Ровесник Голодомору

Художник Василь Горбик народився у 1933 році. Був третьою дитиною в Оксани і Степана, що жили в селі Осовець Новобасанського району (нині Бобровицький) і навідріз відмовлялися вступати в колгосп. За це мали «ганебне» соціальне «клеймо» - індуси, що означало: індивідуальні одноосібники.



Таких впертих родин було вісім на все село. Здебільшого це ті, котрі з релігійних переконань не хотіли працювати в безбожних «комунах». За це їх обмежували в деяких правах, під город виділяли лише 15 соток землі (а колгоспникам - до 70), відповідно й приказка народилася: «Тісно, як в індуса на полі». Насправді то були великі трудяги, але під впливом більшовицької пропаганди про них, бувало, так говорили: «Хороший чоловік, та індус». А сільські активісти - так ті постійно принижували одноосібників.

- Від місцевої влади добре слово про нашу маму я вперше почув років з двадцять тому, коли вже сам досяг пенсійного віку, - розповідав ровесник голодомору Василь Степанович. - Колишня голова сільради Антоніна Олександрівна Коверник вручала нашій мудрій і мужній неньці державну нагороду за те, що народила і виростила п’ятьох дітей. Я, Олександр і Григорій вижили в голодовку. Харчувалися з 15 соток городу, точніше - тим, що батькам вдавалося приховати від колгоспних активістів. Мама розповідала, що допоміг врятуватися нам від голодної смерті добрий дідусь Андрій Сльозка, наш родич. У нього навіть корова була...

До речі, діти не помирали з голоду і в інших родинах індусів, бо там збереглась хоч яка-небудь домашня худоба, та й працювали дружніше, на себе. Не лінувалася й більшість колгоспних селян, але їм за це майже не платили, ще й відбирали вирощене біля хати. Найбільше страждали самотні жінки з дітьми.

- В мою, ще дитячу тоді пам’ять, назавжди врізалася жахлива історія, - згадував Василь Горбик. - Тоді мене вперше забрав у поле до корів старший брат Сашко. Випасали їх біля перехресної, де перетинаються польові дороги на Осовець, Нову Басань, Піски і Бобровицю. Там був майже завалений колодязь. Хлопці розповіли, що раніше на цьому місці жила вдова з двома маленькими дітками.

Колись заможній хутірець поступово занепадав, а переїхати в село жінка не могла, бо не було до кого.

Влітку 33-го вона залишилася взагалі без ніяких харчів. Від страждання голодних діток мати втратила розум і задавила своїх кровинок, щоб втамувати свій голод їхніми мертвими тільцями.

Ця розповідь мене так вразила, що я й дорослим не наважувався наблизитись до того місця.

Василь Степанович розповів і потім кілька хвилин просидів мовчки, не відриваючи погляд від святої ікони. Він людина глибоко віруюча, навіть у святому храмі допомагає настоятелю. Вважає, що всі земні страхіття відбуваються через відвернення людей від Господа, намагання піднятися над ним, нехтування Його вченням.

Атеїсти-антихристи довели були багату країну до стану, якого й за кріпаччини не було. Сусідка Горбиків тітка Варка якось розповіла Василю, як її дочка Параска нагребла поблизу польового точка коров’ячих кізяків і принесла додому, бо там були неперетравлені зерна. Мати похвалила дочку і відразу взялася вимивати той «хліб». І вимила, висушила, загорнула в ганчірку та обухом сокири потовкла на борошно.

Зараз в таке важко повірити, як і в дітоїдство. Але все те пережили наші працьовиті предки. Дещо молодші, в тому числі і Василь Горбик, були свідками післявоєнної голодовки. Запам’ятав майбутній художник і одну плачевно-кумедну історію. Якось він зайшов у хату до тітки Уляни, яка одна з трьох сестер була колгоспницею, ще й ланковою. Вона саме топила піч недосушеним картоплищем, від якого дим виривався в хату. А на черені сидів син Іван і доучував вірш. Василь запам’ятав кілька слів: «Піснею про Сталіна починаємо день, кращих ми не знаємо на землі пісень». Коли учень втретє повторював ці два рядки, з печі вилетів черговий клубок ядучого диму, і передова ланкова не стерпіла: «Хай очі повилазять твоєму Сталіну, як оце мені вилазять від диму!».

Пізніше племінник довідався про повну причину такого тітчиного «вибуху» - Іван по секрету розповів. Йото мати-ланкова не сміла ходити вночі до колгоспної скирти з сусідськими жінками, крадькома ходила сама. Пішла і попередньої ночі. А темнота стояла - хоч в око стрель. До скирти дійшла благополучно, добру в’язку соломи нав’язала, і вирушила додому. Та десь збилася з дороги і стала «навпомацки» її шукати. Уже добряче притомилася, коли побачила світло від каганця в якійсь хаті. Добилася до господарів, щоб розпитати про потрібний їй шлях. І тут почула, що вона забрела аж у Вороньки, за сім кілометрів від Осовця. Коли назад ішла, то й плакала, й долю проклинала, та ще більше злилася, що не встигла вдруге сходити до скирти. Тому й піч топила сирим картоплищем, бо солома - то для корови, яку ще не забрали в колгосп.

Син тітки Уляни Іван закінчив школу, Майнівський технікум, інститут, працював у міністерських кабінетах. А коли приїздив у рідне село до матері, кожного разу згадував ту історію з віршем про Сталіна і сирим картоплищем. Часто й Василь з ними реготав.

Повиростали й сини Оксани Горбик. Після війни сама піднімала їх на ноги - чоловік Степан загинув у 43-му під Дніпром. Довелося і в колгоспі працювати. Старший син Олександр вивчився на фахівця сільського господарства, працював головою одного з кращих на Тернопільщині колгоспів. Василь з дитинства має хист до малювання - став професійним художником, останні роки живе здебільшого в рідному селі. Син Микола працює медиком, Григорій - водієм. Кожному з них є що згадувати, аналізувати.

Найбільше бере до серця пережите Василь Степанович. Він - митець, постійно звертається до Бога. Свого часу доклав руку до облаштування молитовного будинку в одному з приміщень старої Щаснівської школи, брав участь у спорудженні нового храму, де служить настоятелем його двоюрідний брат Петро Прокопович, і під час літургій йому допомагає. А ще Василь Степанович увічнив у своєму малюнку стару церкву, яка була споруджена в Осовці в буремному 1922 році, і закриту атеїстами в 1959-му, згодом розібрану для будівництва клубу в бригадному селі Гарт. До його рук потрапила стара фотокартка цієї дерев’яної споруди. Художник відтворив її в кольорі.

- У війну фашисти перетворили святе приміщення в конюшню, але не зруйнували, - з болем у серці говорить художник. - Відновилося там богослужіння після звільнення села від окупантів. Навіть зі спалених Пісок ходили до нас послухати молитви. Важкі часи настали для церкви і її приходу за часів Хрущова. Священику доводилося правити літургію до шести годин ранку, потім при-хожани повинні були поспішати на колгоспні поля і ферми. Невдовзі й це прикрили. Ось тільки чи добилися безбожники обіцяного щастя для людей, країни?..

Василь Степанович знову зосередив свій погляд на святому образі. Про що він подумки розмовляє з Господом - тільки йому знати. А вголос каже, що при більшовиках невелика кількість глибоко віруючих людей вимолила в Небесного прощення за дії антихристів, донесла до наших днів вогник православної віри. Ось тільки б не повторилася історія з гонінням за християнську православну віру, бо тоді-повторяться й оті нелюдські біди першої половини XX століття...



Григорій Войток, "Чернігівщина" №49 (501) від 4 грудня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.