’язку 169 навчального центру «Десна». Посмертно «за особисту мужність, високий професіоналізм і відданість присязі» Президент нагородив його орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. А наказом Міноборони Віктору було посмертно присвоєно звання полковника.

— Які були діти, людям на заздрість, — показуючи фотографії синів, зітхає Володимир Олександрович. — У Віті троє дітей, на той час найменшому три роки було. Міг би і не їхати в АТО. Та він говорив: «Я офіцер, це справа честі». Мій батько всю війну пройшов. Я після армії залишився надстроково, 31 рік прослужив. Дружина 27 років віддала службі.

Нас армія звела у 1971 році. Ніна Степанівна працювала зв’язківцем. Малий Вітя часто бігав до неї на роботу. Його там усі знали. Тоді «Десна» ого-го була, 13 військових частин. І подумати ми не могли, що синок стане начальником зв’язку всього навчального центру.

У школу він пішов у Десні, а десятий клас закінчувати довелося вже у Чехословаччині, де ми тоді служили. Звідти і поїхав вступати у Вище інженерне училище зв’язку у Києві. По закінченні лейтенантом повернувся у Десну. Був спочатку командиром взводу, потім роти, начальником штабу Окремого батальйону зв’язку. Останні вісім років служив начальником зв’язку навчального центру.

Перший раз, коли він мав їхати в АТО, його буквально напередодні відправили терміново у Косово в Югославію за технікою. Вдруге зібрався, сидів уже в автобусі на плацу. І тут начальник штабу сказав: «Іди за мною».

«Мам, нам тут капець. Тиждень продуктів не возять, хліба немає»

— Його там неначе ждало. Казав: «Не переживайте. Он, командир, що їздив переді мною, там у капцях проходив, повернувся ж». Про це ніде ніхто не пише і не говорить, що з Чернігівщини, крім батальйонів, 13-го і 41-го, танкових бригад і т. д., в АТО була окрема тактична група з Десни (сапери, артилеристи, зв’язківці, піхота і т. д.). В такій групі був і наш син, — продовжує розповідь чоловіка Ніна Степанівна. — Вітя був зв’язківцем і коригувальником вогню артилерії, давав накази, по якому сектору бити.

Ми зідзвонювалися щодня. Він не скаржився, все було у нього добре. Та незадовго до загибелі вирвалося: «Мамо, нам тут усім капець. Тиждень продуктів не возять, хліба немає».

Ми переживали, та як військові розуміли: він виконує накази. За ним підлеглі. Вже на роковинах смерті ті, хто, був там, розповіли: коли почалися запеклі бої за Дебальцівський хрест (дороги, що з’єднують Луганськ, Київ, Харків і Артемівськ), був жах. Земля горіла. Син прибіг з поля бою на вузол зв’язку у промоклому наскрізь одязі. Сніг був змішаний з грязюкою від розривів «Градів». Сказав хлопцям: «Я перевдягнуся». А тут дзвінок від командира. Вітя ж старший, підполковник. Питають: «Де резервна група?» А вже дві пішло. Він відповів: «Пішла». Через п’ять хвилин по секретному зв’язку знову про групу спитали, а посилати нікого. І ще щось йому сказали. Він перевдягнувся і сказав: «Я старший, хто за мною?» І стрибнув на БМП, поїхали на допомогу нашим хлопцям.

— Осколок зайшов йому у праве око і вийшов навиліт. Сина не стало десь о 18 годині, а о 20-ій надійшов наказ про відступ. О 24.00 дозволили виходити з Дебальцівського котла. Під шквальним вогнем хлопцям з тринадцятого батальйону вдалося витягти тіло Віктора. Вони познімали ремні з автоматів і, ризикуючи власним життям, забирали своїх, кого ще могли. Вже потім з’ясувалося, коли виходили, що відстань між різними групами була до 15 кілометрів.

— Ніяких передчуттів не було. Вранці я не змогла сину додзвонитися, — продовжує мати. — Вийшла через наш комутатор. Прошу: «Покличте Вітю». Сергій, який з ним служив, відповів: «Віті немає, його убили». Не вірилося. Подзвонила по своїх каналах — підтвердилося.

— Можете подивитися, що лишилося після того бою, — Володимир Олександрович показує відео, яке змонтували в пам’ять, про сина під пісню «Дебальцівський хрест». Її Віктору Соснюку, боям за Дебальцеве присвятив побратим з позивним «Лентяй» (Валерій Антонюк з Миколаєва). Пісня відома серед АТОшників. Ті, хто пройшов те пекло, слухають і цитують, як колись афганці пісні про Афган. Під неї п’ють і плачуть. Ось уривок:

Крест Дебальцевский...
Перекресток... Мост...
И в прицел февраль нервно щурится.
Кто-то смел ладонью с земли блокпост
И одел в огонь эти улицы.

Вой девятый час, фейерверк в аду,
И со всех сторон бесы катятся.
Я ведь обещал, что я не уйду,
А теперь приходится пятиться.

Городок, прости, мы теперь одни,
Потерял тебя в круговерти я.
Вот дружок мой, Витя, шагнул с брони
В ледяную воду бессмертия.

Я рванул за ним, да куда уж там...
Небо ахнуло минометами.
Радио хрипит с матом пополам:
Все назад! Уходим с «трехсотыми».

На відео — Віктор, наші бійці біля танкового тягача з ковшем, на якому написано: «Путін какашка».


Наші військовики під Дебальцевим



— Наша техніка, хлопці, які ще не знають, що матері і дружини не дочекаються їх живими, — тамуючи сльози, після перегляду на ноутбуці, каже Ніна Степанівна. — Є ще сепарське відео.

Володимир Олександрович показує: все та ж місцина. Тільки наша техніка вся погоріла, все навколо розбомблене. Біля «Путіна какашки» стоїть отаман російських козаків і каже: «Они за это ответят». Розповідає, скількох убили. Ходить по українському прапору. Хизується біля вцілілого танка: «Нам достался». А навколо руїни. Один з сепарів коментує: «Здесь воняет трупами. Мы еще не всех успели похоронить по-христиански». Витягує з речей убитих, бійців новенькі берці, банку згущеного молока і каже: «Пригодится».

Дивитися таке страшно, гидко. Після перегляду западає мовчанка.

— Немає в області жодної школи, щоб так, як у Десні, загинуло вісім колишніх учнів. Серед них і наш Віктор. 6 грудня минулого року в День Збройних сил України у Десні відкрили пам’ятний знак загиблим учасникам АТО. На постаменті викарбували імена 31 героя.

Вітя снився нам кілька разів. Поховали ми його у Лутаві, неподалік Десни. Пам’ятник поставили. По кілька разів на місяць буваємо. Раніше вдавалося вибиратися частіше, — каже Ніна Степанівна.

Місяць тому Володимиру Олександровичу у Київському військовому госпіталі відрізали частину ноги. Нині він на перев’язках, і без милиць складно пересуватися.

У Андрія відірвався тромб

— Андрієві було лише 32 роки, він командував взводом в автобаті. У 2010 році його не стало. Невістка вранці телефонує: «Андрієві погано». Кажу: «Викликай «швидку». Його довезли до госпіталю, там він і помер — тромб відірвався. Тоді його сину було 7 років, а доньці — чотири місяці.

Онук теж військовий

— Ще Віктор не був в АТО, як його син Євгеній (йому нині 21 рік) вирішив стати військовим. Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військовою підготовкою і пішов вступати до інституту. Який закінчив батько (тоді заклад був ще училищем). Та під час здавання бігу спіткнувся і упав. Не пройшов. Вступив до Державного інституту залізничного транспорту. Та після першого курсу покинув, хоча навчався на бюджеті і стипендію мав. Сказав: «Це не моє».

І знову до Військового інституту телекомунікації і інформатизації. Пенсії не платять по втраті годувальника, лише 200 гривень, як курсанту. Куди я тільки не писав: і в штаб, і в Міноборони. Усім дітям, батьки яких загинули в АТО, є соціальні пенсії. Бо в законі сказано: «Крім курсантів військових навчальних закладів».

Молодші внуки ще не визначилися, ким хочуть бути, — діти ж. Ми хорошимося, доки хорошиться, — каже Володимир Олександрович.

— У невісток нові сім’ї, хай їм щастить, — додає дружина. — Знаєте, чого найбільше я боюся? Що може настати час, коли нам скажуть про Вітю: «А його туди ніхто не посилав»...

P.S. На третю річницю пам’яті Віктора приїхало 60 чоловік. Батьки так розхвилювали від споминів, що обоє потрапили до госпіталю.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №9 (1660), 1 березня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.