Людочка

Вона вже давно не школярка і не студентка. Аїї все одно усі звуть Людочкою! Жвава, моторна, метка, скрізь, як кажуть, на одній нозі вертиться, хоча за плечима - півсотні літ. Людмила Денисенко з Калиновиці, що на Варвинщині, чи не єдина в районі соціальна робітниця, котра долає чималу відстань (тільки в один бік сім кілометрів), аби дістатися до своїх підопічних у віддалене село Григорівщина. Нині їздить велосипедом. Взимку ж засніженою дорогою, де й замети місцями по коліна бувають, доводиться мандрувати пішки. А виручають її у такі морозні днини санчата, які спритно навантажує всячиною. Дві годинки - й соціальна робітниця на сільській вулиці, стільки ж потрібно часу, аби додому дістатися. Ніколи не жалілася й не плакалася, що важко. Йде і все! Людочку старенькі чекають з нетерпінням. Для них вона найперша помічниця, розрадниця і рятівниця. А для декого навіть, як рідна донька. Десять років поспіль мчить жінка на велосипеді з повними торбами харчів, інших потрібних у господарстві речей і ліків. Та найголовніше - Людочка до кожного двері відчиняє з посмішкою й хорошими думками. Її щирості вистачить усім!



- Я - місцева, - не випускає з рук велосипеда Людмила Денисенко. - У Калиновиці народилася, тут виросла і сім’єю обзавелася.

Її чорнявий Микола все життя біля бджіл, знаний у селі й районі пасічник. Навіть за фахом учився в Сокиринському профтехучилищі. Коли колгосп був, одразу після навчання працював бджолярем, потім - також у приватному господарстві. А це вже четвертий рік поспіль розводить власних медоносних комах. Його пасіка стоїть подалі від дому, в сусідньому селі Сіряківщина, тож чи не щодня Микола вирушає в дорогу до своїх вуликів. А його дружина - у свою дорогу.

- Коля бджолами живе! - каже Людочка. -У нього тільки й балачки: «рамочки», «вулики», «рій», «мед»... Навіть через Інтернет бджоло-маток замовляє! Він у мене молодець! І коло пасіки, ще й біля господарства допомагає.

У селі люди звикли важко працювати. І на землі, й біля худоби. Щоб забезпечити себе продуктами на зиму - мусиш добре попотіти весною, влітку і восени. Найгарячіша пора у селян - середина липня - кінець серпня. Сінокоси, консервація, заготівля сухофруктів, городини... Крім усіх цих сезонних клопотів, у Людмили Денисенко вистачає справ ще й біля господарства. Тримають з Миколою кобилу Зірку, корівок - Циганку та Липку, двох теляток, свиней, кролів, птиці повний двір.

- Мій день розпочинається з хліва, - посміхається співрозмовниця, - так само й закінчується. Встаю рано - десь о п’ятій, спати лягаю ближче до опівночі. Хочеться інколи телевізор подивитися, та сили вже не вистачає на це. Впала і сплю! Потемну з хати виходжу, потемну й заходжу. Втомлюся, а тоді запитую: «Боже, коли вже я відпочину?!» Та вранці знову - у «бій»!

Череда у Калиновиці вже не та, що колись була, тільки дванадцять корівок. Пасти доводиться часто. Ми раніше два чи три рази за все літо пасли корів, бо сімдесят голів худоби люди тримали. Багацько поздавали вже тварин, хтось припинає молочниць біля хати. Тож доводиться моєму Колі череду ганяти кожні два тижні. Корова - то добре! Молоко продаємо, «живі» гроші щодня. Вже й звикли до такого заробітку. Є можливість зарплату відкласти. Донька Юля у Києві живе, працює і вчиться. Вона у нас - юрист!

Будинок, де нині живуть Денисенки, зводив у 1989 році колгосп. Людоччина матір Любов Даниленко працювала на птахофермі, а батько - секретарем у конторі, потім комірником, а ще, як колись у народі називали, головним ревізором. Перевіряв Василь Даниленко кількість відер, лопат, сапок.., рахував мішки з готовою продукцією... і в коморі ревізію влаштовував, і в гаражі, у хліві, на фермі.

- У мене є ще старший брат, усі знають його як Колю-шофера, - розповідає далі Людочка. - Увесь свій вік за кермом, нині на великій машині робить. А я закінчила Чернігівське профтехучилище, отримала спеціальність швачки, але за освітою не працювала. Мені до душі пісня була! Керувала художнім колективом у нашому клубі, концерти влаштовували, виступати їздили... Ех! А це вже десять років педалі кручу, - жартує жінка. - Першого липня якраз була кругла дата!

Людмила Денисенко обслуговує людей у Калиновиці та Григорівщині. А кілька років тому ще й добиралася до Сіряківщини, куди й дорогу взимку ніхто від снігу не розчищав.

- Пам’ятаю - кучугури по пояс, - проводить рукою на талії, - а мусиш лізти! Бо люди без хліба і ліків сидять, у вікна виглядають! Точніше, виглядали. Вже нікого там не лишилося - на тому світі всі. Село тепер безлюдне, тільки дачники приїжджають...

У своєму ж рідному селі навідується жінка до 82-річної Лесі Виприцької, 89-літньої Марії Мозгової. Чекає Людочку й Федорія Падалка. До речі, бабусі аж 97! Уже не ходить, але розум має ясний. До неї саме донька приїхала з Казахстану. Тож Людмилі Денисенко трохи легше. Бо ж і город довгожительці садила, і їсти готувала, в хаті прибирала, одяг та постіль прала. Нещодавно побілила хату всередині й знадвору. Посвіжішало!

- Хліб несу, таблетки, помідори закручую, продукти з погреба дістаю, часник і цибулю копаю, - розповідає Людочка про свої будні.

- Щосереди їжджу до Варви, вирішую різні питання у державних установах, сплачую за комунальні послуги, закуповую медикаменти в аптеці, вибираю на базарі м’ясо, сало, рибу, олію... Словом, беру все, що замовляють люди. Буває такий перелік довгий, що й рук на все не вистачає! Навіть цукор у мішках купую, чоловік тоді машиною бабусям розвозить. А що ж робити?! Треба ж якось допомагати. Ось Ольга Чиж замовила печива, цукерок, вермішель, гречку, маслечко. Як не привезти?! Все добреньке вибираю, щоб угодити, - посміхається.

У далекій Григорівщині Людочка обов’язково заходить до 77-річної Надії Юхименко. Її син - у в’язниці, донька живе далеченько, десь на Козелеччині. Тож соціальний робітник на велосипеді доставляє самотній жінці все, що просить.

- Оце Федорівна котлети замовила, - згадує Людочка, - купила фарш, вдома наліпила, заморозила, а потім доставила. Ніби задоволена! За комуналку заплатила, Іваньку, що у в’язниці саме, рахунок поповнила, щоб матері телефонував. Молочко свіже привезла, щуку на базарі у Барві найбільшу вибрала! - не замовкає моя співбесідниця. - А весною, коли пригрівало сонечко, садила й город. Самої картоплі сорок соток! Федорівна, правда, допомагала - рало тягала, землею бульби загортала. Діватися нікуди - треба працювати. Я навіть доньку залучала до роботи, вона саме з Києва приїжджала.

У середу Людочка Надії Юхименко город садила, у п’ятницю допомагала 79-річній Варварі Погибко. Наступного дня Ользі Чиж картоплю в лунки кидала. А хто ж їй самій допоможе?!

Велика поміч - кобила Зірка! Вона й оре, й рядочки «креслить», і обгортає. Сіно й солому возить, гарбузи та іншу городину з поля доставляє.

- Всю весну я крутилася-вертілася,- продовжує жінка, - усе бігом та бігом. Кошу, загрібаю, сапую... Нам, соціальним робітникам, не можна більше, ніж дві сотки землі за сезон обробляти, тож у документах пишемо, що тільки 0,02 га. А насправді... Хто його там рахував!

- Про що мрієте? - ніби відволікаю від буденності.

- Мені дуже хотілося б, аби Юлечка була щаслива, онуків потішити...

- А для себе чого бажаєте?

- Для себе?.. Я не уявляю, що таке море. Ніколи його не бачила. Хоч би на два дні поїхати... У нас все зелено, а там, мабуть, скрізь вода, - розмірковує, - вона ж мене усю змочить...

Поїхати до моря Людочка могла б хоч завтра. Справа зовсім не в грошах. Вона не може лишити без нагляду свою стареньку маму. Ненька вже не чує й нічого не бачить. А як же без неї зостануться корівки, телятка? Микола з бджолами? Бабусі, що у віддаленому селі? Ні, Людочка ще трохи помріє. Може, коли на пенсію піде, тоді на курорт гайне?!

- Роботу свою люблю! Відчуваю, що людям я потрібна! - каже соціальна робітниця.

- Нас забезпечують спецодягом, гумовими рукавичками, взуттям...

- А транспортом?

- Уже десять років на велосипеді їжджу, що ще президент-утікач роздавав.

- Вам би автомобіль маленький!

- Ой! Що Ви?! Який з мене водій! Ось на скутері б літала... Та хоча б нового велосипеда дали на далекі села діставатися!

А ще жінка розповіла, що послуга - купівля й доставка продуктових і промислових товарів та медикаментів - розрахована на оплачувані 84 хвилини. Багато це чи мало?

- За цей час хіба що зможу літаком у Барву й назад у Калиновицю злітати. У реальному ж житті дістаюся до райцентру маршруткою, рейсовим автобусом або велосипедом. Увесь день «подорожую». А так життям задоволена, у нашому селі дві приватні крамниці працюють, фельдшерський пункт є, клуб, садочок відвідує дев’ять діточок. Школу, правда, вісім років тому закрили. У людей до хат проведено газ, також якісною водою користуємося. Скрізь родючий чорнозем. Тільки живи, радій і працюй!

Про те, що Людмилу Денисенко два скликання поспіль обирають у Калиновиці депутатом сільської ради, дізналася від місцевих жителів.

- Якби таких депутатів, як наша Людочка, та й у Верховну Раду! Мо’, й села українські б тоді розквітли, - в один голос гомоніли замріяні селяни.

Хтозна, як би воно було. Але з упевненістю можна сказати, що ця невсипуща жінка має добре серце й велику душу! І все їй під силу. Ось тільки шкода, що море далеко... та й до нього Людочка колись дістанеться.

Лариса Галета, "Деснянка" №33 (666) від 17 серпня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.