Кіборг із Холмів – всім смертям на зло…

Оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні – всього на тиждень менше, ніж героїчна оборона Севастополя від фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни, і набагато довше за оборону Брестської фортеці…



Про найгероїчнішу українську битву Віталій Лізунков із Холмів Корюківського району знає не з чуток – був її учасником. Вороги таких, як він, називали кіборгами (напівлюдина-напівмашина), адже ці відважні воїни до останнього тримали оборону Донецького аеропорту, який став символом мужності і героїзму. І навіть коли бійців, що перебували біля диспетчерської вежі (серед них був і Віталій), після розстрілу з танка привалило цеглою, вони не розгубилися, зібрали останні сили, вибралися з-під уламків і за кілька днів таки дісталися до головного штабу. Здивуванню командирів не було меж. Виявилося, що їх уже зарахували до безвісти зниклих… А якщо бути відвертими, поховали в думках…

Віталій зі своїми земляками-холминцями одразу потрапив до аеромобільної бригади. Ще під час навчань на полігоні розумів, що їм, десантникам, довірять найгарячіші точки на Донбасі. Спочатку як автоматник служив у Пісках, під самісіньким Донецьком.

«На той час, а це було на початку осені 2014-го, велике селище було наполовину зруйноване російськими військами і найманцями, – згадує Віталій. – Вони не щадили нікого: ні старих, ні малих… Протягом дня нещадно обстрілювали з артилерії і танків по десять-двадцять разів. Ні в чому не винним людям доводилося сидіти в підвалах, не бачачи світу Божого ні вдень, ні вночі».

Так складалися обставини, що вже за бойових умов нашому героєві довелося оволодіти навичками стрільби з гранатометів та кулеметів різних систем. Адже кожен автоматник мав навчитися користуватися всілякою зброєю, щоб уміло діяти у складних ситуаціях.

«Нас, десантників, вчили всьому. Тільки так ми змогли відстояти відвойовані рубежі. Цього ж навчали і моїх земляків Миколу Ворону та Анатолія Кравченка, які були водіями БТРів. Для них також було важливим оволодіння зброєю. Адже якщо триває бій, а наших меншість – мають бути задіяні всі без винятку солдати, аби не здатися окупантам. Завдяки підготовці, злагодженим і оперативним діям ми вміло розгортали наступ, влучно стріляли. А ще у нас дуже злагоджено діяла розвідка, завдяки якій вдавалося знищити ворога або змусити його залишити на полі бою свою бронетехніку та машини».

Згодом підрозділ, в якому був Віталій, перекинули у Донецький міжнародний аеропорт, який називали Брестською фортецею. Ворог не міг його взяти довгих 242 дні. Спроби штурму бойовиками цього об’єкту з тих пір робилися регулярно. Незалежно від того, чи було прийнято рішення про припинення сторонами вогню, чи підписані документи про перемир'я, жодного тижня не минало без атак і обстрілів – мінометних, артилерійських... У штурмі аеропорту брали участь не тільки «ДНРівці», а й кадрові російські військові, в тому числі спецназ ГРУ, про що неодноразово заявляли представники силових відомств.

Оборона була організована кращими офіцерськими кадрами, які до цього вже побували у гарячих точках африканських і азійських країн. Наш герой у цей період був гранатометником. Чергували по п’ять-шість годин зі зброєю в руках на диспетчерській вежі висотою до шістдесяти метрів. Звідси ворог, що підкрадався, був як на долоні. І йому просто не давали змоги підійти ближче – знищували щоразу. Окупантам доводилося розробляти все нові й нові нічні операції. Нападали раптово, з різних боків. Та довго не могли прорватися в аеропорт. Їх розстрілювали наші пильні бійці.

Мій співбесідник добре пам’ятає той день, коли танк противника прицільно вдарив по диспетчерській вежі. Її наполовину зруйнувало. Воїнів АТО, серед яких був і він, привалило цеглою. На щастя, вибралися з-під уламків. Невелика група знесилених і поранених солдатів кілька днів добиралася до головної бази.

«У нас закінчилися продукти, було мало води, – розповідає наш земляк. – Пили по ковтку через три-чотири години. Проте продовжували рух. Кілька разів нас обстрілювали найманці. Переслідували. Але нам таки вдалося прорватися. Коли прибули до свого підрозділу, здивуванню командирів не було меж. Мовляв, там у вас такі шалені обстріли були, живого місця не лишилося… самі руїни, тіла загиблих, як вам вдалося?… А потім навіть зізналися, що ми з побратимами вже в числі безвісти зниклих, яких навіть не сподівалися знайти…».

За відвагу та героїчний захист аеропорту хлопців на п’ять днів відпустили додому у відпустку. Після майже тижня гостин у рідних Холмах повернувся Віталій до Костянтинівки, де його, як вмілого кулеметника і гранатометника, знову направили до Донецького аеропорту.

«Цього разу наш бойовий підрозділ перебував за два кілометри від об’єкту. Ми тримали кільце навколо нього, щоб ворог не зміг прорватися і зайняти вигідні позиції. Неодноразово вдавалося атаками відкидати окупантів, бо за нами ще стояла артилерія, яка добре поливала свинцем російського агресора».

Нині мій співбесідник живе спогадами… Спогадами, про які воліє забути. Щось охоче розповідає, дещо не хоче навіть згадувати. Понад рік він віддав захисту Батьківщини. Брав участь в обороні, за якою стежили мільйони. Саме кіборги стали символом українського духу і незламності, вселили віру і надію в наші серця…

Нині учасник бойових дій Віталій Лізунков нагороджений відзнакою «Оборонець Донецького аеропорту» та медаллю «За вірність народу України». Ще його мають нагородити орденом «За мужність».

… Що вище: вартість життя людини чи виконання військового завдання? Для таких, як Віталій, мабуть, останнє… Але, коли замислюєшся, скільки ця клята сучасна війна, яку й досі називають антитерористичною операцією, забрала життів, залишивши вдовами жінок і сиротами дітей, хочеться просто кричати: «Годі вже крові, досить! Втомила нас безжальна осінь…».

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №30 (588) від 28 липня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.