Пройшов АТО. Втратив дружину

37-річному Роману Турину з селища Козелець не позаздриш. За останній рік він стільки пережив, що декому і за все життя не довелося. Воював в АТО, командир відділення у Першій танковій бригаді. Позивний Ромашка. Обійшлося без травм, поранень. А кохана жінка загинула на мирній території.


Роман і Валентина в день весілля

На війні

20 березня, після року служби, одним із перших пішов на дембель.
— АТОшні документи, довідку про зарплату і досі не можу отримати. У Гончарівському кажуть, по батальйону немає наказу. Хоча у військовому квитку є печать, що звільнили. їжджу туди-сюди, трачу гроші і час. Землю поряд з Козельцем у чагарях виділили, два гектари, а посвідчення учасника АТО не видали до цього часу. Не виплачують і дембельських у розмірі однієї зарплати, похерили нас. У центр зайнятості не можу стати, довідку у Гончарівському не видають. Хлопцям, які зі мною воювали, дали довідку, що 15 березня 2015-го відправили їх в АТО, а 20-го вже демобілізували. За документами, п'ять днів пробули. Отаке знущання. Є наказ Міноборони від 12 жовтня 2014 року, що нас направили в зону АТО, наш підрозділ, в Луганську і Донецьку області, — розповідає Роман Гурин. — Гірко від такого ставлення. Хоча нас, хто пройшов війну, попередили — погуляєте півроку, а тоді знову в армію. Хто ж після такого захоче воювати? — зітхає Роман. — За освітою я ветеринар. Та останні роки працював сам на себе, бурив свердловини. 21 березня минулого року призвали, спочатку сказали на 10 діб. Потім — на 45. Далі — на 90. Підвищення кваліфікації розтягнулося на рік. Спочатку були у Гончарівському, потім Миргород, Сумщина. Далі Волноваха і Донецький аеропорт. Мама дуже переживала. Я єдиний у неї. Кинулася шукати бронежилет. Стільки оббігала, шукала у волонтерів. їй підказали, що треба піти у поліклініку, там є такий кабінет. Там «Червоний Хрест». У них попросипа бронежилет. «Беріть за 3600 гривень». Як це так? Вони ходять по всіх установах, організаціях, фірмах, збирають гроші. А рідні воїнів повинні у них купувати. Куди ж ті гроші діваються? Це ганьба! Врешті-решт, мама сторгувалася за дві тисячі гривень, по закупці. І відправила «Новою поштою». Посилка догнала мене в Сумах. Бронежилет був без розгрузок (кише„нь для ріжків від автомата. — Авт.). Його прострілював на полігоні разом з товаришем Іваничем (Володимиром Титарчуком з Чернігова, він капітан, був поранений під Донецьким аеропортом. Помер в ніч на 17 жовтня минулого року. Його прозивали Іванич або Теща. — Авт.). Ось той самий бронежилет, а ось і пластини в ньому покоцані. їх кулі не пробили. Та в бої ходив в іншому. Нам каски, бронежилети привезли волонтери із Запоріжжя, безкоштовно.

Той, що дали мені, був з кишенями для ріжків, «нашийником», щоб куля не поцілила, та пластиною, яка прикриває причинне місце. А ще там були кишені для двох гранат, аптечки і патронів. «Корсар» називається. Коли повертався з АТО, залишив хлопцям, а той, що мати купила, привіз додому. Хто торгує бронежилетами, хай це буде на їхній совісті.

Видала нам держава дві форми. Раз поправ, рукави до ліктя підскочили. Горить за лічені секунди. Отож купив собі ще британську, німецьку та німецький бушлат за 600 гривень в секонд-хенді. І берці, в них і воював.

— Страшно було на війні?
— У середині літа наших пацанів направили під Донецький аеропорт. Молодший лейтенант, тільки після військової кафедри, вистроїв нас і спитав: «Нічого не боїтесь?» З 12 чоловік, які були зі мною, тільки четверо відповіли: «Ні». Позаписували телефони мам, дружин і вирушили. Дорога тоді була відкрита. Мені дали позивний Ромашка. Певно, тому, що звати Романом. Скільки і чого пережили ми з хлопцями, не забуду ніколи. Та нині згадувати не хочу. Якщо показують по телевізору, що, наприклад, сьогодні загинуло четверо, то до цієї цифри треба приписувати нулик. Тоді буде схоже на правду. За час перебування в АТО я 20 кілограмів скинув. До того важив 84. Нерви.

Голос Романа тремтить.
— Хай я хоч ятштш^шшт трохи пожив, а
хлопцям лише по 20 років. А вже без рук, ніг. Жалко. Ті хлопці, що строкову тягли, отримують на місяць по 180-200 гривень. Нам хоч платили зарплату, а їм і на цигарки не вистачало. Я вже не кажу про інше. Товариш був у полоні, вже більше року минуло, а його не звільняють. Кажуть: «Жди, доки не пройде перевірка всіма службами». Інший здав у зброярку автомат, а там не можуть знайти його. Теж не відпускають. Незрозуміло, що коїться. Може, ту зброю вже в Луганську чи Донецьку область переправили. Двох справжніх друзів я знайшов там, Танчика з Ніжина і Поварьошку з Десни. А от найдорожче, кохану жінку, втратив тут, на мирній землі. Чоловік замовкає, і на очах з'являються сльози. Через трохи витягує з-під сорочки ланцюжок. На ньому хрестик і обручка. Цілує її.

На мирній землі

— Як одів після 40 днів, так і ношу, — каже. — Таку, як моя Валя була, навряд чи колись зустріну. Чому? Чому я їх втратив? Спочатку сина, потім — дружину.

Роман показує фотографії з коханою. Вони усміхнені, щасливі. Ресторан, подарунки, квіти. Ростова лялька — Панда.
— З Валею ми познайомилися у козелецькому ресторані «Росині». Вона працювала барменом. Я зайшов випити кави. Вона відразу сподобалася, світла людина. І я їй до душі прийшовся. У неї є донька, Настя, їй зараз дев'ять років. 19 травня Валентині було б 38 років. Разом ми прожили десь три роки. Які ж ми були щасливі, коли дізналися, що Валя вагітна. Лікарі Сказали, буде хлопчик. Дружина стала на облік. Під час оглядів їй занесли інфекцію. Було це два роки тому. На четвертому місяці вагітності відійшли води. І ми втратили дитину. То був великий удар.

Дитятко ми забрали і похоронили біля моїх діда й баби. Валя ледь вижила. Спільне горе ще більше об'єднало нас, і ми вирішили узаконити наші стосунки. Третього серпня 2013 року у нас було весілля. Валя у білій сукні. Ми щасливі, бо справжня любов таки є.

Правда, дружина залишилася на своєму прізвищі Козачок. Через те що купу документів треба було міняти. Та хіба ж прізвище — головне?

12 грудня минулого року я приїхав у відпустку. Ми провели разом два з половиною щасливі дні. Валина донька живе з її батьками у Калиті Київської області. Увечері 15 грудня дружина поїхала до малої. Вийшла на калитянському повороті (київська траса. — Авт.). Було близько шостої вечора. Почала переходити дорогу, і тут її збила баришня на «Ланосі», яка їхала з боку Козельця в Рудню Броварського району. Кажуть, вона працює бухгалтером у Козельці на фірмі, де роблять дерев'яну вагонку, нитку з деревини, яку відправляють за кордон. Після того удару по дружині дві фури прокотилися. Руки, ноги повідривало. Щелепа валялася на узбіччі. Місця живого не залишилося. Ховали дружину у закритій труні. Та нікого і досі не затримали.


Роман Гурин з Тулою. Сумують

— Жінка переходила дорогу, її збив автомобіль «Ланос», яким керувала теж жінка. Потерпіла піднялася, ймовірно, у стані шоку, рушила далі. Вийшла на зустрічну смугу, де її збиває другий автомобіль, який зникає з місця пригоди (він не встановлений). І переїздить третя машина, яка зупиняється, — розповідає Микола Жукович, речник МВС у Київській області. — Усе сталося о 17 годині 30 хвилин. Жінка, котра загинула, була твереза. Нині підозра нікому не оголошена. Тривають комплексні експертизи. Також призначене повторна судово-медична експертиза, — додав Микола Ілліч.

— Минуло днів три після похорону, телефонує якийсь мужик. Думаю, це родич тієї, що збила: «Рома, не поднимай кипиш. Девушка не виновата. Она Валю не видела, был туман». «З якою ж швидкістю треба летіти, якщо туман?» — спитав я. Заматюкався і відключився. Якщо є гроші, можна всіх і все купить?

Валя часто мені сниться. Дочці Насті я пуховик купив, джинси, щоб дитина не відчувала себе забутою. Стан був такий, що хотілося з собою щось зробити. Життя втратило сенс. Коли повернувся на службу, комбат глянув і сказав: «Дослужуй при частині, щоб дах не поїхав». На війні, здається, було не так важко, як після втрати Валентини. Собака, швейцарська вівчарка Тула, теж за нею сумує. Ходить, нюхає по хаті, шукає. Гляну на Тулу і згадую про Валю. Вона поподопитувалася, скільки я за цуценя віддав. Та я мовчав, бо заплатив за собача 700 доларів. Кілька років тому у Козелець привезли таких собачок продавати. їх було кілька у ящику. Я нахилився. Одне цуценя мене лизнуло. Я відразу вирішив — моє.

Куди не кинься, все нагадує про Валентину. Час іде, а біль не минає. Я б і сам покарав винуватих, та не хочу гріх на душу брати. Хай їх Бог накаже, як знає.

Роман переглядає на комп'ютері і в телефоні спільні фото. На всіх жінка радісна. Вони були красивою парою. Можливо, покарання для винуватця в смерті Валентини Козачок зменшило б душевний біль Романа. Та справу, вочевидь, таки заминають. Сестра Валентини Наталія шукає свідків ДТП і не може добитися просування розслідування. І Роману, і Наташі потрібна юридична підтримка, допомога волонтерів, які мають доступ до кабінетів керівництва МВС, Генпрокуратури. Справжніх, а не таких, які торгують бронежилетами.

* * *

Минуло більше чотирьох місяців. Винуватого нема. Що справу заминають, стало зрозуміло відразу. У морг її привезли 15 грудня, а смерть зареєстрована аж через 10 діб, 25-го. Хіба це нормально? Як тіло з дороги забирали, багато людей зібралося. А тепер свідків наче немає.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №17 (1511)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.