Франція очима пілігрима

Чернігівський мандрівник і письменник Олександр Волощук надовго вдома не затримується. Але якщо раніше переважна більшість його маршрутів пролягали у східному напрямку, то останні півроку він подорожує виключно на Захід.

Олександр розповідає читачам «Чернігівщини» про свою нещодавню подорож автостопом до Європи, під час якої він відвідав сім нових для себе країн, найцікавішою з яких, за особистим визнанням, стала Франція.



Слово - Олександрові.

Ідея цієї мандрівки виникла у грудні минулого року після запрошення, отриманого з французького міста Мартіга (поблизу Марселя). Тамтешні православні запрошували мене разом з ними здійснити паломництво до мощів Святого Антонія Великого, які знаходяться у гірській місцевості неподалік Гренобля.

Шлях від Чернігова до Франції багато часу не зайняв. Дякувати за це маю насамперед мешканцю польського міста Перемишля на ім’я Міхай, котрий своїм швидкісним авто «Фольксваген» домчав мене за 10 годин від Перемишля до німецького міста Кассель (а це більше 1000 кілометрів). Звідти дістатися Франції - справа одного ходового дня.

Країна чудового автостопу і красивих жінок

Перші враження від знайомства з Францією - це чудовий автостоп, привітні люди і дуже красиві краєвиди. 70% території країни займають гори, тож тут є і снігові вершини, і похилі схили, засаджені виноградниками, і гірські «серпантини» зі старовинними акведуками. А про французькі міста годі й казати: потрапляючи до історичного центру будь-якого з них і розглядаючи архітектурні творіння минувшини, немов переносишся років на 300-400 назад.

Першим містом став Страсбург - адміністративний центр Ельзасу і парламентська столиця Європи, а ще місто-символ французько-німецького примирення. Тут справжній людський «Інтернаціонал»: французи, німці, турки, араби, негри, вірмени...

Не «титульної» національності й інгуш Тимур Дозарієв, який прийняв мене у Страсбурзі. З його рідним братом (він живе у Назрані) я вже давно товаришую. Не маючи роботи на батьківщині, Тимур забрав сім’ю (дружину і 5 дітей) та подався «на багатші села» - до більш перспективної Франції. Відпочивши у Тимура після автостопних перегонів і погулявши Страсбургом, я продовжив шлях на Південний Захід.

На автотрасах Франції з піднятою рукою стояти довго не доводиться: максимум 10-15 хвилин - і вже їдеш у потрібному напрямку. Мовної проблеми немає. Більшість французів знають англійську й із задоволенням спілкуються нею. Підвозили у цій країні мене й португальці, алжирці, бельгійці. Одного разу зупинився французький далекобійник, перед машиною якого я навіть не піднімав руку. В багатьох випадках (значно частіше, аніж в інших країнах) зупиняються водії-жінки. А яка красуня-француженка підвозила мене від Бельфора до Монтбельяра! Навіть не хотілося з машини виходити...

Паломництво до святих мощів



В містечку Мартіг (своєрідна «французька Венеція») на мене чекала православна родина Климент - Владислав, Євгенія та їхня донька Марійка. Раніше вони жили в Кабардино-Балкарії, а у Франції вже десятий рік. Наступного дня ми разом вирушили до абатства Сент-Анту-ан-Лабеї, де більше тисячі років покояться мощі Святого Антонія Великого, котрий вважається батьком чернецтва.

Дорога від Мартіга до абатства пролягає надзвичайно мальовничими місцями Провансу та департаменту Ізер: вона то піднімається на високі перевали, то спускається в ущелини до бурливих річок і кам’яних хаосів. А містечко Понт-Руян наче «вписане» в стінки глибокого і вузького каньйону!

Гірські ж монастирі Франції знаходяться в таких місцях, що начебто самою природою створені для служіння Господу. Запам’ятався напис на придорожньому щиті на під’їзді до одного з таких монастирів: «Обережно: звірі! Не лякайте їх!».

Після Літургії в головному храмі абатства Сент-Антуан-Лабеї я поспілкувався з іншими православними людьми, які прибули з Марселя, Парижа та інших місць. Знайшлися серед них і українці - це переважно наші співгромадяни, які завербувалися до Французького Легіону.



Марсель

Якщо говорити про міста Франції, то найяскравіші враження залишив Марсель. Це місто пам’ятає Юлія Цезаря і ватаги хрестоносців. Епідемії бубонної чуми за часів середньовіччя викошували до половини його мешканців, а в роки Великої Французької революції тут народилася знаменита «Марсельєза», що згодом стала гімном країни. В Марселі відчувається подих Африки - буває, з півдня через Середземне море приходить вітер сірокко, що несе на місто пісок з Сахари.

В обличчях марсельців відчуваються гідність, підприємливість і авантюризм. Дух Марселя - це дух моря, місто просякнуте ним від дня свого заснування. Вітрильники в Старому порту, моряки всіх національностей, крики чайок і голоси рибалок. В барах і ресторанах тут подають зварених у цибульному бульйоні мідій, смажені сардини та анісовий лікер «пастіс», а в їдальнях навколо Старого порту готують буйабес - юшку з різних видів риби.

У цьому місті багато незвичного. Базиліка Нотр-Дам-де-ля-Гард дивиться на Марсель з вершини високого пагорба і видна майже звідусіль.

До її склепінь підвішені на нитках моделі морських суден, а на стінах замість ікон - картини зі свідченнями випадків дивовижної допомоги і заступництва Пресвятої Богородиці.

На рейді Марселя з води піднімається скелястий острівець, на якому стоїть за-мок-фортеця Іф. Той самий, увічнений у світовій літературі Олександром Дюма. Дивлячись на цей острів-в’язницю, хочеться вірити, що граф Монте-Крісто дійсно існував. Але, гуляючи Марселем, не можна безоглядно вдаватися до романтизму.



Це місто у всі часи притягувало різномастих авантюристів і бандитів. Вечорами тут інколи пострілюють, а до північних районів мені радили зовсім не заходити.

У Марселя свої, властиві лише йому чари портово-багатоликого міста. Я не знаю, чи повернуся ще коли-небудь сюди. Напевно, повернуся. Піднімуся до Нотр-Даму і погляну на місто з пташиної висоти. А потім збіжу на набережну Старого порту, зайду в «Ваг de la Marine» і замовлю склянку пастіса. Але навіть якщо не повернуся до. Марселя, в моїй пам’яті назавжди залишиться це незвичайне і славне місто.

Бо-де-Прованс. Майже Крим

Є в регіоні Прованс місця, потрапляючи до яких, відразу згадуєш південно-західний Крим. Як це не дивно, але відомі кримські печерні міста Чуфут-Кале та Ескі-Кермен мають своїх майже «двійників» на південному сході Франції.

Наприклад, середньовічна фортеця Бо-де-Прованс, що підноситься над навколишніми виноградними долинами на вершині гори. В часи римської колонізації біля підніжжя гори Бо було закладено військовий табір, а в Середні віки однойменний замок став одним з найвпливовіших у регіоні. За легендою, рід сеньйорів Бо походив від короля Валтасара, який прийшов, керований Віфлеємською зіркою, вклонитися новонародженому Христу. Тому їх емблемою стала саме зірка, а девізом - «На вдачу, Валтасар!».

Фортеця Бо-де-Прованс має статус музею та історичної пам’ятки, але в ній і досі живуть люди; тут є світло, каналізація, католицький храм, міські органи влади.

«Багатші села» лазурного берега

Південно-східне узбережжя Франції (його ще називають Лазурним берегом або Французькою Рив’єрою) вважається чи не найдорожчим місцем відпочинку в Європі. Канни, Ніцца, тепле море, субтропіки, поважні дядечки з товстими гаманцями і супутницями модельної зовнішності...

Дійсно, тут було дуже тепло як на середину лютого (+ 17 у Ніцці і + 21 в Монако). Коли приїхав у Ніццу, довелося терміново знімати светр і ховати його до наплічника. Уздовж доріг у цьому місті ростуть пальми й апельсинові дерева, місцеві і приїжджі (навіть не в сезон складно збагнути, кого більше) здійснюють «променад» набережною, в центрі Ніцци - шарм магазинних прилавків і аромати дорогих парфумів.

Ніцца мені дуже нагадала російський Сочі, хоча є відмінності. Перша (позитивна) - Ніцца має значно, багатшу і давнішу історію, тут збереглися пам’ятки античних часів; друга (негативна) - на відміну від Сочі, у Ніцці й далі вір міста на схід (аж до італійської Генуї) практично неможливо знайти вільне місце для ночівлі у наметі - настільки щільно забудоване узбережжя.

Та «найбагатші села» очікували мене далі по маршруту. Після Ніцци було Князівство Монако - карликова країна, створене для життя виключно дуже багатих людей Але то вже «інша історія»...





Олександр Волощук, "Чернігівщина" № 11 (512) від 12 березня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.