Учитель фізики та математики, снайпер чекає наказу і копає картоплю

33-річний Олексій Ситий зі Стольного Менського району, єдиний у селі мобілізований у шосту хвилю, чекає на дембель. Усі інші служать на контракті. Працює чоловік вчителем фізики та математики у Стольненській школі. Мобілізували 16 липня минулого року. Повістку, каже, вручили після уроків. Служить у 92-ій окремій механізованій бригаді. Снайпер.


Олексій Ситий зі своїм автматом у Харківській області

Поки рідні чекають, коли Президент підпише наказ, Олексій приїхав додому, щоб допомогти викопати картоплю.

— Другий день як вибираю, — тримаючи корзину, виходить з городу Олексій Миколайович. — У суботу треба їхати. Зараз нас перекинули в Харківську область, на кордон з Росією. Додому добиралися автобусом. Є посвідчення учасника бойових дій. Дорога — безкоштовно. На три дні мене і Андрія Анісина з Городища керівництво відпустило додому. Мизнимвсю службу пройшли разом. Гуляти ніколи, копаємо картоплю.

Під кінець навчального року співробітники військкомату прийшли в школу після шостого уроку. Сказали пройти медкомісію. Наступного тижня пішов. Виявилось, годен. Одинадцятикласники просили: «Ви нас довчіть, а тоді вже в АТО». Військову службу не проходив. Бо вчився у педуніверситеті на бюджеті, а тоді відпрацьовував. Співробітники військкомату відвезли нас у Десну Козелець-кого району на півтора місяця. Знав, що мене будуть вчити на снайпера. Зі ста хлопців снайперами стали тридцять.

Відправили мене в район Щастя, в Трьохізбенку Луганської області. Тоді це була гаряча точка. Ми були на першій лінії вогню. Годували добре. Волонтери у нас були раз, на Паску. Везли іншим хлопцям продукти і заблукали. Ми допомагали їм вибратися. За це пригостили нас трьома пасочками. Коли приїжджаю додому, мама готує кроля, і дома їм, і хлопцям везу. 6 суп, борщ, хочете пельменів?

Робоче місце у школі за мною закріплене. Отримую заробітну плату, 2500 гривень. Мої години розподілили між собою інші вчителі. Сім тисяч платять за проходження служби і три тисячі — як був в АТО. Знання фізики там пригодилося. Розраховую, як і куди куля долетить, коли вітер чи дощ.

— Страшно було вперше вбити людину?

— Спочатку так. А потім — ні. У зоні АТО вісімдесят відсотків проросійських. Кажуть: коли ми заберемося з їхньої території?

Як приїздив у відпустку, приходив у школу. Був класним керівником п’ятого класу. Коли повернуся додому, вони вже підуть у сьомий. Питають, що там да як. Багато їм не розповідаю.

— Із села 70 чоловік було за списком у шосту хвилю мобілізації. Хто ховався. Хто на заробітки виїхав. Хто просто не пішов. А мій Льошка сказав: «Я ховаться не буду». І поїхав, — втирає сльози мати 57-річна Людмила Олексіївна. Вона працювала старшою медсестрою у Стольненській дільничній лікарні. Чоловік Микола Ситий також був учителем фізики. Зараз на пенсії. У родини ще є менший син Іван та дочка Наташа. — Думала, до першого вересня повернеться. Були у нього розмови про контрактну службу, бо більше платять. Та не підписав чомусь.

Тепер каже: «Якщо малого заберуть, я за нього піду».

Коли забрали на навчання, через місяць військкоматам прийшов наказ учителів з вищою освітою не забирати. Поговорила з юристами.

Вони порадили, щоб Льошка йшов у штаб, писав рапорт. Його відпустять. А він сказав: «Нічого писати не буду і нікому не скажу, що вчитель. Хто вас буде захищати?» Я плакала, а він: «Не нюняй, бо і у відпустку не приїду». Стараюся триматися. Снайперів треба вчити років п’ять. А наших вчать за півтора місяця. На учебці командир загадував задачі, а Льоша в умі множив тризначне на тризначне число. Було таке, що чоловік, який читав лекції, казав неправильні рішення.
Льоша його виправляв.

А у мене ж серце болить. 33 роки і не жонатий. Кажу: «Нащо тобі та війна? Шукай дівчину, я онуків хочу». А він дуже скромний, сором’язливий до дівчат. Може, і є яка подобається, та вважає, що дівчатам потрібні квартира, машина, подарунки. Менший мій син Ваня жонатий, є внучок. Льоша бачить, скільки грошей треба на родину. Вчительської зарплати йому одному вистачає. А на родину мало. Можливо, і задумується про контракт.

Льоша живе окремо. Мені доручив за хазяйством доглядати. Курей, кролів тримає. Особливо переживає за вівчарку Мухтара. Купив її у Чернігові з документами. Додому привіз у клітчатій сумці: мале ведмежатко. Вчив його команди виконувати, на прогулянку водив кожного дня. Тепер Мухтару буде три роки. Поки син в АТО, сидить на цепку. Побігати ж хочеться. Відпустила, він як забіг у інший кінець села. А я за ним, у людей же гуси, кури на вулиці.

Поки в домашніх клопотах, час летить, а вночі спати не можу. Ляжу, думаю і плачу. Прийшла до мене кума. І каже: «Знімай штори, картини, будемо ремонт у хаті робити». Так відволікала мене. Інша кума сказала, щоб не лягала до дванадцятої ночі. Ходжу по хаті, сяду, вишиваю. Або шкарпетки Льоші в’яжу. Вкладуся, наче і засинаю. А тоді очі кліп, і все. Телевізор постійно увімкнений.

Більше року Льоша відвоював. А наказу ще нема. Кажуть, до 80 днів можуть переслужити. Говорю, Льошко, я знайду всіх матерів, щоб заяви попідписували, складемо листа Президенту. А він не дозволяє. Командування їм сказало, у вас є 30 днів на рік. Як хочете, так і відгулюйте.

Перший раз у відпустку приїхав у грудні минулого року. На десять днів. Тоді у березні і у травні. А це він в увольнєнії.

Як там, на війні, не говорить. А хлопцям, які приходять, пиво принесуть, розповідає. Мені каже: «Ти не думай, там я не п’ю. А тут розслабився».

Розказував, як були під Донецьком. Знайшли базу, де зберігалися сепарські протитанкові міни. Керівництво сказало, треба знищити. Щоб до тих снарядів добратися, потрібно було переплисти через річку. Взяли у місцевого старого діда дірявий човен. Весла зробили з дощок. Вночі переплили, обклали все вибухівкою. Під’єднали якийсь дріт, що під водою горить. Повернулися на нашу сторону і тоді підірвали.

Був у Попасній. Дивлюся новини, їх якраз звідти вивели, а сепари все підряд почали гасити. Дзвоню, каже: «Йдемо на завдання, три снайпери спереду. і/Іду — трава. П’ятка стала, а під нею леска. Перевірили — обманка. А через три-п’ять метрів — розтяжка». Я у сльози, а він: «Та не плач ти, ну, без ноги б приїхав, але хлопці б живі були».

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №35 (1582)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.