«Думала: Афганістан пройшов, а тут ж рідна земля…»

68-річна Галина Маслова з села Даньківка Прилуцького району перебирає фотографії. Серед багатьох, вже пожовклих, вибирає фото сина: «Оце Вітя маленьким. Це вже до школи ходив, з сестрою Валею. Он в армії кучерявий який був. Тепер лисий. Весілля. Правда, гарну собі дівчину вибрав?» Жаліє, що майже нема знімків, який її Вітя зараз. Був. Ворота відчинені, у вітальні сусідки в чорних хустках. 28 листопада старший солдат Віктор Маслов загинув від снайперської кулі в районі Авдіївки Донецької області. Тіло везуть з Дніпропетровського моргу. В хаті тихо.

— 11 листопада йому 49 років минуло. Пішов добровольцем рік тому, 20 листопада, — зітхає мати.


Віктор Маслов

Чотири рази просився

— Я йому казала: «Ну куди ти в 50 років йдеш?» — Галина Миколаївна стирає хусткою сльози з обличчя. — А він у військкомат мотався разів чотири. Його не брали: «Не потрібен поки що». А він знову йде.

Каже: «В мене дід пройшов дві війни: фінську і вітчизняну. А я на дивані лежу».

Останній раз поїхав, мені не казав. Пройшов. Вибрав Дніпропетровськ, селище Новомосковське. Там десантна частина. Чекав на командира, що вийде до нього здоровий дядько. А вийшов маленький такий, молодий. Каже: дивлюся на нього зверху вниз... Той питає: «А чого ж ви раніше до нас не йшли? Нам такі треба».

— Він же в Афганістані служив. Як приїхали набирати їх «покупці» в армію, в обласному військкоматі, сподобалась форма в одного. Вітя мій підійшов: «Ви з яких військ?» — «Десантні. Хочеш до нас?» — «Звісно, хочу».

Повезли спочатку в учебку в Узбекистан. Там жарко. Розказував, як собачатиною 'їх узбеки пригощали. Хлопці, як дізналися, що за м’ясо, блювали.

Ми з його батьком на присягу їздили. У нас морози були, а в них трава отакенна і персики.

Тоді батько відніс якомусь командиру 200 рублів, щоб Вітю в Афганістан не брали. Великі тоді гроші. А Вітя, як узнав, упав на коліна й каже: «Ти можеш не йти. А я піду. Мої хлопці поїдуть, а я що, тут залишуся?»

Носив там душманську форму. І чалму на голові. У розвідці служив, вони перестрічали каравани. Розказував: день лежать на камінні, жара. А вночі перемерзали. Приїхав — зразу пошепки балакав. Там так звик. Я тоді так боялася, щоночі молилася, щоб не вбили.

У полон, слава Богу, не потрапив, тільки контузія була. Повернувся з першим виводом військ. І грамоту тоді йому особисто привозив майор. Запрошував ще служити, в розвідку. Тоді розвідка базувалася на Кавказі і на Західній Україні. І він вже написав заяву на Кавказ. Казав, під водою будуть вчити плавати, в скафандрах. А я плачу: «Вітю, мало тобі Афганістану?!»

Хотів на війну, а женився

— А тут дівчина підвернулася — і все. Передумав Вітя їхати, — мати зраділа, розказуючи, наче це зараз вдалося відмовити сина від смерті. — Закохався мій Вітя. Женився. Таня прилучанка, на рік молодша. Така вже красуня була! Всі задивлялися, як модель: худюсінька, висока. А працювала поваром у дитячому садочку.


Весільне фото: Віктор і Тетяна закохані, щасливі і ще живі

Років дев’ять вони разом прожили. Спочатку в мене, згодом пішли до свахи. А тоді щось сталося між ними, Вітя прийшов додому. Їм ще й по 30 не було.

Десь у 1999-ому їхала вона в машині з другом. І під Малою Дівицею вдарились у тополю. Тим боком, де Таня сиділа. Вона чотири години не приходила до тями і померла в лікарні. І в гробу гарна лежала, мов берізка.
Як не стало її, Вітя так журився, плакав. Залишилась дівчинка, донечка Женя. Внучка тоді в перший чи другий клас ходила. Таню в Прилуках поховали, на Горовій Білещині (назва кладовища). Людей було... весь квартал заповнили. Вітя щороку до неї туди їздив.

І оце він скільки живе зі мною, ніяких нєвєст більш не було. Ніколи. Він однолюб. Було, дивимось телевізор, моделі ходять. Він: «Мам, от скажи, похожа ж на Таньку?» Сильно її любив.

Женю тоді забрала сваха. Голосила і плакала: «Хай дитина живе зі мною». Вона заміж пізно вийшла, одна дочка була. Кажу: «Як хочете, так і рішайте». Вітя погодився.

А пізніше вона приїжджала позбавити Вітю батьківства. Щоб Жені пенсія була. Сюди сваха не заходила, тільки з Вітею бесідували в сільраді. Не знаю, до чого домовились. Але пенсію Женя отримувала. З того часу майже не спілкувались.

А вже як пішов на війну, Женя телефонувала йому.

«Ти мене питала, чи я в село хочу?»

— Чому ховатимуть у Прилуках?

— Вітя так захотів. Казав: «Я тут лежати не буду. І ти як умреш, в місті похороню». Там батьки мої поховані, його два діда, дві баби. Ми ж у Прилуках жили. З чоловіком давно розлучилися, квартиру розміняли. А в 2003 році, як пішла на пенсію, захотілося мені в село. Двокімнатну квартиру в Прилуках продали і купила хату в Даньківці.

Вітя, було, мені дорікає: «Ти мене питала, чи хочу я в село, чи ні?»

Рік працював на «Цукровику» в Линовиці, зерно вантажили. Потім вдома був. Історію дуже любив, про все розказати міг.


Галина Маслова чекає...

У молодості в Прилуках в СМУ (будівельно-монтажне управління) працював на будівництві. А зразу після школи закінчив ПТУ, вивчився на механіка по швейних машинках. За спеціальністю ніколи не працював. Де? На будівництві весь час. Спочатку офіційно, потім неофіційно. Сторожував трохи на стройці. І в батька на гаражах. Олег Миколайович до пенсії був водієм в Управлінні бурових робіт.

Вітя проти переїзду в село був. Усе одно поїхав за матір’ю. Куди я, туди й він. Я на пенсії ще в магазині тут підробляла. І картопельку посадить, і покосить, попереносить все. А як оце сама, то плачу. Ну, дотягну я сіно в сарай, а хто ж його на горище запре? Кізок тримала: Цапуня був, Козочка і маленька Козюня. Порізав сусід Богдан усіх. Бо сама не вправлюся: в мене цукровий діабет, коліна болять. Козюня така красіва була, з сережечками, безрога. А нікому не нужна.

«Стріляють там?» — «Стріляють, мам»

— На Сході Вітя пробув до кінця травня. Десь під Горлівкою, шахта там. У червні прийшов у відпустку. Приїхав — отакенна морда, він здоровий у мене. О, кажу, Вітю, тобі фронт на користь... Нормально годують?

— Нормально.

— А хто готує?

— Хто може, той і готує. Самі себе годуємо.

Прапор частини привіз, десантний. Як український, тільки з гаслом «Ніхто крім нас». Розвертає, сміється, довольний такий. Кажу: «Вітю, то вивісиш на паркані на День перемоги. Як війна закінчиться», і числа 20 липня поїхав, бо вже дзвонив командир, що він там потрібен. Служив у 25 окремій Дніпропетровській повітрянодесантній бригаді.

— Хороший був хлопець, — підключаються сусідки з вітальні, — непитущий.

— Ну, бувало, хоч раз вип’є, — признається мати, — не зовсім же... П’яницею не був. Я на відстані чую, коли він випивши, як тільки забалакає.

2 серпня подзвонив з АТО, кажу: «Я з тобою, Вітю, балакать не буду» — «Чого?» — «По голосу чую, ти вже вмазав». — «Мамо, та то ж сьогодні День десантника, ми трохи відмітили, відпочиваємо в холодку...» Ото тільки раз було.

Тоді каже: їдемо на навчання. Наче в Житомир (там розташований 199-й навчальний центр ВДВ. — Авт.). Відео мені на телефоні показував з житомирських навчань: біжать хлопці, бідні. А той, хто знімає, сміється. І з парашутом стрибав у 50 год! Казав потім, ребра так болять! А про АТО нічого не розказував. Запитаю: «Ну, що там, Вітю, стріляють?»

— «Стріляють, мам, стріляють...» А після приїхав додому на п’ять днів, відпустку догуляв. Похудав уже. Казав, годували неважно, тренувань багато. Збирається їхати, тряпки свої порозкладував отако кругом. Питаю: «Що це ти не зберешся ніяк?» — «Та не придумаю, що брать. Щось у мене таке передчуття, мам, що я більше не приїду». Та я йому: «Не мели ти язиком! Афганістан пройшов, а це тебе на рідній землі вб’ють?!»

Казав, їдуть міняти хлопців, що рік їх там ніхто не міняв. У саме пекло. Ті поїхали, а Вітя зі своїми заступили. Під Авдіївку.

А оце листя поопадало, все ж як на долоні... І снайпер... Прострелив голову мойому Віті навиліт.

Військком казав, що погіб мій син не по-дурному. Як герой загинув, на завданні. їх, п’ятьох афганців, послали. Точно добровольці всі. Один з Барви там з ним був. Більше ніхто нічого не розказував. А я й забулась попитати, а як же він був одітий. Чи була каска, чи в самій шапці в’язаній? Чи біг, чи в засідці сидів?

«Працюють снайпери»

— Старший солдат Віктор Маслов загинув у районі Авдіївки о 16 годині при виконанні бойового завдання, — розказав майор частини Ігор Чорнобай. — Був на опорному пункті, коли отримав поранення, несумісне з життям. Снайпер влучив у голову. Маслов був гранатометником. Не можу сказати, чи стріляв він у той момент. Ворожі формування розташовані звідти на відстані до кілометра. Ми будемо писати подання на посмертне нагородження.

Так, снайпери зараз тут працюють, мабуть, активніше, ніж раніш. І їх робота направлена на вбивство. Снайпер день може просидіти на одному місці, вичікуючи жертву.

— Сниться мені сон з 27 на 28, — продовжує мати. — Виходжу з хати, а в мене стільки капусти насаджено, такі ряди! Біла, качани здорові. І зеленої штук вісім. Прокинулась, щось недобре. В сонник глянула — на сльози. А тут і дочка Валя дзвонить: «Мамо, таке наснилося... Що народжувала».

— Як дізналися про смерть сина?

— Уже Валя в Москві взнала, я ще ні. Сільській голові Ларисі Петрівні подзвонили об 11 ночі. Попросили поки що нічого матері не казати, самі приїдуть і скажуть. А назавтра сусідка Свєта приходить...

Осталася я сама, — плаче жінка. — Дочка Валя (45 років) далеко, на заробітках у Росії. Закінчила курси, працює у Підмосков’ї в оптиці. На похорон приїхати не може, бо документи не в порядку. Вже термін допрацює і буде повертатися додому. Житиме тут, бо назад вже не впустять. Синок, 25-річний Богдан, онук мій, у Прилуках живе.

Жені 27 років. Закінчує в Києві навчатися на юриста. Заміж вийшла. Зятя Вітя не бачив, але дуже хотів.

Поховали Віктора Маслова на алеї героїв у Прилуках, на «Горовій Білещині». Як і хотів.

— Вітя п’ятий там. Військові край дороги стояли, залп давали, — розповідає Галина Миколаївна. — Привезли тіло сина додому о 9 вечора. Мене зразу з хати вигнали: кажуть, маску знімати будемо. А потім покликали. Дивлюсь — а снайпер же сину просто в око встрелив. Лівого ока нема. Медичка наша прийшла, пов’язку зробила, щоб люди ту яму не бачили.

Так мені толком ніхто подробиць не розказав. Біг він чи в окопі сидів... Військових багато було, а попитати ні в кого. Та і я голосила. Женя приїжджала на похорон без чоловіка, була з бабусею. Мовчазна, зі мною майже не говорила. Висока, гарна така. На мого Вітю схожа, тільки худа.

Похорон організовував військкомат. Поминки — СТОВ «Цукровик». У кафе «Прилуки».

P.S. Війна жорстока, страшна і неперебірлива. Вона несе біду і смерть. Як це зупинити?

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №49 (1648), 7 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.