Після загибелі сина мати розшукала внучку

... Чотирирічна Аня раптом закричала серед ночі. Юля здивувалася: дочка завжди спала спокійно. Для дитячого переляку приводу не було. Навпаки, мала чекала радісну подію — першу в житті зустріч з татом. Його вона бачила тільки на фото. Але скоро мав повернутися з АТО, обіцяв приїхати до Анечки, забрати до себе. Правда, весь день не відповідав татів мобільний. Таке й раніше траплялося. Юля була спокійною: Михайлів батальйон вивели з передової, після відпочинку він повернеться додому. Наступної ночі дитина знову закричала і ридала до півчетвертої ранку. Коли все стихло, Юля зайшла в Інтернет. А там страшна звістка: Миша загинув.

21-річного Михайла Кобця з села Білошицька Слобода Корюківського району, морського піхотинця, матроса, смертельно поранило під час обстрілу ввечері 3 червня 2017 року в селі Чермалик Донецької області.



Був старшим з п'яти братів

18 серпня. Двері будинку, де жив Миша, відкрила мати, 42-річна Катерина Пророченко. Застала її в обід. Жінка збирається на зміну (працює на точку, сезонна робота). Готує їсти, порається по господарству, дає настанови трьом меншим синам. І так не в’яжеться з цією домашньою метушнею повний горя погляд.

Михайло був старшим сином у сім’ї. Рідний батько помер на заробітках, коли Миші було сім років. У матері на руках залишилось троє малолітніх синів. Через два роки Катерина вдруге вийшла заміж. Народила ще двох хлопців. Зараз Миколі 19 років, працює на СТО в Чернігові, Саші — 15, Максиму — 11, Дімі — 7 років. Михайлу 23 червня мало бути 22. Святкувати збирався вдома. Не доїхав... Не довезли чоловіка навіть до госпіталю, від тяжких поранень помер у дорозі. За 20 днів до свого дня народження.

— Третього червня ми всі були на іменинах у Мишиної баби, тут, в селі. Тільки повернулись — о сьомій вечора дзвонить телефон. Чоловік представився командиром батальйону, де служить син. Говорить: «Миша при виконанні бойового завдання отримав поранення, несумісні з життям...» А я ще через дві години передзвонила тому командиру, питаю: а чи він живий хоч? — стримуючи ридання, згадує жінка. — «Ні, — каже,— помер в машині. Раз тільки хрипонув — і все».


Катерина Пророченко з меншим сином і портретом старшого

Усі повістки рвала, а одну не вгледіла

— За пару місяців до того сина прооперували, вирізали грижу, — трохи заспокоївшись, продовжує мати. — Тяжке попотягав там. Служив у морській піхоті, був наводчиком. Після того приходив у відпустку в квітні. З місяць побув — і назад. Казала йому: синку, куди ти після операції, розірви той контракт. Обіцяв або перевестися, або розірвати. Я взагалі не знала, що він його підписував, — знов течуть сльози в матері.

Після закінчення Сновського училища за спеціальністю «Штукатур-маляр-плиточник» Михайло працював у Чернігові. Експедитором: розвозив мінеральну воду. А додому в Білошицьку Слободу почали приходити повістки.

— Я, може, з 10 їх розірвала й викинула. Миші нічого не сказала, — признається Катерина. — В кінці жовтня 2015 року він був удома, а я поїхала в Корюківку. Дільничний наш привіз і особисто в руки Миші ту повістку вручив. Син зразу поїхав, пройшов комісію і 2 листопада його призвали. Пішов служити в морську піхоту, був у Миколаєві, Одесі. Солдатів строкової служби в АТО не відправляли.

Він уже на війні був, а я не знала. Навесні розмовляємо по мобільному, чую: стріляють. «Синок, ти що, в АТО?» — питаю. «Ні, то в нас музика грає», — віднікується. «Яка музика? Я ж все одно взнаю!» Признався: пішов на контракт через три місяці, як попав на строкову службу. Каже, сам так вирішив. «Тільки не плач», — просив. І все потім заспокоював: «В нас тут тиша, порядок». Я йому по 20 разів на день на мобільний набирала. Коли брав, коли ні, коли зв’язку не було. Пострілів більш ні разу не чула. Про війну нічого не розповідав: «Мамо, менше знаєш — краще спатимеш». Потім узнала, що всі 9 місяців був на передовій.

У відпустку приїздив за весь час три рази. Двічі — по тижню і останній раз — майже місяць. Такий гарний, накачаний, у своїй формі. Любив морську піхоту.

— Мені багато чого розповідав, — каже Михайлів вітчим, 32-річний Євген Пророченко. — і відео з війни показував. У нього планшет там був, знімав дещо. Матері таке краще не дивитись.

Дорогою чужі люди підходили прощатися, дякували і плакали

Додому Мишка везли 6 червня. Люди зустрічали живим коридором, починаючи від села Покровського. Підходили до труни старі, малі, незнайомі. Несли квіти, плакали, дякували. Ховали 7 червня. Було 200 чоловік. Приїжджали 15 побратимів з АТО, ночували в селі.

— Розказували, як Миша загинув?

— Ротний Олег Остапенко. Говорив, що поранило осколками.

— Катя раз за разом непритомніла, — пояснює чоловік. — Хлопці казали, його смертельно поранило, коли стріляли забороненою шрапнеллю. Ніхто не чув, окрім нього, що летить снаряд. Крикнув своїм «ховайтесь!» Всі побігли, а він три метра до бліндажу не добіг.

— Це сталося між Чермаликом і Новоселівкою. їхнє відділення послали для посилення десантно-штурмової роти, — розказав командир першого взводу другої роти 137-го Окремого батальйону морської піхоти ВМС Збройних Сил України Сергій Терещук в телефонній розмові. — Там були позиції, де сильно бомбили, їх треба було укріпити нашими бійцями і зброєю. Нікому наказати не могли, бо й так вже всі в боях виснажились. Знайшлись добровольці, і Миша теж сказав: «Давайте я». Він був помічником кулеметника ДШК (кулемет «Дегтярева-Шпагина крупнокалиберный» - рос.). Пішов разом зі своїм сержантом. Вони й раніше були на одній позиції, і тут обоє визвались. 31-го відправились під Чермалик.

Стріляли снарядами, що розривають зсередини

— Було затишшя. Бійці відділення сиділи в окопі (на той момент всього їх було четверо). Миша стояв на посту спостереження. І почув вихід снаряду з артилерійської зброї. Воно не видно, як летить той снаряд, тільки чутно, як виходить. Крикнув своїм і ліг. І хлопці в окопі позалягали. Але Миша був на відкритій позиції. Хлопці повставали, а він не зміг. Перевернули і спершу не могли зрозуміти, що сталося. Миша в комі. Зовні крові небагато. Вони її витирають, обдивляються: ніде нічого, тільки два невеличкі осколкові поранення.

Це був артобстріл забороненими Женевською конвенцією снарядами. Не долітаючи цілі, рвуться в повітрі. І коли уламки входять в людину, вони не вилітають, а розривають тіло всередині. Снаряд пройшов поряд з Мишею, два уламки попали в нього. Осколочки розміром з чорний перець.

10 серпня Президент підписав указ про нагородження 48 бійців Збройних Сил України та Національної гвардії. Двоє бійців отримали нагороди посмертно. Один з них — Михайло Кобець.

Подруга з АТО не дочекалася

— Я про орден чула від людей. Казали, бачили в новинах. Мені ніхто ще не повідомляв, — говорить Катерина Олексіївна. На столі біля вікна поряд з фото сина в чорній рамці — нагороди, які він привіз з фронту. В серванті на полицях також фотографії Михайла. Веселий погляд, модна зачіска. Мабуть, від дівчат відбою не було. На одному з фото поряд з Мишком щасливо посміхається блакитноока красуня.

— Це його дівчина? — цікавлюся.

— Колишня, з Семенівки. Коли Миша був в АТО, у них розладились стосунки. Зараз вона вагітна.

— За законом ви маєте отримати 600 тисяч як компенсацію від держави за смерть сина. Не думаєте, що вона буде претендувати на якусь частину?

— Ні, вона призналась Миші, що вагітна не від нього...

«Син хотів ростити дочку. Я їх знайшла, будемо допомагати»

— У Миші є дочка, — раптом заявила Катерина Олексіївна. — Аня, живе зі своєю мамою Юлею в Холмах Корюківського району. Коли Миша приїжджав в останню відпустку, казав, як повернеться з АТО, привезе їх в Білошицьку Слободу і житимуть тут, в бабиній хаті.

Вони з Юлею познайомились, як син ще жив у Чернігові. А потім приголомшив: «Мамо, у нас буде дитина». Я злякалася: «Ну ти що, самому ще 18?!» Тоді вони чогось розбіглись. А тепер вже казав: приїду, заберу. Я її не знала, Миша не знайомив, — каже Катерина. — Юля приїздила прощатися.

Після похорону сина Катерина розшукала онуку. Поїхала в Холми, розпитувала людей, але зайти не наважилася. Юля передзвонила сама. Катерина з чоловіком приїхали своєю машиною, забрали Юлю і Аню до себе, надавали подарунків «від тата». Жінки проговорили весь день. Згадували Мишу, плакали.

— Онучці будемо допомагати, — сказала Катерина Олексіївна.

«Закохалася зразу. І зараз люблю»

Три схожі світло-зелені дерев’яні будиночки в Холмах стоять впритул одне до одного. В одному живе бабуся, з другого боку — мама, а посередині — 24-річна Юля Кравченко з дочкою Анюткою. Говоримо з Юлею на лавочці, поки Аня спить. Дівчинці 4 роки 5 місяців. Юля згадує про Мишка з сумом і легкою посмішкою.


Юлія Кравченко і Аня

— Познайомились в Інтернеті. Я вчилася в 9-му училищі на кравця, на третьому курсі. Дивилась в соціальній мережі «ВКонтакті» друзів своєї сусідки по кімнаті, вона з Рибинська (Корюківського району). І серед однокласників побачила Мишу. Він мені сподобався, написала. Відповів. Спілкувались у мережі, а через два місяці, 18 травня, зустрілися. Він знімав квартиру в Чернігові. Закрутився роман. Потім посварилися. Я дуже його ревнувала: Мишко симпатичний був, дівчатам подобався. Ще малий був, гуляти хотів. Я образилась, поїхала додому і взнала, що вагітна. Він вже й дівчину нову завів, а в мене затримка. На тесті дві смужки. Подзвонила, Миша каже: «Будемо виховувать». Зразу зрадів, ми знов були разом. А потім... Сказав, ще молодий, не нагулявся. А я вирішила народжувати. Ще як тільки взнала про вагітність від Миші, була щаслива і навіть думки не допускала позбутися дитини.

— Любили його?

— Я й зараз його люблю, — просто відповіла Юля. — Чекала, що хлопчик буде. А на сьомому місяці УЗД показало, що дівчинка.

Зустрітися з Анею так і не наважився

— Миша перевів мені перед Новим роком три тисячі гривень. Каже: порадуйте себе з дочкою. Купила светр Анюті, штани. Солодощів накупила, сказала: від папи. Наступного місяця 2 тисячі скинув. Ще пропонував, я казала, поки не треба. Ми почали переписуватись, часто розмовляли по телефону. Я не тримала образи, вірила йому. Миша казав, що буде дочку виховувати. А про нас з ним — нічого. Говорили про війну, про обстріли. Я молилася за нього.

Коли їхав додому у відпустку, домовились, що приїде Аню побачити. Тут був, щодня телефоном казав: сьогодні приїду. В результаті так і не приїхав. Потім не брав трубки, а в Інтернеті написав, що не готовий. Переписку ми припинили.

— Може, запив удома, а потім соромно стало?

— Він взагалі не пив. Я такий стрес отримала, переживала, плакала. Він дав надію, а потім... Аня його чекала, ходила, повторювала: «Папа, папа». Аж не судилося.

А тоді Анька почала їсти лівою рукою. І я написала Миші, спитала, чи нема у нього в роду лівші. Відповів, що ні. І ми знов стали спілкуватися. Аня якось зразу і на праву руку перейшла. Признаюсь, може, я просто привід шукала. Не могла його забути.

Їх вивезли з гарячої точки. Я вже дякувала Богу і не переживала. А це було за чотири дні до його смерті...

Днів три не було від Миші ніякої звістки. Потім зателефонував другого числа: «Вибач, що так довго не дзвонив». Зв’язок у той день дуже поганий був, він разів шість передзвонював. Питаю: «Хочеш з донькою поговорити?» Мала взяла трубку: «Папа», — і давай щось йому лопотіти. Це вперше. Розказала, як її звати: Анютка. А Миша, чую, так гарно сміється на тому кінці: «Доця моя... доця», — до неї. А тоді знов погано чутно стало. Миша сказав, що о 10-й вечора зателефонує. Я малу поклала спати, чекала. А Миша не подзвонив.

Зайшла в хату, поцілувала, кинула землі в домовину — і все...

— Узнала, коли похорон. Найняла машину, купила вінок, цукерки. Автобус між нашими селами не ходить. Малу не брала, сама ледь трималася. Приїхала до двору, там бабуся Мишина, баба Галя. Прошу її: «Проведіть мене в хату...» Вона якось мене вгадала: «Це ви, напевне, з Холмів?» Провела в хату. І я нарешті побачила Мишу. Лежить красивий такий, мов живий. Людей багато кругом, мати поряд плаче. Я підійшла, поцілувала його, попрощалася. Провела на кладовище, кинула жменю землі в домовину і поїхала.

Поки говоримо, проснулася Анютка. Юля винесла з хати світлокосе дівча. Але на маминих руках воно сидіти не збиралося. Бігала, мов дзига, то до пісочниці (Юля сама піску наносила), то до квіток, то на вулицю.

— Мама Миші казала, що він малим теж шустрий був, — дивлячись на доньку, каже Юля.

Фотографію Миші мені дали, повісили її вдома на стіні. Мала бігає, подивиться, каже до неї: «Тато Миша». Бабуся Аню балує. Аня називає її «баба Катя».

— На гроші ви не претендуєте? — запитала про всяк випадок.

— Навіть не думала про це. Щастя з тих грошей... Ті 600 тисяч — плата за пролиту кров. Я їх не хочу.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №34 (1633), 24 серпня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.