Любов, кров і печі Тамари Колодки

Дав Бог таланту. Та не дав щасливої долі. Так кажуть про 66-річну Тамару Колодку з села Комарівка Борзнянського району. На всю округу вона єдина жінка-пічник. За 35 останніх років змурувала сотні печей і грубок. Власноруч відновлювала місцеву Свято-Михайлівську церкву. Штукатурила зсередини, ремонтувала зовні.


Тамара Колодка

«Мамина пенсія була 12 рублів. От і живи»

Уже через паркан видно, в хаті гарна господиня. Будинок вибілений, у дворі все пофарбовано, підготовлений до весни квітник. І в будинку на кожному підвіконні квіти.
— Облаштували підвал у Комарівській школі-інтернаті. Задень сама три мішки цементу виробила. Зв'язки на ногах потягнула, — каже, відкриваючи двері, Тамара. — На пенсії, а ще працюю.

У хаті все у вишиванках: наволочки, ікони, рушники, килими, скатерки.

— Де навчилися робити печі?
— То давня історія. Сама я з Житомирщини. У мене два брати і мама-інвалід, народилася без руки. Про батька мама казала, що він узбек. Проте звали його Красілов Григорій Аполлонович. Мені було років три-чотири, коли до нас прийшли якісь люди і сказали йому протягом 24 годин убратися із села. Через що, і досі не знаю. Вернувся він, як я була вже у сьомому класі. Чи то батько, чи дядько. Не знала, як і називати. Мати сказала: «Мо', ти за цей час ще по світу дітей нажив». І не прийняла. Братів мати заставляла вчитися, а мене ні. «Тамарі в армію не йти», — казала. Я все мамі допомагала. Вона в селі за сім кілометрів пошту носила. Я дуже переживала, що дорогою додому на неї вовк нападе. Як підросла, замість неї пошту носила. Мамина пенсія була 12 рублів. Не проживеш. Я вишивала. Продавали ті речі. За зароблене наймали, щоб і сіна нам привезли, і дров. Про інститути і мови не було. Пішла вчитися на маляра-штукатура в училище в місто Щастя. Дивлюся по телевізору, що там нині коїться, і серце стискається. В училищі мене помітили, що добре малюю, креслю. І всі до мене стали за тими

І кресленнями сходитися: і муляри, і пічники, й електрики. Я всім їхнім ділом цікавилася і по книжках, і на практиці. Чоловіча робота мені подобалась. Можливо, тому, що коли мати ходила вагітною, хотіла дівчинку, а батько хлопця. Там, у Щасті, познайомилася зі своїм чоловіком Віктором. Він такий красень був, а я себе негарною вважала. Привіз мене у Комарівку. Свекруха, і як поглянула, давай хреститися: «Де ти таке мале і гидке взяв?» У нього ще сестра і три брати є. «У вас невісток ще буде і багатих, і красивих», — сказала тоді я. Склалося так, що брати його всі по двічі женилися.

Камін для зятя

— Влаштувалася я у Комарівську лікарню. Дев'ять років відпрацювала прачкою, а потім сестрою-хазяйкою. Загалом 28 років відробила. А чоловік мій все по будівництвах та по чужих селах.
Працювали у нас в лікарні медсестрами невістка і свекруха. Замовили моєму чоловіку та його другу піч зробити. Зліпили. Пішла я її штукатурити, а вона розпалася. Стала я, заново все зробила. Отакою була моя перша піч. Мені тоді ще й тридцяти років не минуло. З того часу люди стали мене звати груби, печі робити і у своєму селі, і в сусідніх, і в хуторі Шевченка, і в Берестовці, і в Омбиші. Торік, восени, в Омбиші, у брата, піч зробила. І ще три груби. А скільки будинків, магазинів, контор через мої руки пройшло. Чому мене люди звали? Мужики, як почнуть робить, курять по сім раз. Після обіду понапиваються. Завтра можуть і не прийти, як ото мій. Я ж як почну робити, то від початку і до кінця. Ще й як захочуть господарі, кахлі покладу. Навіть камін один змурувала у Росії, в Твері. Там старша донька Оля з сім'єю живе. Вони бізнесом займаються. Є свій магазин. Дачу купили. Зять соромився мене просити, та в них таку ціну за роботу правлять, що камін коштує стільки, скільки дача. Поїхала, зробила. Тепер ось котедж будують. Може, там знадоблюся. Менша Галя у Комарівці, працює прачкою у будинку престарілих.

«Чоловік розбивав пляшку об стіл і тією «розочкою» мене різав»

— Скільки за життя збудували грубок і печей?
— Та хіба я їх рахувала? Копійку старалася заробити, ми ж строїлися. В ті часи субота не вихідний була. І на роботу треба, і буряків норму давали. 0 четвертій ранку, тільки засіріє, я вже на полі. Доки йти на роботу, нароблюся. День на роботі, а ще домашні клопоти. Було, ночами по дві години спала, більше не хотілося. Вишивала. Тоді в моді вишивані килими були. Коли хату будували, я їх 23 на замовлення вишила. Один лише собі залишила. І на грубах заробляла, і вишивала. Робота в руках горіла. Стеля у нас подвійна. Чоловік ні однієї дошки не прибив, ні дранки, усе я. Де та й сила бралася. А мій Віктор випивати почав.

— Чому? Ревнував?
— Ревнувати приводу не було. Розпустився. На вихідні з роботи приїде, помиється. Одяг чистий візьме. І нап'ється. Чим далі, тим гірше. Як він тільки мене бив. Скільки разів мені голову зашивали. Ось, на правій руці шрам і досі видно, як він мене гвіздком драв і примовляв: «Кров капає, капає. Ти вмираєш». І дочкам діставалося. Я у конюшні ночувала і де тільки сховатися могла. Останні роки як поб'є, з хати вижене, іду вночі до мами на могилу (я матір до себе забрала). Туди годину, назад стільки ж. Там півтори години побуду. Бувало, і по двічі за ніч ходила. Вертаюся і думаю, мо', ти проспався. Може, тобі жалко мене стало.

— Не страшно було?
— Живі страшніші мертвих.
І брати його теж пили. Свекруха, як заслабла, все мене просила: «Дочечко, я тобі і хату, і пай відпишу, тільки забери до себе». «Не треба мені нічого. У вас сини і дочка. Хай тішать». Як згадаю, як він порожньою пляшкою об стіл «хрясь», і тією «розочкою» мене по ногах різав! Кров лилася.
Доки дітей на ноги не поставила, мучилась з ним. 28 год отак прожила. Ганяв, убивав. У 1996 році відділилася від нього в свою половину хати. Паркан поставила. Сподівалася, хоч трохи матиму спокій. Навіть гроші збирала, щоб виїхати. Не склалося. А Віктор не угомонився. Ще трьох алкоголіків у себе поселив. У мене пенсія і я підробляю, а йому у 60 треба на пенсію йти. Все у мій город за закускою лазили. Де яка цибулинка, огірок, помідорчик, нічого не вціліє. Ще з друзями-алкоголіками мене з цієї хати виживав. Удень нап'ються, виспляться, а вночі витворяють.

— Ви заявляли в міліцію?
— У сільраді це все знали. Та нікому воно не треба. І били, і душили алкаші. І світло мені відрізав. Двері бив. Чого тільки не робив. Отака дяка за мою доброту. Було, він рік і сім місяців не пив, чотири операції переніс. Я йому 28 доз крові оплатила. Доглядала, коли йому грижу і апендицит зробили. А він прання мені зривав, усілякі капості робив. Усе нахвалювався, що жениться, а я нікому не буду треба. Та ні з ким так і не зійшовся. Все за мною приглядав. Мене і його кум, і однокласники сватали. Відмовила. Я вже так «випила і закусила» з мужиком, що ніякого не хочу. Того «щастя» вистачило на все життя. Ще й постійно повторював: «Я тебе нікому не віддам».
Коли зліг, Віктор справляв під себе. Де ті друзі-алкоголіки і подівалися? І мені б на нього наплювати. Так ні ж. Стала доглядати. Це ж батько моїх дітей. Не минало і дня, щоб він не плакав і не просився: «Прости, пробач». Руки цілував, каявся. Знаєте, який найкращий подарунок він зробив мені за все життя на 8 Березня? Помер торік у цей день. Перед смертю просився: «Поховай мене біля тещі, бо і ти ж там лежать будеш». Подумала, щоб мені і на тому світі спокою не було. І не виконала його заповіту. Поховала його на іншому кладовищі, там, де його родичі лежать. Скоро рік, як Віктора немає. Здавалося б, живи для себе. Не можу без діла.
На столі у Тамари Григорівни лупа і четверо окулярів. Жінка показує свої вишивки. Про її майстерність увесь район знає. Вишила більше 50 ікон, сотні картин, портрети. Декілька її робіт подаровані у меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина пустинь».

— Доньки успадкували ваш хист до пічництва, вишивки?
— На жаль, ні. Ні доньки, ні онуки. У мене два внуки і дві внучки. Я сама їм, що попросять, вишию. Моїх ікон он скільки вже в Росію вивезли. То все нитками шила. Тепер уже бісером. Шиєш і думки сумні відступають. Коли навколо тебе краса, жити хочеться.

Валентина Тимошко, тижневик «Вісник Ч» №9 (1503)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.