Де вирувало життя...
«Корабель пливе річкою, що йому вир...», - писав колись уродженець Бобровицького району Павло Тичина. Звісно, чого боятись кораблю, якщо він наважився мандрувати річкою під назвою Вир та ще й з Катериною II на борту.
За словами мешканців села Вир, що у Ріпкинському районі, їх річка Вир, яка буцімто й дала назву населеному пункту, колись була настільки повноводною, що сама імператриця, було діло, пливла нею.
Звісно, постійні читачі «Чернігівщини» здогадуються, що Катерина II річкою Вир навряд чи подорожувала. А ось щодо бувалої повноводності водяного потоку (до масштабної меліорації радянських часів) - не виключено.
У наш час довжина річки складає близько 20 км. Бере початок з болота За-мглай і тече крізь села Пилипча, Вир, Ли-зунова Рудня, Пізнопали, Плехтіївка та Суслівка, впадає у річку Сож. А та в свою чергу за кілька кілометрів впадає в Дніпро. Вир також має власну притоку, а саме річку Сухий Вир, що майже з Городнянського району тече на захід до оспіваної траси Е95 (Санкт-Петербург - Гомель - Київ - Одеса).
На середину XVIII ст. хутір Вир входив до ройської сотні Чернігівського полку. У1732 році поселення згадується як хутір сотника Якова Бакуринського, можливо, ним і поселений. Ревізії XVIII ст. козацького поселення на території Вира не фіксують, а ось кількість посполитих (селянських) дворів змінюється: 1738 рік - 3, 1739 - 2, 1740 -4, 1741 - 4, 1753 - 3. Посполиті належали Якову Бакуринському, а потім, згідно з податковим реєстром 1753 року, його синові Леонтію.
Нині населення села Вир, що знаходиться на території Клубівської сільської ради (с. Клубівка), належить (принаймні, офіційно) саме собі. Проте залежить, особливо у часи снігів чи дощів, виключно від... власних дітей. Адже дістатися села можна трьома кілометрами лісової дороги, що з’єднує його зі шляхом Ріпки - Радуль, або майже за 8 км полем від автошляху До-брянка - Чернігів.
Чотири мешканці, які на сьогодні постійно проживають у селі Вир, мало цікавлять власників пересувних магазинів. Тому, в разі виникнення якихось потреб, виряни з’ясовують: чиї саме діти першими планують приїхати у село? І передають їм свої заявки.
- «Лайф» у нас ловить усюди, навіть у погребі, бо вишка майже попід селом, - хизується доступністю зв’язку 62-річна вирянка Наталія Шепель. - А ось з «Київстаром» проблеми: слід на гірку видиратися.
Послуги оператора МТС у Вирі практично недоступні.
Пані Наталія народилася у селі Олександрівка Друга, що кілометрів за 3,5 на північ від Вира, а сюди переїхала у 1969 році -вийшла заміж за місцевого механізатора.
- В одному колгоспі працювали («Ватутіна» в Клубівці, а потім «Поліський» - Нові Яриловичі), в один клуб ходили. Так і познайомилися, - пояснює Наталія Шепель.
Пані Наталія 29 років відпрацювала у колгоспі дояркою. Доїть і зараз, але тільки власну скотину, що дає чи не єдину, хоч і маленьку, можливість заробітку у Вирі.
- Раз на тиждень до нас приїздять закупівельники сиру, - інформує Наталія Шепель, - по 13 гривень за кілограм дають. Вони об’їздять сусідні села, а заодно і до нас заглядають (у Вирі всього дві корови, а тому багато тут не здобудеш. - Авт.). Самі вони з Чернігова, а де наш сир продають - не знаємо. Казали, що раніше, до початку війни з Росією, здавали його перекупникам з московського поїзду, які буцімто везли наш сир у Москву.
На городах села Вир повно різноманітних опудал та розвішаних ганчірок. За словами місцевих, так вони намагаються захистити власні посіви. Але не від птиці, як в інших районах, а від вовків та диких кабанів. Говорять, цілими зграями щоночі ходять.
- Усе життя прожила й нічого путнього не бачила, - говорить про насиченість свого життя в селі Вир зовиця (чоловікова сестра) Наталії Шепель, 75-річна Валентина Шепель. - Протовклася усе життя на городі, бо інакше й не можна було: хочеш жити - горбись над землею.
Пані Валентина - корінна вирянка, однак майже все трудове життя провела, працюючи продавцем у селі Лизунова Рудня, що за 2,5 км від Виру. А вдома - вечори й ночі.
Наталія та Валентина Шепель живуть разом і свої пенсійні роки проводять у господарських клопотах.
- Зернових не сіємо, бо комбайна немає, - говорить пані Наталія. - Так: зерна купи (80 грн. за мішок), комбікорму купи (44 грн. за мішок), за світло заплати -й пенсії немає. Ну, дітям ще трохи даємо, але скільки ми можемо дати...
- Ми більше до ганаків (білорусів. -Авт.) підходимо, - пояснює свій білоруський акцент Наталія Шепель. - Можливо, під Батькою і життя було б краще, а то воюють зараз, воюють, а до чого вони довоюються?
Далі на вулиці Громадській (а вона єдина у Вирі), за поворотом, що здалеку ховається у густих деревах - другий житловий двір села. Тут мешкає 76-річна Ніна Андріївна Волкова.
- Річка тут дуже гарна була, риби багато було. В’юнів було стільки, що ого... - припускає бабуся таку причину згадувати Вир у майбутньому, коли всі його мешканці мігрують «у Вирій».
Ніна Андріївна знає, про що говорить. Її чоловік Василь Сергійович, якого немає вже 7 років, був знаним рибалкою.
- В’юнів ловлять у коші, потім просолюють у відрі і ставлять біля печі, - ділиться секретами пані Волкова. - Після того можна нанизати на палку, і - в піч. Ні чистити, нічого іншого робити після цього не треба - до чугунка тоді покласти, та масла, та цибульки...В’юн - найсмачніша риба.
34 роки Ніна Андріївна відпрацювала продавцем магазину села Вир.
- І часто обраховували покупців? - запитую.
- Я була чесним продавцем, - говорить пані Волкова. - Таке у нас було виключено. Усе - точнісінько до копієчки.
Працевлаштуванням Ніна Андріївна завдячує чоловіку. Він, за її словами, «всунув» її у продавці.
- Я ніде на продавця не навчалася, але років п’ять до того приймала молоко, - згадує пані Волкова. - У нас були малі діти, гроші постійно потрібні. І я ніби погодилася, але прийшла оформлюватися у «сільпо» в село Олешню (тодішня головна контора. - Авт.) і там розплакалася. «Не плач, дівчинко, - кажуть мені там, - спочатку будеш тільки сіль, сірники та гас продавати, а як обвикнеш - розширимо асортимент».
Відтоді й до 2003 року Ніна Андріївна торгувала. Спочатку її зарплата складала 70 рублів, потім почалися розмови, що магазин у Вирі маленький, а зарплатня у продавця така ж, як і у великих магазинах, і платити стали вдвічі менше. Згодом перевели на виторг. А пізніше...
- Магазин-то закрили, але хліб комусь треба було продати, - говорить Ніна Андріївна. - Деякий час машина привозила хліб до мене додому і я торгувала ним на дому. А потім возити перестали.
Найстаршою мешканкою села Вир є Тетяна Іллівна Борох, якій у лютому цього року виповнилося 84. Народилася вона у селі Олександрівка Друга, де до війни встигла закінчити 3 класи місцевої школи, а у Вир пішла заміж.
- Ким я тільки в колгоспі не працювала, - каже пані Борох, тупцюючи на клаптику землі, загородженому від вовків та кабанів колючим дротом. - І корів доїла, і лучину копала, і дрова колола, і ланковою була.
Окрім цього, Тетяна Іллівна працювала на смоляному заводі, що знаходився недалеко від Виру.
- Багато де робила, а зараз ноги не носять, - зазначає пані Борох.
Родина Тетяни Іллівна була у Вирі знаменита тим, що саме вони купили перший у селі телевізор.
- Називався він «Огоньок», - згадує пані Борох. - Увесь Вир приходив до нас його дивитися. Було це на початку 70-х років. За кілька років по тому, як 1970 року Вир електрифікували.
Головна проблема, на яку скаржаться мешканці села Вир - водопостачання. Якщо можна так назвати колодязі. Вони є у всіх - у кого «журавель», у кого «крутилка». Ось тільки води в них всього по кілька відер.
«Три відра витяг - і води немає. Мабуть, канали десь у Пилипчі перекрили», - припускають місцеві.
Семен Сокира, "Чернігівщина" №39 (491) від 25 вересня 2014
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Вир, Ріпки, Семен Сокира, "Чернігівщина"