Жителі Гнідинців про сільське життя, ситуацію в країні й Сашка Порядинського

Як і обіцяли, «Деснянка» побувала у Гнідинцях Варвинського району. Їздили туди 21 лютого, бо саме цього дня відбувся схід села. До речі, місцевих жителів, що зібралися в Будинку культури у визначений час, цікавили не лише звіт сільського голови і політична ситуація в країні. Гнідинці хотіли дізнатися й про те, чому у редактора «Деснянської правди» та журналіста Петра Борща не вистачило сміливості приїхати до їхнього села, щоб подивитися людям у вічі.

Ошатно й чисто

Поїздки до різних міст і сіл та спілкування з місцевими жителями – невід’ємна складова журналістської праці. Тому за час роботи в «Деснянці» й інших засобах масової інформації побувала в багатьох населених пунктах області. Тож із усією відповідальністю можу сказати, що Гнідинці – одне з найкращих сіл нашого краю. До речі, позитивне враження про село в мене склалося ще до того, як зустрілася з людьми. Тут чисто і затишно на вулицях, достойно виглядають заклади соціальної сфери, бо їх своєчасно ремонтують і опалюють узимку. А сільський дитячий садок нічим не поступається чернігівським і навіть деяким столичним. До речі, на відміну від багатьох дошкільних закладів, батьки у Гнідинцях сплачують за дітей лише 30% від вартості харчування і нічого більше.
– До мене в гості приїжджала сваха з Донбасу. Вона не могла налюбуватися нашим селом, оскільки тут усюди порядок. Навесні Гнідинці стають ще красивішими – двори потопають у квітах, – розповідає місцева жителька Любов Рубан. – А коли я гостювала в місті, то сваха дуже хотіла, щоб пішов сніг і засипав сміття. Їй було соромно, що там, де вона живе, дуже брудно.
– Майже кожна садиба у нас газифікована, у селі є централізований водогін. Тож живемо не гірше, ніж люди в містах, – слушно зауважила директор сільської школи Аліна Горобчук. – Щоправда, нині в селі будують мало хат, не те, що раніше. Впевнена, якби було вдосталь робочих місць, люди з Гнідинців узагалі б не виїжджали.
– Село в нас доглянуте. Зокрема, вчасно викошують бур’яни, щороку, якщо є можливість, ремонтують сільські дороги. Та й люди у нас живуть непогано. Звісно, є й ті, хто нарікає на стан справ у Гнідинцях, мовляв, тут далеко не все добре. Та, гадаю, це від того, що наші люди, на щастя, не знають про ситуацію в інших населених пунктах. А вона насправді набагато гірша, – зазначила Валентина Порядинська. Жінка працює дояркою у місцевому господарстві.


Мама і бабуся Сашка Порядинського

Інформація, яку отримала від співрозмовників, підтвердилася на сході. До речі, він відбувся в ошатному Будинку культури, який опалюється. І ніякої плісняви на стінах, про що писав Петро Борщ, там немає. А навпаки, помітно, що про заклад культури у Гнідинцях дбають. У ньому чистота й порядок. Не приховую, за колегу по журналістському цеху Петра Борща довелося червоніти і не раз. Щоправда, переконана, якби цей журналіст приїхав до села, йому б ніхто не заподіяв зла, бо у Гнідинцях живуть напрочуд добродушні й чуйні люди.
А щодо сходу, то почався він хвилиною мовчання. Так у селі вшанували пам’ять людей, що загинули на Євромайдані у Києві. Жителі Гнідинців засуджують кровопролиття і щиро співчувають сім’ям загиблих.


Наталія Міщенко

На схід прийшло багато небайдужих людей. Декому навіть не вистачило місць у залі, тож вони слухали звіт сільського голови Наталії Міщенко стоячи.
86-річна Марія Порядинська зауважила:
– Хоч я вже старенька і дечого зі свого життя не пам’ятаю, мені все одно цікаво послухати, як село прожило рік.
За словами сільського голови, 2013-й для Гнідинців видався непоганим.
– Нині в селі 974 жителі, з них 321 пенсіонер. Торік народилося 14 немовлят, а померло 18 людей. Також у селі живе 29 багатодітних родин, – повідомила Наталія Міщенко. – Головні наші бюджетоутворюючі підприємства – це газопереробний завод, який платить за оренду землі, і сільськогосподарське підприємство ТОВ «Прогрес». Сільський бюджет бездотаційний, навіть торік надали 115 тисяч гривень субвенцій районному бюджету. Дохідну частину загального фонду бюджету за минулий рік виконали на 99,2%, у грошах це 3 мільйони 850 тисяч гривень.
Ці бюджетні кошти витрачали на утримання установ, благоустрій населеного пункту, матеріальну допомогу населенню, ремонт доріг тощо. Щоправда, не хочу, аби у читачів склалося враження, що в селі все ідеально і немає ніяких проблем. Вони є, і такі ж, як усюди – погані дороги, негаразди з подачею води тощо. Також чимало проблем виникає через недосконалість бюджетного законодавства. Та однозначно, ситуація в багатьох населених пунктах Чернігівщини набагато гірша, ніж у Гнідинцях.

«Сашко Порядинський — наша гордість»

Передбачалося, що Сашко приїде 21 лютого до села і заспіває для односельців у Будинку культури. На жаль, з об’єктивних причин він не зміг це зробити. Та все одно про Сашка з теплотою згадували на сході. На честь юнака лунали оплески. Також односельці дякували батькам хлопця за сина, адже тепер він – гордість села.
І все здавалося б добре, та жителі Гнідинців і досі не можуть забути про злощасну статтю Петра Борща у «Деснянській правді», яка знеславила село. Зокрема, після сходу до мене підходили люди і зі сльозами на очах просили передати автору тієї публікації і редактору видання, що вони не мали ніякого морального права ганьбити людей праці.
– Мене трясло, коли я читала ту статтю, – зізналася Любов Рубан. – Нікому не дозволено так ображати сільських жителів. Я працюю у школі, замолоду тримала корову, поросят, індиків, гусей, качок, курей. Так живуть усі в селі, бо інакше не звести кінці з кінцями. І нині господарство пораю й городи обробляю. Щоправда, не вважаю себе якоюсь неосвіченою людиною. У мене і комп’ютер є, і телевізори, і ще багато чого. Може, кращими благами цивілізації користуюся, ніж той Петро Борщ. А Порядинських знаю дуже добре. Це порядна сім’я, яка тримає велике господарство – Валентині треба щодня готувати їжу для шістьох членів родини – п’ятьох синів та чоловіка, і уявіть, скільки білизни потрібно випрати! І дітей на ноги підняти. Вранці, ще ні світ ні зоря в хаті у Валі світиться, і спати лягаю, а у них світло ще горить, бо працюють зрання й до пізньої ночі.

Здавалося б, треба пишатися такими трударями, а їх паплюжать. Дивина та й годі!
– А мене, як матір, найбільше вразило те, як можна написати, що в Сашка трусилися руки, немов із перепою, – з болем у серці сказала вчителька музики Ольга Чудновець. – Навіть у дорослих бувають моменти, коли від розгублення трясуться руки. А що вже про дитину казати! Та вдвічі образливіше те, що статтю написав журналіст із Чернігівщини. Замість того, щоб порадіти за земляків, він облив нас брудом. На щастя, не всі люди такі, як той Петро Борщ.
– Сашко – приємна і проста дитина, добряк, – сказала Тетяна Соколівська. – З ним легко спілкуватися. Після перемоги у нього немає ніякої «зіркової хвороби». І українці його полюбили. Переконалася в цьому, коли разом із односельцями їздила підтримувати хлопця до Києва. Тож бачила, як люди просили в нього автограф та дарували квіти й подарунки.
Тільки добрі слова казали на адресу Сашка односельці. Зокрема, його класний керівник Вікторія Бабенко та однокласники Сергій Шпетяк і Альона Кліменко. Вони охарактеризували хлопця, як доброго друга, щиру й веселу людину, яка і дня не може прожити без пісні, і називали його «наш Саша», «наша гордість».

Під час виступів на «Х-факторі» Сашка підтримували не лише у рідному селі та Варвинському районі, а й за його межами. Зокрема, автор цих рядків і мої друзі й рідні відправили за хлопця не один десяток смс-ок. Багато людей вважає, що перемога дісталася хлопцю заслужено.
За словами сільського голови Наталії Міщенко, Сашко всерйоз вирішив займатися музикою і здобуватиме фахову освіту в Києві. Тож наостанок залишається лише побажати хлопцю всіляких гараздів, творчих звершень і ніколи не зважати на заздрісників.

Ірина Осташко, фото автора, тижневик «Деснянка» №9 (485)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.