У сім’ї демобілізованого воїна Сергія Пархоменка народилася донька Софійка

Якби декілька років тому хтось мені сказав, що нашої країни торкнеться війна, то я подумала би, що це дуже невдалий жарт. На жаль, уже четвертий рік триває антитерористична операція на Сході. Справжнісінька війна стала на всіх одна — хоч як би ми її не називали. І нині у нас хтось бере до рук зброю та йде захищати рідну землю, а хтось допомагає воїнам фізично, фінансово чи підтримує їх морально. Приємніше, коли розділяємо радість у колі рідних, друзів, односельців, котрі дочекалися демобілізованих воїнів, допомагаємо атовцям скинути з себе тягар війни, призвичаїтися до мирного життя.



І радість одна на всіх. Нещодавно в Куликівці ластівкою розлетілася перша добра вість: у сім’ї демобілізованого воїна АТО Сергія Пархоменка народилася дівчинка. «Це добрий знак», — сказала мені одна бабуся, бо дівчатка народжуються для любові й Миру.

З народженням другої донечки, яку назвали Софійкою, Сергія і Таню вітала від заступника голови обласної ради Арсена Дідура й Куликівської районної ради її голова Наталія Халімон. Від громадської організації ветеранів АТО — Микола Безбородько та Олександр Пронін. Подарунки, квіти, найтепліші, найщиріші вітання були на честь батьків і немовляти. Крім того Наталія Халімон потурбувалася, щоби родині атовця безкоштовно завезли біологічно чисті брикети. Хай у теплі та любові зростають дітки.

Із Сергієм давно знайома, спілкуюся з його дружиною, а про зустріч зі щасливим батьком домовилася лише днями. Відгукнувся. Прийшов після роботи – з усмішкою, втомлений, доброзичливий, надійний. І розмова сама по собі зав’язалась.

– У мене дві маленькі батьківщини, – сказав Сергій – Одна тут, у Куликівці, де народилися мої донечки, де сім’я. А друга — глибоко в моєму серці. Це маленьке село Верескуни Тростянецької сільської ради, що на Ічнянщині, де я народився, виріс, здобув професію. Там живуть мої рідні. Батько Олександр Михайлович трудиться водієм на сільгосппідприємстві, мама Тетяна Іванівна – медична сестра, сестричка Оля працює в Києві.

– Мабуть, батькова професія відіграла важливу роль у твоєму житті?
– Звичайно. Після школи в Ічнянському ліцеї я вивчився на автокранівника. Працював водієм у Києві. У 2007-му за контрактом на три роки пішов служити у Чернігівську військову частину, в полк зв’язку. З 8.00 до 17.00 служба, звичайно, були й наряди, караул, але жив цивілізовано – у квартирі, яку винаймав у господарів.

У цьому будинку мешкала і Таня Зажитько з Куликівки, яка одразу ж упала мені у вічі. Познайомились, а згодом і одружились. У 2009 році народилася донька Марина. Таню з дитиною я перевіз до її батьків, котрі допомогли нам стати на ноги, проте після служби щодня поспішав у Куликівку до дружини, няньчив доньку. У 2010-му демобілізувався, пішов працювати водієм до місцевого підприємця, і до сьогодні займаюся доставкою хліба по району. Ми перейшли жити у найманий будинок. Самим краще. Таня у мене гарна господиня, у будиночку завжди чисто, вона смачно готує, донька доглянута. Маринці вже 8 років, вона допомагає мамі няньчити Софійку. До речі, саме Маринка запропонувала так назвати маленьку. Ми погодилися.



Десять місяців на передовій…

Сергій Пархоменко – воїн АТО, людина, котра на власні очі бачила всі жахіття, що відбуваються на непідконтрольній нам території, яка щодня перебувала у складних умовах. Він, як ніхто, знає ціну життю, тому що побував у пеклі, брав участь у бойових діях. В одному з випусків новин на телевізійному каналі «Інтер» Сергій сказав про своїх товаришів, що їхні мужність і патріотизм викликають почуття гордості за українську націю. Усі вони – герої, котрі не бояться покласти життя за свою Батьківщину, за те, щоби наші діти жили незалежними, у мирі та злагоді…

Про себе розповідав стримано.

– Одержавши повістку, я пішов до військкомату і підтвердив, що чекатиму на виклик. Я був готовий захищати Україну, її територію, – сказав Сергій. – У 2014 році, першого вересня, діти – до школи, а я – до Чернігівського військкомату. Звідти – до Гончарівського, Десни, де проходили військову підготовку, а звідти вже – в зону АТО, водієм автороти Чернігівського 41-го батальйону. Ми були в зоні запеклих бойових дій у районі Старогнатівки та Гранітного, тут стояли наші блокпости, які приєднали до 72-ї бригади. Стріляли по нас уночі, зранку й навіть удень. Ми тримали лінію оборони, відбивали атаки ворога. А в часи перемир’я нам стріляти заборонили.

– Важко було?
– Ні, не важко, – мовив стиха Сергій. – Ночувати в окопі, жити на морозі, пити воду з річки, їсти раз на добу холодну кашу, бігати у броні, касці, з автоматом, нести поранених друзів – не важко. Важко було втрачати друзів, піднімати бездиханне тіло, відчувати смерть того, кого рятуєш. Важко проводжати в останню путь товаришів. Оце – важко. Осколком у голову було смертельно поранено мого друга – капітана Барановського з Чернігова. Ми з ним в «учебці» разом були, дружили. Він, молодий, красивий, загинув за два тижні до дембеля. Ми плакали… Проводжати його тіло додому… було найважче. Мені й нині згадувати про це боляче.

Та взагалі, ми чотири останні місяці до дембеля стояли на вогневих позиціях у балці населеного пункту Гранітного. Тримали щоденно і щоночі оборону. Обстріли не стихали. Підходи були заміновані, скрізь стояли розтяжки. Зранку нас накривали «Градами», стріляли з танків, мінометів. Після обстрілу, було, вилазимо з бліндажів, окопів, а нас було 12-14 вояків, і радіємо, що живі залишилися. Часто згадую хлопців – Максима Романюка, В’ячеслава Комарінцева з Чернігова, Сергія Животкова з Мени, Валерія Ричка з Козельця, Євгенія Толочка з Прилуцького району, Сашка Левченка з Ічнянщини і, звичайно, найстаршого бійця з сивою бородою – 53-річного Сергія, котрого ми з повагою називали дідом. Можливо, завдяки йому нам удалося вижити. Підкрикував на нас, примушував надійно ховатися від «Градів». А на сусідньому блокпосту всі хлопці загинули від снарядів. Цього не можна стерти з пам’яті, забути. Це ж хлопці з нашого батальйону. Уявляєте, ЦІ хлопці… лишилися жити тільки в нашій пам’яті..



– А як місцеві ставилися до вас? Ви бували в населених пунктах?
– Неподалік села Старогнатівки ми стояли на пропускному пункті. Перевіряли документи місцевих жителів, бо за півтора кілометра від нас були сепаратисти. У населених пунктах чоловіків майже не залишилося. Одні на заробітки поїхали, а інші переметнулися до сепаратистів.
Ми відчували неприязнь від одних місцевих жителів, а інші приймали нас як захисників України. Розуміли, що це не наша війна, не ми її розпочали.

– Сергію, сенс життя, його цінність змінилися після АТО?
– Звичайно. Я сьогодні по-іншому дивлюся на світ. Нині мій життєвий сенс – продовжує Сергій, – це мої дружина і дві доньки. Є для кого жити, треба думати, як обох виростити й на ноги поставити, де заробити гроші, щоби придбати власне житло, а не тинятися по чужих квартирах. Та найважче після АТО відновлювати психіку. Намагаюся стримувати емоції, прислухаюся до порад нашого психолога Наталії Дідур. Удячний, що в нашому районі цьому приділяють значну увагу. Нам із дружиною запам’яталася поїздка-екскурсія в мій рідний район – на Ічнянщину. Виріс там, а всього не бачив. Із захопленням пригадуємо з дружиною Тростянецький дендропарк, Качанівку, палац Тарновських, «Соколиний хутір», переглядаємо фотографії. Це нас, ветеранів АТО, об’єднує, ми стали згуртованішими, спілкуємося між собою. Та й у приймальню до Арсена Дідура заходимо, тут завжди нас чекають, допомагають, підтримують.

– Сергію, ти дивовижна людина. Чоловік із міцним стрижнем. Скажи чесно, чому відмовився від трикімнатної квартири в новому будинку, яку виділили тобі згідно з чергою?
– Дуже проста логіка. Багатоквартирний будинок, споруджений більше десяти років тому, стояв без господарів, усі комунікації майже непридатні до функціонування або розкрадені, протікає дах. У мене немає коштів, аби відремонтувати це житло. Скажу відверто: за такі гроші , якщо їх заробити, можна купити впорядковане житло.

– А взяти і продати квартиру, а на цьому заробити кошти на житло?
– Я так не можу. Це нечесно. Мою квартиру віддали ветерану АТО, який житиме там із сім’єю. А можливо, мені запропонують більш упорядковане житло, знаючи наші статки. Я з дружиною мрію про це, адже у нас підростають дві доньки. Знаєте, я, прийшовши з війни, звертався до керівника нашого сільгосппідприємства, просив безвідсотковий кредит, обіцяв на його виробництві разом із дружиною відпрацювати. Розраховував, що допоможе. Депутат мене сам запросив до себе на зустріч… Відмовив. Мовляв, а чому раніше у нас не працювали? Так стиснуло у грудях, що не міг вимовити… – на війні я був!... От і шукаю можливості, як заробити гроші на житло, можливо, за межами України.

Катерина Буй, член Національної спілки журналістів України, газета «Деснянська Правда»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.