Марія з Городні вийшла заміж за далекобійника з Сербії

37-річна Марія Нестеренко (в дівоцтві Пешкова) з Городні майже чотири роки живе в Сербії. Була офіціанткою, познайомилася у городнянському кафе «У Пуха» із сербом-далекобійником 38-річним Міланом Ковачевичем. Вийшла за нього заміж. День знайомства був першим днем стажування 33-річної Маші.

«Потім уже чоловік мені розказував, ніколи в Городні не зупинявся, одразу їхав по трасі на Сеньківку. А того дня у нього зламалася машина. Зайшов до «Пуха» випити кави, поїсти. А тут я намалювалася. Доля», — каже Марія.
Живе у невеликому місті Богатич (жартує, що місто багатіїв). У приватному двоповерховому будинку близько 180 квадратів. З чоловіком та його мамою. Коли Мілан у Сербії, з ними живе ще син Мілана від першого шлюбу — 13-річний Драган. З першою жінкою Мілан розлучився вісім років тому.
Тримають 300 голубів-листонош. Голуб'ятні — спадок від Міланового батька, теж далекобійника. А ще — двох кішок та двох котів, яких Марія знайшла на вулиці та відгодувала так, що всі тепер заздрять. Чоловік боявся, що коти будуть їсти голубів.
Марія говорить, що сербська мова у неї йде не дуже. З чоловіком спілкуються російською. Та й у всіх магазинах біля дому, каже, завдяки їй уже російською розмовляють. В овочевому, у продавця російський словник лежить. їм же Марію треба розуміти. «Четвертий рік перевиховую сербів», — жартує жінка.
У Сербії вона не працює. Підтримує домашній затишок. Куховарить. Робить на дому дівчатам манікюр. Хоче пройти курси манікюру, довчитися на перукаря.



Мілан Ковачевич та Марія Нестеренко

Україна

— Після городнянської школи, яку прогулювала, вступила в Чернігівське училище №9, на перукаря, — розповідає про себе Маша (спілкуємося по скайпу). — Це була мрія дитинства. Коли прийшов час учитися, вийшла заміж. На навчання мене не пустили. Батьки чоловіка були старомодних поглядів.
Перший раз вийшла заміж у 18 років. Чоловік був з села Автуничі Городнянсько-го району. Це найбільша помилка в моєму житті. Дурість, як з мого, так і з його боку. Разом прожили вісім з половиною років. Розлучилися недобре. На грунті зради. Але без скандалу. Зараз стосунки нормальні.

Далі шість років жила в цивільному шлюбі з іншим чоловіком. Він був непоганий, але надто строгий. Я пішла від нього.
У мене постійно була веселенька робота — кафе, нічний магазин.
З Міланом ми познайомилися у перший день мого стажування, 8 січня. Я принесла йому каву. Він усміхнувся. Звернув увагу на мене, а я — на нього. Простий. Але чомусь запав у душу. Того дня ми так і не познайомилися. Мілан поїхав далі, в Росію.

Наступного разу побачилися, коли він знову з Сербії їхав. «А можна з тобою поговорити?» — спитав російською. Було видно, що боявся забути, як сказати цю фразу. У нас з клієнтами спілкуватися заборонено. Чекай, кажу. До першої ночі сидів і дивився на мене своїми великими очима. По закінченні зміни запропонував разом посидіти. «А що ти хочеш?» — запитав, маючи на увазі: «Чим тебе пригостити?». Чоловіки-іноземці звикли до цього. Знають, що у нас дівчата люблять «Мартіні», «еліточку», не просять простий коньяк. Я відповіла жартома: «Нове життя». Потім Мілан мені зізнався — як дурень передивився на вітрині всі пляшки. Шукав ту, де «Нове життя» написано.
Місяців два ми передзвонювалися. Тільки Мілан в Україну заїжджає (з Сербії не дзвонив, зв'язок дорогий), я навушники у вуха, і говоримо по вісім-десять годин, поки він іде.

Спочатку спілкувалися російською. Я чогось, дурна, думала, російську всі розуміють. Говорю, а Мілан з усім погоджується. Насправді він розумів з моєї мови процентів десять. Коли почала розказувати йому анекдоти, тоді це зрозуміла. Мілан не в тому місці сміявся. Зараз він настільки гарно вивчив російську мову, що виправляє, коли я CMC з помилками пишу.
Я винаймала в Городні квартиру. Їде Мілан у Росію, заїжджає. Два дні у мене. З Росії іде — знову до мене. Запропонував поїхати до нього в Сербію. Я, не думаючи, погодилась.

Прощання було важке — на роботі з дівчатами плакали. Мама, Світлана, мого майбутнього чоловіка полюбила одразу більше, ніж я. Вона пенсіонерка. Працювала на пошті, на заводі «Агат», деінде.
Сестра Оксана старша мене на сім років. Учитель молодших класів. У неї своя родина, двійко дітей. Вона у мене розумна і хороша.
Тата, Анатолія, два дні тому поховали (розмовляємо 26 лютого. — Авт.). З мамою були розлучені двадцять років. Але через те, що нікуди було діватися, жили в одному домі, кожен своїм життям. Два роки тому мама залишила йому будинок. А сама купила маленьку хату і переїхала в Автуничі.

Сербія

— По приїзду в Сербію у мене був шок. Мо', рік істерики, плакала за Городнею. Думала, що я ніхто і ніщо. Нічого їхнього не сприймала. Ні розмови, ні фільми, ні музику, ні пісні, ні звичаї. Як у мультфільмі «Іван Царевич і Сірий Вовк», коли герой потрапив у інше царство: «А у нас не так!!!». Єдине, що мене рятувало, — чоловік. Заради мене залишив роботу на три місяці. З родичами спілкувалася по скайпу. Якби не було Інтернету, можливо б, і не витримала. Хотілося плакати. Нічого свого немає.

Тараньку сушила. Серби кажуть, сира риба, як їсти? Равликів у Сербії, як у нас чорниці, збирають. Перші три-чотири місяці від нудьги з подругою йшли о четвертій-п'ятій ранку після дощу збирати равликів. Потім їх здаєш, і тобі платять по чотири гривні за кілограм. Відправляють в Італію. Мені їх так жаль було. Вони там у тому мішку деруться, лізуть наверх... Я, як недосвідчена і така, якій малих равликів було жаль, завжди за півтори години збирала по 20 кіло. Подружка моя — більше. Я б цих равликів не їла. їх найбільше там, де смітники. Подружка пішла, біля дохлого собаки позбирала.
Люди швидко звикають до всього. Коли уперше після Сербії приїхала в Україну, пішла у кафе «Лакомка». А там п'ють, ригають, б'ються. Думаю, як я від цього швидко відвикла.

У Сербії не вистачає нашого хліба. Сербський не їм. Він якийсь несправжній. Наш такий кисленький, класний. Чоловік з рейсу мені завжди десять хлібин нашого, українського привозить. Поріжу на чотири частини — і в морозильну камеру. Економлю. Вистачає на два-три тижні.
А ще Мілан привозить з України по 30 літрів води, сіль. У Сербії або морська, або з йодом.

Найліпшому чоловіку-українцю далеко до найгіршого серба. Серби дуже відповідальні. Якщо розлучаються, платять дітям аліменти, по-всякому підтримують. Дуже дбають про своїх жінок.
У нас кожний третій п'є. Тут такого немає.
Мілан добрий. Верьовки з нього в'ю, роблю, що хочу. Сестра каже, коли він мене вже покарає (смієтьдя).
Якщо дівчата хочуть у Сербію, нехай їдуть, не бояться. Тут жінок не ображають.
За чотири роки не побачила жодного п'яного. Не чула, щоб десь когось побили.

Серби постійно матюкаються. Мати навіть у фільмах. Для них це нормально. Наше «слово з трьох літер» по-їхньому — «курец». Мій чоловій купив в Україні цигарки. А там написано: «Курці помирають від раку». Сміявся тут з сербами.
Серби тричі на день по годині п'ють каву. Кожного вечора та ранку ми йдемо пити цей напій до сусідів або вони до нас. Зранку на вулиці запах випічки та кави просто зводить з розуму! Мама Мілана швачка. До четвертої ночі шиє. Бо вдень, крім того, що зняти мірки, треба з кожним випити кави.

На Різдво під стіл на кухні кладуть сіно. Туди ховають цукерки, гроші. Діти зранку шукають. Багатий ти чи бідний, на Різдво має бути печене порося.
Навчила сербів їсти гречку. Не знали, що вона є. Борщ їсти ще привчаю. Я готую добре. Але серби багато на що з нашої кухні плюються. Кажу, ви нічого не розумієте. Я такий бунтар. Якщо не по-моєму, сварюся, починаю перевиховувати (сміється).
Мама Мілана займається курками. 60 курчат купляє. 40 днів вони сидять в одному місці, тільки їдять і п'ють. Потім їх в один день вбивають — і в морозилку. На півроку м'яса вдосталь.
Газу в Сербії немає. Топлять вугіллям. У кожній кімнаті стоять грубки. Труби у стіну виходять. На літо піч виноситься. Хто багатий — отоплюють хату електрикою.

У Городні буваю двічі на рік. Останній раз захотілося мені на картоплю, городи — цілу осінь була, допомагала.
Дітей своїх не маю. З першим чоловіком спочатку не планували. Потім перехворіла запаленням, не виходило. Лікувалася. Та, певно, не дуже й хотіли. З другим чоловіком особливо про дітей не замислювалися. Знала, що з ним я не надовго.

Тепер народжувати сама точно не буду. Треба все робити вчасно. У Сербії штучне запліднення безкоштовне. Чоловік каже, якщо не хочеш народжувати, давай візьмемо у дитячому будинку. Я теж до цього схиляюся. Треба ж щось гарне в житті зробити ф. Років до сорока ще подумаю.
Я постійно кажу сербам — в Україні краще. Щоб вони не розслаблялися. Так воно й насправді краще. Бо Батьківщина.
Хоча й брудно.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №10 (1504), фото з Інтернету

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.