Жінка, яка "шиє сама по собі"

Варвинеький селищний голова Валентина Саверська-Лихошва цікава не тільки своїм прізвищем та зачіскою» Заслужений вчитель України, автор наукових та літературних творів, кореспондент газети та телебачення, багаторазовий переможець міжнародних проектів у галузях освіти та місцевого самоврядування.



У розмові з «Чернігівщиною» єдина жінка-мер райцентру - про ставлення до огульної критики, про кохання, про кумівство у Варві, про сексизм у політиці а також про подорожі за кордон під наглядом КДБ.

- Лихошва - прізвище мого дідуся Федора Оксентійовича. Він теж був Варвинським селищним головою. Це прізвище носила моя мама і так вийшло, що і я. На мені воно закінчується і я хочу, поки жива, його продовжувати.

Слово «лихошва» польського походження, означає: лихо (добре) шити. Я трішки вмію шити, а ось дідусь був добрим шевцем: шив одяг для родини, а, повернувшись з війни, перешив німецьку шинель на пальто для моєї матусі. Моя донька Марина Саверська носить прізвище батька, мого першого чоловіка.

Я вирішила зробити собі подвійне прізвище: я незалежна людина і навіть так це проявила. Згодом ми розлучилися, але моє красиве прізвище лишилося як спогад про перше кохання.

- Скільки ж разів Ви кохали?

- Одружувалася я двічі. Вже понад 20 років я живу з Мико-лою Бавикіним, водієм з компанії «Дружба-Нова». Вперше заміж я вийшла у 22, а чоловіку було 43. Для нього то був другий шлюб, вже мав двох дітей. До нашої зустрічі 4 роки був розлученим. Після 13 років і ми розлучилися: через різницю у віці він дуже ревнував. Ревнощі епізодичні - то одне, а коли стають постійними неприємностями - це інше. Хоча це не заважало мені завжди його поважати, до самої його смерті. Пішов з життя він у день, коли я стала селищним головою. Тоді я прийшла його провідати (жив у сусідньому під’їзді), а він дуже хворів, і кажу: «Я перемогла і буду селищним головою». А він: «Я ж тобі казав: не треба було балотуватися». Було видно, що це чи не останні його слова. За кілька годин він помер.

- Чому Ви захотіли бути мером Варви?

- Я 23 роки працювала заступником директора, а хотіла бути керівником і не приховую цього. Однак я людина чесна і не могла когось підсиджувати. Я єдина у районі стала заслуженим вчителем, досягла усього на педагогічний ниві. Окрім, хіба що, звання народного учителя. У школі я себе вичерпала. Хотіла бути не чистим науковцем, а викладати в університеті. Такою себе бачила, але... Одружилася, народила дитину, потім - життєві перипетії. Тричі за своє життя я намагалася захистити дисертацію. Не те щоб інтелекту не вистачало: я не змогла поєднати у собі гарну маму та нормальну дружину (не кажу вже гарну). І постійно відчувала в душі невдоволення. Селищний голова - єдине місце, де можна, нікого не підсиджуючи, досягти чогось більшого. Будучи директором школи, можливо, на мера не пішла б...

- Що Ви, будучи заступником, відчували, коли на місце старого директора призначають когось зі сторони?

- Основна моя робота була у школі, але, скільки себе пам’ятаю, завжди десь підробляла; кореспондентом газети, на ТБ тощо. Якось, після котрого звільнення директора школи, пішла брати інтерв’ю у тодішнього голови РДА. Майже півтори години під дверима протримав. Я розлютилася, але чекала. Запрошує і каже: «Якщо я поставлю Вас, то Ви за кожною розбитою шифе-риною будете бігти до мене. А Василь Іванович, у якого батько на заводі працює, по шифер до батька побіжить». А я йому: «Я у Вас інтерв’ю хочу взяти». Якщо б життя повторити (чого я не хочу), то я б більше себе пропонувала. Вважала, що мене мають помічати.

- Як погодилися на перехід з посади заступника директора однієї школи на посаду вчителя в іншій?

- Мене перевели і все. А я тоді ще, вибачте, дурною була, не боролася за себе. То був мені урок на все життя. Коли мене брали у першу школу, там місця не було, але його знайшли, бо мій чоловік був завідувачем терапевтичного відділення. Потім я проявила себе і мене зробили заступником директора. Коли ж я розлучилася, мене, неугодну, вирішили витурити. З порушенням, без згоди, з вищої посади на нижчу із записом «за власним бажанням». Я не ходила на роботу два тижні, у мене була депресія (зараз, що б не сталося, не плачу, а тоді плакала), але потім я стала такою жорсткою, що директор школи, доки я не стала завучем, натерпівся зі мною.

- Чому Ви не балотувалися на позачергових виборах 2008 року?

- Хотіла на повну каденцію, а не на 2 роки. У 2006 хотіла, програму навіть написала, але злякалася. У 2010 за мною була вже серйозна аура: заслужений вчитель, публікація та презентація книг, робота на телебаченні. Вирішила: або зараз, або ніколи.

- Звідки гроші на виборчу кампанію?

- Я була лідером створеного мною місцевого осередку партії «Сильна Україна», кілька разів була на и з їздах, Тігіпко мені особисто імпонував. Партія профінансувала мені рекламу на телебаченні і безліч листівок.

- Зараз не афішують свою колишню причетність до таких партій, а Ви не приховуєте.

- А чого приховувати - це ж частина мого життя. Я була і членом КПРС, секретарем парторганізації у школі, потім мені запропонували створити і очолити осередок Республіканської партії України. Однак та партія злилася з СДПУ(о). Членом Партії регіонів я не була, але рік працювала у штабі, у часи виборів-2004, потім потрапила у дуже сильну опалу. Було кілька людей в адміністрації, які цілий рік хотіли мене звільнити зі школи. Я зібрала всі свої нагороди, грамоти, пішла до голови РДА і кажу: «Хочете - звільняйте, але я тоді зі всім цим скарбом поїду до Ющенка і розкажу, які його партійці у Барві».

- Чи легко було єдиній жінці-меру райцентру? Є якесь особливе ставлення?

- Працюючи педагогом, не розуміла, навіщо дітям розповідають про тендерний підхід. Коли ж стала мером, побачила: у політиці все інакше. Чоловікам потрібен час, щоб сприйняти жінку лідером, якщо, звісно, вона такою є. Я дружу з тими, хто дружить 3і мною, та хочу дружити з усіма. Однак бачу: деякі мери-чоловіки демонстративно цього не хочуть. Ну й не треба. Впевнена, деякі люди критикують мою діяльність тільки тому, що я жінка. Ще на виборах мера мені, єдиній жінці з семи кандидатів, говорили: «Начувайтеся!». Тоді я не уявляла, що вони можуть зробити. Щотижневі суди...

- Кажете, приходите на роботу о 6-й. Навіщо так рано?

- Щодня о 7:15 - зустріч з директором комунального підприємства, о 7:30 - з майстром та інспектором з благоустрою, о 8-й - апарат селищної ради і так далі. Щодня готую їм вказівки: кому що сьогодні робити, про що з них спитати.

- У Вас все на «ручному» керівництві. А якщо Ви підете у відпустку чи на лікарняний? Невже все розвалиться?

- Не хочу, щоб втратилося налагоджене за 5 років. Комунальне підприємство не розвалиться, але якщо мені сьогодні треба 2 трактори, то мені треба 2, а директор може дати 1. Я нормальна людина, сім шкір не виминаю, але все повинно бути дуже добре. Разом з селищною громадою ми багато чого для Барви зробили. Люди мене підтримують. Є з півсотні людей проти мене, то я не звертаю уваги: подумаєш, страшне діло.

- Після змін у законодавстві Ви обирали зарплату, а не пенсію. Як вони співвідносяться?

- Пенсія була 2040 гривень, а зарплата від 2500 до 3000 гривень (загальний дохід за 2014 рік - 83186 грн. - Авт.) - Розумію: ця робота остання у житті, і хочу досягти тут успіху, продовжити позитивні тенденції, помітні мешканцям. Якщо людина у душі відчуває, що може зробити більше, обов’язково слід діяти, щоб потім не жалкувати.

- Розкажіть про Вашу незвичну зачіску.

- Я незвична не тільки зачіскою. Зробила ЇЇ у 27 років. Пам’ятаю, бо була в Індії. Тоді прем’єр-міністром там була Індіра Ганді, а в неї було сиве пасмо волосся. Мабуть, це мене надихнуло, і після повернення додому я змінила зачіску. Як відреа-гують оточуючі, навіть не замислювалася: як хочу, так і зроблю. Експериментувала: то вибілила частину волосся, то все. Але побачила, що з таким кольором ніби втрачаються риси обличчя, та й «однотонною» бути не хочу. Нинішня зачіска,

вважаю, личить мені найбільше. У людини з собою, оточуючими, світом має бути гармонія. Не буде ~ - життя не буде. Мені так гармонійно - крапка.

- Як це у 1983 році Ви потрапили в Індію?

- Не тільки. У 1970-х ми були з чоловіком у Румунії та Болгарії, а в 1980-х я була у Єгипті. Завжди хотіла їздити. Тоді були профспілкові путівки. Дорогі, але все одно вирішила їхати. В Індію та Єгипет - по тисячі рублів, а зарплата у мене - 130. Брала кредит і впродовж року його гасила. Тоді слід було бути дуже обережним, щоб представник КДБ, який супроводжував туристів за кордоном, не пожалівся на тебе після повернення. Бо кордон тобі закриють.



- Ваші п’єси ставили у місцевому театрі. Чи матиме продовження Ваша літературна діяльність?

- Зараз пишу тільки статті та проекти, а п'єси про місцевих знаменитостей писала під час роботи у школі. Я вчитель історії, а це на все життя. Історію всі вчителі, хто як, але знають, тож там я нічого не відкрию, а ось краєзнавство... Спочатку мої п’єси ставив у гімназії дитячии театральний гурток «Терпсихора». Коли ж ставили на великій сцені, я відчувала, що трохи реалізувалася і на літературній ниві. На тому етапі життя для мене це було дуже важливим. Але зараз цей етап пройдений.

- А якщо приїде якійсь київський режисер, скаже: «Валентино Василівно, будемо знімати «Боду-Варвинця», пишіть другу частину»?

- Буду писати.

* * *

Народилася 19 травня 1956 року в смт Варва. Закінчила ЧДПІ ім. Шевченка, упродовж 31 року працювала вчителем Історії й правознавства та заступником директора з навчально-виховної роботи Варвинської загальноосвітньої школи та Варвинської районної гімназії. Заслужений учитель України. Автор і співавтор 17 книг і брошур та сотень статей. Переможець загальноукраїнських та міжнародних конкурсів і проектів з освіт та місцевого самоврядування.

* * *

«Когда я прихожу на какую-то встречу и там сидят мужчины с седыми волосами и на 20 лет старше, это еще не значит, что они не будут меня уважать. Если в первые минуты скажешь то, что их заинтересует, то встреча пройдет хорошо»

Астра Курме, надзвичайний і повноважний посол Латвії в РФ

Ігор Стах, "Чернігівщина" №20 (524) від 14 травня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.