Магазинний торт на столі, відкрита банка з овочевим салатом. По хаті бігає дворічна Яся. Вони з мамою збираються на свято осені у садок до сестрички Даші, якій 5,5 року. Скоро на світ з’явиться і братик.

— Тільки тата нам не вистачає, — зітхає 22-річна Анастасія Шосталь з села Локнисте Менського району. І погладжує округлий живіт: — Через тиждень-два мені вже народжувати. Сподіваюсь, чоловіка відпустять на пологи. Він так мріє потримати первістка на руках. Яся і Даша — діти від першого шлюбу. Я народила старшу ще у десятому класі. Батьку їхньому начхати на малих. Колишня свекруха по 400 гривень на місяць висилає, а він хоча б цукерку заніс.
Кума бачила його недавно. Говорила: ти хоч від дітей відмовся, Микола їх удочерить. Матюкнувся, махнув рукою — і все. Менша чимось схожа на Колю. Коли їздили до нього на батьківщину у Вінницьку область, у сел: подумали, що то його дитя. Свекруха й не заперечувала. — продовжує Настя.
— Колі нині 24 роки.1 вже більше року він в АТО. Я його не пускала, і просила, і плакала. А він злився: «Я захищатиму вас. Ми ні на кого не нападаємо. Ми Україну боронимо». Такий він у мене.
Познайомилися ми чотири роки тому в Інтернеті. Спочатку дружили, а потім зрозуміли: наші душі мають багато спільного. Так зійшлись і розписались. У нього і брат тільки повернувся із Нацгвардїї, і найменший, 11-річний, вже патріот.
Коля нині на «нульовій» позиції в Авдіївці. На блокпосту. За 40 метрів — ворог, навіть чути, що на тій стороні балакають. Якось Микола розвернувся з планшетом, коли ми говорили по «Скайпу», і я побачила - їх і мішки на чужому блокпосту. Про службу чоловік не любить говорити, таїм і заборонено.
Коли приїздить у відпустку, відповідає, що б не питала: «Я приїхав відпочити, не грузи мене». Офіційно він солдат, старший механік на БМП. а ще командир відділення. Я знаю, що таке «нульова» позиція. Тому як тільки трубку не бере, у мене зразу паніка.
У лютому в нас була пожежа. Згоріла хата, добре, що ми не спали з дітьми і врятувалися. Колю тоді не відпускали.
Хоча я і фото згорілого будинку надсилала. Рада була, коли відпустили, як я повідомила, що вагітна. У 20 тижнів він приїхав прямо на УЗД у формі, з рюкзаком. Підхопив мене на руки, а як дізнався, що буде син, купив величезний букет троянд. Діток моїх він любить, балує подарунками, вони його папою називають. Ми всі його сильно любимо. І дня не минає без хвилювань. Було вже поранення.
Поганий сон мені наснився 12 червня без двадцяти п'ять ранку. Підхопилася, давай набирати — мовчить. Наярювала півдня. Після обіду обізвався. Чую: Коля говорить — луна йде, наче у якомусь приміщенні, і голоси то чоловічі, то жіночі. А жінок у них на позиції немає. Я питаю: «Ти у госпіталі?» А він: «Тільки не хвилюйся». І у мене істерика. З'ясувалося, він вийшов з бліндажа, якраз над ними кружляв ворожий безпілотник, і тут же прилетіла міна і розірвалась. Осколок не дістав лише 2 міліметри до сонної артерії.
Чоловік пробув місяць у госпіталі. А грошей за поранення і досі не заплатили, все якогось документа не вистачає. До цих пір добивається. Хоча посвідчення учасника бойових дій має.

Є у чоловіка і грамота від міністра оборони Степана Полторака, медаль «За оборону Авдіївки». І нагрудний знак — хрест. Ось, — показує Анастасія нагороди. — А стільки контузій переніс!... Ніхто на них там уваги не звертає. Відлежаться хлопці у бліндажі — і знову на пост. Після трьох останніх у Миколи голова болить, кров часто носом іде, нудить. Ходили до невролога, він каже: контузія. — а в госпіталі відмовляються брати. Та хіба він один такий, хто має нагороди і так мається.
Якось сказав хлопцям, з якими служить, і мені:. «Якщо уб'ють не здумайте мені хрестик в руки дати чи в труну покласти, бо я вас і з того світу дістану». Він з баптистів, а в них хрестик не прийнято носити. У нього є оберіг: ланцюжок і підвіска — його знак зодіаку.
Та я сподіваюся і вірю: з нашим татом буде все гаразд.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №47 (1646), 23 листопада 2017 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.