«М’ясорубку» вигадали більшовицькі «верхи», а маховик її крутили бідняцькі «низи»

1 лютого 1930 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства ... й щодо боротьби проти куркульства». 4 лютого в Харкові (тодішня столиця України) на пленумі ЦК партії виступив С. Косіор з доповіддю «Про масову ліквідацію куркульства як класу і чергові завдання партії».
Списки ж куркулів мали складати наймитсько-бідняцькі збори і сільські сходи. І «низи» наскладали стільки тих списків, що до березня 1930 року на теренах України було ліквідовано майже 62 тисячі родин працьовитих хліборобів.
Від такого запуску маховика селянської м'ясорубки навіть Сталін схопився за голову і 2 березня 1930 року опублікував в газеті «Правда» статтю «Запаморочення від успіху», в якій основною ланкою колгоспного руху назвав артіль, а не комуну, і декларував свободу виходу селян з колгоспів. Маховик крутнувся назад, і майже половина колгоспників скористалася «сталінським» правом.
В грудні 1930 року Пленум ЦК КП(б)У оголосив нещадний наступ на куркулів, а до середини 1931 року 100 тисяч тих родин було депортовано з України, всіх - за списками бідняцьких «низів».

Трирічна Ганнуся Кисла ще не усвідомлювала, що діється в державі, не могла збагнути й того, куди їх везуть у холодному вагоні. ЇЇ голівка була наповнена спокоєм, оскільки з нею були тато Вася, мама Настя, старшенькі сестрички Надя і Катя. Що ще їй потрібно?



- Свою першу далеку подорож зовсім не пам'ятаю, - сумовито схилилася над пожовклими фотокартками 85-річна Ганна Василівна Якушко. - А оте багаття серед засніженого холодного лісу досі стоїть перед очима. Мабуть тому, що біля нього я зігрілася, і якоюсь теплою їжею мене нагодували. Про наше суворе життя в Сибіру знаю лише з розповіді мами і дитячих вражень найстаршої сестри Надії, їй тоді було вже вісім років.

Родина Василя Кислого з Бобровиці потрапила під «першу хвилю» розкуркулення. Великими багатіями не були - мали всього три десятини землі, пару коней, іншу худобу. Косарку, гребку, молотарку, віялку, інший інвентар - ділили з батьком Василя Терентієм Кислим і старшим братом Оверком, головним голосом церковного хору. Бідні прихожани і його внесли в список для розкуркулення.



Не встигли старша і молодші родини Кислих заїхати за горизонт Бобровиці, а на їхніх дворищах вже почала господарювати місцева голота. За лічені дні все розтягли, лише незначну частину майна передали в новостворений колгосп. Такі наслідки соціалістичної перебудови сільського господарства побачила Настя Кисла, коли з чотирма дітками (на чужині народилася Онися) повернулася з Сибіру в Бобровицю. Чоловіка не відпустили, тож уже вдома подумала, що краще б і вона там залишалася. У великій родинній хаті жили чужі люди, а колгоспу не потрібна була одинока жінка з чотирма малолітніми «ротами». Тож опинилася в ситуації, про яку кажуть: хоч з мосту - та у воду. Та не стрибнула, а ще міцніше вхопилася за життя, заради дітей.

- Спочатку нас прихистили добрі люди, - продовжила свої спогади Ганна Василівна, перебираючи в руках старі фото. - Мати пішла працювати по наймах. Розплачувалися з нею за роботу хто лушпинням від картоплі, хто жменею квасолі. Зажили ми краще, коли мати влаштувалася в найми до родини аптекаря-єврея. Згодом нас вселили в дідову хату - змилостивився новий колгоспний голова. У голодовку померла моя найменшенька сестричка Онися. Мама казала, що якби не допомогли нам оті аптекарі, то навряд чи й хто з нас вижив би. Пораділи, коли з Сибіру повернувся батько, влаштувався на роботу в Дарницьке депо, та на початку 37-го його заарештували дорогою до станції і відправили на Урал, оскільки вдома не мав права жити. Невдовзі й ми з мамою туди поїхали.



У домашньому архіві Ганни Василівни є фото батька Василя Терентійовича - гарного чоловіка, здібного від природи. Спеціальних закладів не закінчував, але на заводі в Нижньому Тагілі працював у бухгалтерії. Була в нього й окрема кімната в сімейному бараку, туди й родину поселив. Тісно було, але разом і не голодували, дівчаткам нову одежину справили.

Найменшенька Галинка ніяк не хотіла віддавати на ганчірки свою спідничку, пошиту мамою з великого тканого рушника - боялася, що в неї хтось може забрати нове платтячко і вона залишиться ні з чим. Не забрали, але й нової обновки довелося довго чекати, тож інколи вдягала й рушникову спідницю.

- У Нижньому Тагілі я вдруге пішла у перший клас, - повеселішали на хвилину спогади Ганни Василівни. - Спочатку мене прийняли там у другий клас, бо перший закінчила в Бобровиці, але тут не вчила російської мови, тож довелося починати шкільну науку наново. Правда, ненадовго, бо нашого батька однієї ночі забрали з барака і повезли «чорним вороном» у невідомому напрямку. Тоді була холодна осінь 37-го. Добрі люди, нові батькові друзі, посадили нас на поїзд і відправили назад в Бобровицю.

Вже тут в роз'єднаної родини Кислих народився й довгоочікуваний хлопчик. Однак доля відвела йому лише десять місяців життя. Та біда не ходить одна: у першому листі кум повідомив про тяжке захворювання Василя, а в другому - про його смерть в якійсь табірній лікарні. Скільки потім не писала дружина в далекі краї з проханнями надати їй більше інформації про чоловіка - жодної відповіді не одержала ані від кума, ні від офіційних органів. Була людина - не стало людини. І таких випадків за сталінського режиму - чи не мільйони... Творцями їх були енкаведисти, а співавторами - представники «низів», що свідчили проти колег, односельців, сусідів, друзів дитинства і юності, рідних і двоюрідних, навіть проти батьків чи навпаки - проти дітей.

- Вже коли повиростали, бувало, попросимо з братом Володимиром тьотю Надю - найстаршу з трьох сестер - щоб розповіла про висилку в Сибір, - долучився до материних спогадів син Ганни Василівни Валентин Якушко. - Бачили б реакцію навіки переляканої жінки! Відразу прикладає палець до своїх вуст і починає оглядатися по сторонах. Потім шепче котромусь із нас на вухо, що вона не за себе боїться, а за нас і своїх дітей. Така-то реакція простої жінки, котрій з дитячо-юнацьких років планомірно нагнітався страх репресій, що застосовувалися до її близьких людей, та й до неї самої. Не любила тих спогадів і тьотя Катя, нині покійна, і наша мама. Навіть зараз, відчуваю, не все розповідає. І ми її розуміємо. Те, що пережили наша мама і її старші сестри, нам не збагнути до кінця, бо багато епізодів нелюдської поведінки зовсім не підлягає осмисленню людським мозком.

А вони не тільки все те пережили, витримали, а й працювали продуктивно, дітей народили і виховували. Та ж Ганна Василівна, найменша з дітей репресованого Василя Кислого, успадкувала від батька розум: без спеціальної освіти пройшла шлях від учня рахівника МТС (1944 рік) до головного бухгалтера районного об'єднання сільгосптехніки, має численні нагороди за працю. Народила і виростила з чоловіком Володимиром, фронтовим танкістом, трьох синів. Один з них, Володимир, нині працює міським головою в Бобровиці, інші - теж при хорошій роботі. Добрий слід залишили на землі Надія і Катерина зі своїми дітьми, їхній батько і дід міг би тільки пишатися спадкоємцями. А скільки добрих справ він сам міг би зробити на землі, якби не ота запущена в лютому 1930 року перебудова сільського господарства, що й досі триває, і далі викорчовуючи в Україні справжнє хліборобське коріння!



Григорій Войток, тижневик «Чернігівщина» №6 (510)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.