Кандидат медичних наук Анатолій Заворотний: «Хірург – це не тільки професія, це спосіб життя»

Ім'я хірурга вищої категорії, голови обласного наукового товариства хірургів Анатолія Васильовича Заворотного «золотими» літерами вписано у літопис Чернігівщини. За його активної участі у медичних закладах області впроваджено сучасні методи діагностики та лікування. За це його було нагороджено орденом «Знак Пошани» та відзначено численними грамотами й відзнаками. Зі знаним хірургом зустрівся спеціальний кореспондент «Деснянки».

- Анатолію Васильовичу, Ваш рід із міцним селянським корінням. Тож чому Ви обрали професію лікаря?
- У школі я захоплювався радіотехнікою. Уявляєте, як радів, коли сам змайстрував детекторний радіоприймач. Це було справжнє диво, зважаючи на те, що на календарі спливав 1949 рік. Але коли закінчив сім класів Чернігівської школи №4 на Лісковиці, батьки вирішили, щоб я вступав до Чернігівської фельдшерсько-акушерської школи (нині медичний коледж). У навчанні я був серед кращих, згодом відчув: медицина - це моє. Хоча ніколи не забуду, як під час занять із розтину трупа втратив свідомість, а прийшовши додому, вчинив скандал і заявив, що більше на навчання не піду. Батьки і вчителі переконали мене не робити емоційних висновків, а зважити на людяність, гуманізм, витримку професії медика, для якого головне - допомога хворим. Я послухав і фельдшерську школу закінчив із відзнакою. Далі мене як відмінника направили без екзаменів до Київського медичного інституту.

- Студентське життя в столиці, мабуть, дуже відрізнялося від звичного родинного. Бракувало маминої турботи?
- Мій ритм життя разюче змінився, а добробут батьків дозволяв лише мінімальну допомогу: передавали картоплю, сало, яйця та трохи грошей, десь раз на квартал. А Київ, навчання, дозвілля (як-не-як юний орел!) вимагали коштів. Тож, маючи відповідну освіту, почав працювати медбратом у психіатричній лікарні, а потім влаштувався фельдшером на станцію швидкої медичної допомоги, яку очолювала Герой соціалістичної праці Наталія Ленгауєр. Про цей період життя у мене залишилися найтепліші спомини, адже робота протягом шести років у дружньому колективі (десь понад 600 чоловік) разом із навчанням сприяла набуттю професіоналізму, глибоких знань, суворої дисципліни, неабиякої відповідальності за свої слова, вчинки та рішення. А коли настав час прощатися, повірте, було тяжко. Але це треба було зробити, бо в інституті, який я закінчив із відзнакою, отримав направлення на практику до Чернігівської міської лікарні з продовженням навчання з хірургії.

- Як зустріли молодого спеціаліста на рідній землі?
- Дуже тепло, а найбільше порадувало те, що головний лікар Феодосій Губенко побачив у мені майбутнього хірурга і всіляко цьому сприяв. І вже через два місяці призначив черговим хірургом по лікарні. Я розумів, яка це відповідальність і дещо розгубився, але головний лікар заспокоїв мене і сказав: «Виникнуть проблеми, телефонуй навіть уночі». Зазначу, що на той час у Чернігові працювало всього 5 спеціалістів. Для порівняння: нині понад 50 хірургів.

- Ось так здійснилася Ваша мрія?
- Не відразу. Після субординатури та інституту я отримав направлення на посаду головного лікаря Тур'янської дільничної лікарні Щорського району. Все радувало: і кваліфікований колектив, і сучасна лікарня, і відповідне матеріальне забезпечення, але мене тягло в хірургію. Бо я зрозумів: хірург - це не тільки професія, це спосіб життя, коли ти собі не належиш. Про моє покликання не забув Феодосій Губенко, який посприяв, щоб мене призначили завідуючим хірургічним відділенням Чернігівської районної лікарні. Працював і вдень, і вночі, тому шану і визнання пацієнтів здобув швидко. Та разом із тим почав відчувати, що на районному рівні, маючи 8-річний стаж, досяг своєї вершини - став хірургом першої категорії.



- І що вирішили робити далі?
- Допомогли колеги. Головний лікар обласної лікарні Микола Кононенко переконав мене вступити до аспірантури. На той час я вже був одружений і виховував разом із дружиною Світланочкою двох діток. Дружина взяла непрості домашні клопоти на свої жіночі плечі і підтримала моє бажання піти до аспірантури з хірургії та анестезіології. Навчання у Києві, робота в клініках відомих столичних професорів дали можливість більш широко і глибоко подивитися на можливості хірургії, збагатила професіонально та інтелектуально, хоча збирання клінічного та аналітичного матеріалу, результатів обстежень, а потім написання дисертації було досить важким. До цього додалися ще й фінансові проблеми, бо прожити на 140 карбованців стипендії було складно. Довелося підробляти нічними чергуваннями. Але якщо є мета і бажання, то, незважаючи на труднощі, можна багато чого досягти. Що мені і вдалося. У1970 році вчена рада Київського медичного інституту, заслухавши мою доповідь та ознайомившись із науковою роботою, надала мені вчений ступінь кандидата медичних наук.
Я достроково захистив дисертацію, і мене включили до складу медичної бригади від Міністерства охорони здоров'я, яка вирушала до Тюменської області для диспансерного обстеження населення. Це була незабутня і приємна сторінка у моїй медичній кар'єрі. На пароплаві «Здоров'я» за два місяці ми проплили річками Ханти-Мансійського національного округу майже чотири тисячі кілометрів, щодня оглядаючи,50-60 пацієнтів. Якось у далекому селі я діагностував у хворого гострий апендицит. А оперувати нічим і ніде. Що робити? З гіркотою інформую головного лікаря про критичну ситуацію. А він каже: «Не хвилюйтеся, зараз викличемо літак санітарної авіації...»
І через дві години пацієнт був на операційному столі. Такі термінові польоти ми згодом практикували на Чернігівщині, коли рятували важкохворих у віддалених куточках області.
А ще не забуду один із жартівливих моментів тюменського «медичного круїзу». На один із прийомів прийшла жінка-мансі з дітьми. І на моє запитання: «Скільки ж у вас дітей?» відповіла: «Мабуть, 9 чи 10...».
Після закінчення експедиції у Міністерстві запропонували роботу в Києві або у Вінниці, але я відмовився, адже в Чернігові на мене чекала сім'я та старенькі батьки. Моєму поверненню дуже зраділи в районній лікарні, де мене знову призначили завідуючим. Я почав робити більш складні операції, що додало неабиякого авторитету.

- Зрозуміло, що в районі Ви стали справжнім медичним авторитетом. Не виникало думок про більш високі горизонти діяльності?
- Безумовно. І коли начальник облздороввідділу, чудовий спеціаліст Василь Зуб запропонував посаду головного хірурга області, погодився. Водночас я не міг бути тільки «паперовим» медиком, тому всі 20 років постійно оперував за сумісництвом в обласній лікарні. Крім бюрократичної писанини, відвідував хірургічні відділення в усіх районах, проводив навчання та консультації інтернів і медичного персоналу, готував наради, семінари, конференції хірургів, яких в області налічувалося близько 400 чоловік. Я всім завжди нагадував крилату фразу французького хірурга Мондори: «Ми маємо однаково лікувати і імператора, і засудженого до страти».

- Свій 80-річний ювілей Ви зустріли на роботі...
- Майже так, адже з 1997 року, завершивши кар'єру держслужбовця, працював хірургом-експертом в обласному центрі медико-соціальної експертизи і тільки нинішнього літа повністю зосередився на дачних справах.

- Я порахував, що Ви разом із дружиною віддали медицині 120 років життя! Таким досягненням мало хто може похвалитися.
- Але для мене головна радість, що діти і онучка Оксана пішли шляхом батьків. Моя дружина Світлана все життя попрацювала медсестрою, з нею ми відсвяткували золоте весілля. Вона моя найдорожча людина, і ми розуміємо одне одного, тому у нашій сім'ї панує взаємоповага і довіра.

- А які у Вас сімейні цінності?
- Це наші діточки і онуки.

- Якщо вдумливо йти по життю, то набираєшся мудрості та досвіду. Можливо, у Вас є власне життєве кредо?
- Звичайно є (сміється). Крізь життєві перепади я сповідую принцип: щастя буде тоді, коли бажання не перевищують можливостей.

- А щоб Ви побажали читачам «Деснянки»?
- Любіть життя і будьте справжніми професіоналами своєї справи.

Слухав, записував Сергій Гайдук, тижневик «Деснянка» №48 (524)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.