Щедрий душею і серцем

Рідко можна побачити стільки оптимізму та життєвої енергії у шістдесятичотирирічного чоловіка. Тут йому міг би позаздрити навіть двадцятирічний юнак. Петро Синюк з легкістю ставиться до всіх негараздів і шукає позитив у всьому. Жартує, розповідає кумедні історії і лише на кілька секунд стає серйозним, коли раптом бачить мить, яку б він хотів відобразити на полотні. Це тепер його приваблюють дивовижні пейзажі, вишукані церкви. А в юності його талант допомагав створювати... підробні печатки й посвідчення. Та лише з благою метою. Вже в дорослому віці, обіймаючи серйозні керівні посади в будівельному бізнесі, він відпочиває, малюючи карикатури, що привертають увагу оточуючих. Його навіть запрошують у періодичні видання для створення комічних образів. І лише з виходом на пенсію, перебравшись до невеличкого села на Козелеччині, чоловік серйозно взявся за фарби та пензлика. У його арсеналі чимало картин. Та реклами він собі ніколи не робив. Якщо люди випадково зацікавлювалися і просили щось продати – не заперечував. Мовляв, треба ж за щось художні матеріали купувати. А щоб заощадити – власноруч навчився робити гарні обрамлення для своїх картин.



Аби влаштуватися на роботу, намалював собі... посвідчення

З особливою любов’ю і душевним трепетом згадує Петро Синюк місце, де пройшло його босоноге дитинство – мальовниче село Балашівка, що на Рівненщині. Понад усе хлопчина любив рибалити. Біля водойм проводив майже весь вільний час.

«У нас там прекрасна природа, – поринає у спогади мій співбесідник. – Село розташоване над річкою Комарня. Навколо – велетні-ліси, які приваблюють до себе величними дубовими дібровами, прозорими сосновими борами, густими березовими гаями. Мальовничі поліські краєвиди… Безліч грибів і ягід… Лісові синьохвилі прозорі озерця, в яких повно риби. Чудові місця для відпочинку. Нині я намагаюся відтворити їх у своїх пейзажах...».

Після закінчення школи юнак понад три роки служив у лавах військово-морського флоту. А вже потім поїхав до столиці, щоб отримати вищу освіту і паралельно влаштуватися на роботу.

«Спочатку вступав на філософський факультет. Мене тоді вабили оці всі теорії буття. Але там відверто сказали: якби ви працювали у цьому напрямку, то пройшли б поза конкурсом, а так у нас для вас місця немає. Якесь замкнуте коло виходить, – кажу я, – а як же мені працювати, якщо я не маю освіти... Потім вирішив спробувати до юридичного. Іспити склав, але мене не прийняли. Знову парадокс. Три дні я сидів під кабінетом ректора, аби почути пояснення. Коли все ж таки переступив владний поріг, то мені й слова не дали вставити. Спочатку чіплялися, чому я без комсомольського значка, що я собі, мовляв, дозволяю... Потім ще якісь дурниці вигадали, а конкретної відповіді я так і не отримав. Та найголовніше, що документів ніхто на руки не віддав. Лише через кілька місяців мені їх переслали поштою. Словом, безлад раніше був не менший, ніж тепер».

Вирішив тоді наш герой влаштовуватися на роботу. Але й тут, виявляється, не все так просто.

«Прийшов за оголошенням. Шукали покрівельника. Кажу, згоден працювати. А вони мені: посвідчення, мовляв, покажи, що ти покрівельник. Та я не розгубився. Пообіцяв принести на наступний день. Мене обурило те, що куди не піду – звідусіль відмовки. Тож увечері я натхненно працював над створенням посвідчення з печаткою, як має бути. Тут уже й пригодилися мої творчі здібності. І вже на ранок приступив до роботи».

Такий випадок був не поодинокий. Якось товариша Петра Володимировича звільнили з роботи за так звані прогули. Хоча той мав поважну причину: їздив додому на похорон батька. А на іншу роботу важко було влаштуватися з «чорною плямою» в трудовій. Довелося робити новенький документ.

«Хімія у мене завжди була під рукою, – сміється пан Петро. – До речі, досить непогано виходило. Відрізнити було важко справжній документ від підробки. Але я не зловживав. Лише у крайньому випадку, як то кажуть. Та це все у минулому. Чим нечиста не жартує в юні роки...».

Випробування книжками, або Як одружитися з бібліотекаркою

Працюючи в столиці, наш герой свій вільний час витрачав не на зустрічі з друзями та гамірні застілля, а на походи до бібліотеки, і не до будь-якої, а лише до однієї. Гадаєте, там найцікавіші книжки були? Сумніваюся. Та є людина, яка знає не з чуток, чому звичайна бібліотека на Подолі стала обраною для Петра Володимировича. Навіщо він так часто туди навідувався, добре усвідомлювала вже тоді бібліотекарка пані Віра, яка згодом стала дружиною наполегливого «читача».

«Забіг за якимось посібником, уже не пригадаю. Дивлюся, а там така дівчина гарна з відвідувачами спілкується. Оце такої, думаю собі... То сюди можна не лише за літературою ходити. З тих пір навідувався частіше. Доки всі книжки не перечитав, – сміється художник. – Так і розуму набрався, і дружиною обзавівся».

Минув уже не один десяток років, у щасливого подружжя народилися діти, є вже й онуки, та почуття лишилися нетлінними. Про це свідчать портрети коханої дружини, написані майстром. Серед останніх «Бабусине літо». В ньому почуття любові і захоплення перекладені на мову кольору і світла. Це своєрідний монолог, сповідь про особисте, внутрішнє, так довірливо відкрите глядачеві. Інколи слова зайві, можна лише глянути на роботу і зрозуміти, з якою любов’ю писав її автор.



З будівельника — в художники

Коли вдивляєшся в пейзажі живописця, які значно переважають серед інших жанрів мистецтва, розумієш, наскільки глибокий внутрішній світ у цієї людини. Ніколи б не здогадалася, що майже все життя Петро Володимирович присвятив будівельній галузі. Працював на заводі залізобетонних конструкцій, потім у приватній будівельній фірмі, згодом на підприємстві світлосигнального обладнання для аеродромів. Обіймав керівні посади. А в душі все одно лишався тонким митцем. І лише коли вийшов на пенсію та разом з дружиною перебралися на її малу батьківщину в невеличке село Жеребецьке – почав творити...

Художник постійно повертається до пейзажів рідних місць – вони зігріті поетичними, ідеальними спогадами дитинства, тому надзвичайно переконливі. Петро Володимирович любить урівноважену, спокійну композицію, від якої віє затишком, злагодою і внутрішньою святістю. Йому подобаються переливні барви надвечір’я, лазурові фарби після дощу та призахідного сонця. Дивишся на ці чарівні витвори – і здається, що ти спочиваєш душею, поринаєш думкою в навколишній рай, мовби спілкуєшся з омріяним пейзажем. Він любить передавати мінливий стан природи і погоди: весна й осінь, ранок і вечір з навскісними променями сонця та динамічними живими тінями...

Нині Петро Синюк перебуває на злеті творчих сил. І прагне вдосконалення. Щедрий душею і серцем художник у дорозі, в нових пошуках і задумах.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №37 (594) від 15 вересня 2016 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.