«Будуть засіяні поля – буде й мед»

Невдовзі, святкуючи Медовий Спас, православні українці підуть до церков святити мед. Хтось купить баночку солодкої густини на базарі, когось пригостять знайомі, а дехто наповнить ємності продуктом власного виробництва і буде абсолютно впевненим у його якості. Один з таких - Федір Кириченко, пасічник щонайменше у четвертому поколінні із села Козероги (Чернігівський район).



Бджільництвом Федір Кириченко цікавився з дитинства. Ще в дошкільному віці він «крутився» біля рідного дядька Олексія - відомого колись у селі пасічника. Допомагав, придивлявся, навчався.
- Бджіл я ніколи не боявся, хоча й кусали вони мене добряче, - згадує 41-річний Федір. - Бувало, так обличчя розпухало, що ставав схожим на хом'яка, а щоб бачити, доводилося пальцями розтуляти очі.

Як і сьогодні, Федір ходив біля бджіл без жодних засобів захисту. У такому обмундируванні він лазив по деревах та, допомагаючи дядькові, струшував бджолині рої. Той також був безстрашним бджолярем - ліз без маски під самий рій та робив свою справу, виймаючи з носа дошкульних бджіл, що не бажали йому підкорятися.
- Років у сім я обзавівся й власною «пасікою», - говорить Федір. - Починав зі жмені бджіл: піймав невеличкого рою, приніс до дядька, а той виділив мені вулика й говорить: «Тепер він твій - доглядай».

У дядька пасіка була великою - понад 40 сімей (вуликів). Займався він нею все життя, а починав так, як і племінник, - отримав вулика в подарунок від свого дядька. Проте, коли повечоріє день його життя та на восьмому десятку років йому стало важко пересуватися, доглядати за бджолами стало нікому й вони загинули. Не було поруч і племінника Федора: здобувши освіту, він знайшов роботу в Чернігові, одружився і жив з коханою в обласному центрі. Однак дитяче захоплення бджолами його не покинуло.
- Тяга до бджіл у мене була завжди, - говорить Федір. - Якщо у когось бачив вулики, одразу починав мріяти про власну пасіку.

І мрії здійснилися. Хоча спершу здавалося, що це крах їх усіх. За кілька років життя у Чернігові, а саме наприкінці тисячоліття, у Федора виникли проблеми з роботою. І саме тоді, коли народилася донька й гроші потрібні були, як ніколи. Федір разом з родиною вимушено повернувся у рідне село.

- Частина дядькових вуликів залишились придатні і я зрозумів, що це мій шанс на власну пасіку, - ділиться тодішніми думками Федір. - Щоправда, деякий час були проблеми з наявністю бджіл, але згодом якось спіймав роя, потім іншого, потім бджолині сім'ї почали розростатися - і ось так потихеньку я наближався до сучасного стану речей.


Федір Кириченко працює без спецодягу бджолярів

Сьогодні у Федора шістнадцять сімей. Жодної літератури про бджільництво він не читав, а свої знання галузі отримав від дядька, багаторічного передплатника журналу «Бджільництво». Та найголовніше, за його словами, -з власного досвіду.
- У дядька я цікавився тільки азами - про бджолу, трутня, матку та розплід, - пояснює Федір. - Все інше вивчав на власному досвіді.

Часу, говорить козерізький пасічник, бджоли забирають у нього чимало, особливо навесні. Щоб лише оглянути одну сім'ю, потрібно понад годину витратити. І так щотижня, а в ройовий час - кожні три дні. Для сільського трудівника це дуже відчутно. І якби не любов до бджіл, якби догляд за ними не був відпочинком для душі -можливо, Федір би їх і облишив, а не намагався наростити чисельність та удосконалити догляд.
- Чи тікають бджоли від поганого господаря? У поганого господаря вони гинуть, - роз'яснює бджоляр. - Тікають вони тільки в тому разі, коли сім'ї стає затісно у вулику.

За словами Федора, бджільництво - його хобі, позаяк грошей на ньому багато не заробиш. Та він і не ставить собі таке за мету, реалізуючи дитячу мрію. Купуючи мед, людей у першу чергу цікавить його вартість, а не якість. Закоханий же у свою справу пасічник ніколи не дозволить собі робити халтуру, ризикуючи тим самим життям бджіл.
- Люди дивуються, чому на базарі трилітрову банку меду можна купити за 100 гривень, а я за свою 280 гривень прошу, -говорить Федір. - І їх зовсім не цікавить, з чого той мед, який власник може собі дозволити беззбитково продати по сто гривень за три літри. Ось скільки я заробив за минулий сезон? На пальне для автомобіля.

Відтак, щоб не продати власний мед за безцінь, Федір більшу його частину роздає родичам та друзям, від чого отримує неабияке задоволення. Бачити радість на очах улюблених людей - що може бути краще?

Пасічник з села Козероги пояснює, що для розвитку бджільництва необхідне розвинуте сільське господарство: тут існує пряма залежність.
- Якщо поля будуть засіяні - буде мед, - говорить Федір Кириченко. - Якщо ні, то бджолам літати нікуди буде і, звісно ж, не буде меду. Як не буде і бджіл, оскільки буде відсутній сенс їхнього життя - створення меду.

Федір Кириченко - пасічник щонайменше у четвертому поколінні. Скільки сягають у давнину згадки його предків, у них завжди були бджоли. Найдавнішим, про кого збереглися спогади, є прадід Федора - Григорій. Він «бджолярствував» ще у царські часи. Як вулики використовував колоди спиляних дерев, які знаходив у природі пустими всередині. Свій досвід Григорій передав синові Івану. Разом з ним і продовжували справу, доки того не мобілізували на війну.


Юний пасічник Вова

Саме тоді встиг полюбити бджіл і онук Григорія - Іванів син Олексій, якого також забрали у солдати навесні 1943 року. Коли Олексій, після семирічної служби, повернувся додому, він не застав ані діда, який помер від старості, ні батька, якого забрала війна. Не було й бджіл. Проте пасіку Олексію вдалося відновити. Він випросив у свого дядька, також бджоляра, вулик з невеличким роєм і за кілька десятків років збільшив їх кількість до 40 сімей, а сам став найвідомішим пасічником села. Від цього самого Олексія «заразився» любов'ю до бджіл його племінник Федір Кириченко (прямою родовою лінією любов не перейшла; можливо, тому, що Олексій залишив по собі двох доньок).

Отже, настала черга закохуватися у бджіл Федоровому синові - 9-річному Вові. Принаймні, батько вже виділив йому вулика та заохочує до бджільництва.
- Мед чи цукерку я оберу? Звісно, мед! - подумавши, відповідає юний пасічник. - Мед і на шоколадку не проміняю!

Щоправда, дізнавшись про кількість меду, яку в середньому з'їдає за рік сім'я Кириченків, слова хлопця можна піддати небезпідставним сумнівам. Всього три літри на рік, що є звичним для сімей пасічників. Мабуть, недуже шанують мед, який завжди наявний на столі. Невже цукерок та шоколадок сам Вова з'їдає за рік менше трьох кілограмів?

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №33 (485)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.