«За свою сім’ю відповідаю я, чоловік. А як же інакше?»

Такі чоловіки, як Василь Черняк, викликають у мене почуття поваги. Трудиться з молодих літ. Приїхав з дружиною до Чернігова. Жити ніде. Скільки квартир поміняв, не злічити. Коли народилася довгождана донечка, взяв кредит і купив дачний будиночок за містом. Зробив з нього цілком прийнятне житло, в якому навіть гаряча і холодна вода є. Руки у Василя Васильовича золоті і почуття відповідальності високе. Справжній мужчина.

«Батько потрапив під трактор, а далі — у тюрму»

Усе те сталося ще до народження Василя. Жила сім'я в селі Кролевець-Слобідка Новгород-Сіверського району. Батько, мати, двоє діток. Батько працював трактористом і одного разу потрапив під свій же трактор. Важка машина переїхала його, зробила інвалідом. А через якийсь час у п'яній сварці Василь Павлович підрізав двох своїх обидчиків, за що одержав три роки ув'язнення. Мати, Марія Тимофіївна, саме була при надії, чекала народження третьої дитини.
Дочку пожалів батько Тимофій Гарицький, забрав до себе в село Перепис Городнянського району.
— Дід був людиною авторитетною, головою колгоспу, — розповідає Василь Васильович. — Купив нам у Переписі хату. Там я й народився в 1975 році. Сестри були старші. Люда 66-го року народження, Таня — 70-го. Коли батька випустили, він теж приїхав у Перепис. Як і в Слобідці, працював на тракторі. Згодом, у 82-ому році, у нас народилася ще Оленка. Отак ми й жили — тато, мама і четверо дітей.
Після всього, що сталося пізніше, я думаю, що те каліцтво і тюрма наклали свій відбиток на батькову психіку. Бували випадки, кили він себе не контролював, пив, бився. Може, через його поведінку прилучилася до чарки й мати. І все ж такого фіналу не чекав ніхто.

«Збудив серед ночі: «Мати не встає»

— Після десятого класу я вчився в автошколі, а далі сів на трактор. Армію служив в Одеській області. Коли повернувся додому, пішов працювати на залізницю. Пройшов курси в Боярці і став уже бригадиром колійників.
Майбутню дружину зустрів у селі. Таня моя з Городні, а в Перепис приїхала в гості до подруги. Ми зійшлися. Жили окремо від батьків.
Старші сестри жили уже в Чернігові. Швейне профтехучилище там же закінчила й Лена. На виробничу практику їх посилали до Чехії. Там вона й досі працює.
Горе сталося, коли батьки залишилися удвох. Через що виникла між ними сварка, не знаю. Мабуть, батько штовхнув маму. Падаючи, вона вдарилася головою об стіну. Коли не підвелася, він злякався, побіг до лікаря додому. Але там йому не відкрили. Чи не чули, чи побоялися відчинити — у 2000 році коїлися страшні речі, люди були налякані.
Пам'ятаю ту листопадову ніч. Оббігши село, батько постукав до нас. Каже: «Мати не піднімається». Я бігом до їхньої хати. Мама лежить. Враження таке, що спить. Гукаю до неї. Очі розплющила, а тоді знову заплющила. Не обзивається.
У Городні у нас тітка Майя Тимофіївна, мамина рідна сестра, вчителька. Подзвонили їй, а вона викликала «швидку допомогу». У село карета приїхала вже вранці, повезла маму в районну лікарню. Через сім днів вона померла.
Крім гематом на тілі, які можна вважати слідами побоїв, експертиза виявила в неї пухлину мозку. Операцію робити було вже пізно.

Батька забрали в СІЗО, а ми поховали нашу маму. На похорон прийшло усе село.
Треба було щось робити з хазяйством. Сестри в Чернігові. Корову і птицю забрали ми з Танею.
А батькові дали 6 років строгого режиму. Взяли до уваги, що це вже друга судимість. Сидів він у Харкові. Старша моя сестра одержувала його пенсію, посилала у в'язницю посилки.
Відбувши строк, у Перепис він не повернувся, а поїхав у Кролевець-Слобідку, в хату покійної матері. Та прожив там недовго.
Жив сам. Трагедія сталася на Щедрик. Мабуть, випив і заходився смажити сало. Коли сковорода загорілася, сусіди помітили, що з хати валить дим. Пожежі не було, а чад стояв страшний. Батька збудили, але він прогнав рятівників з хати і знову ліг спати. Коли вранці до хати знову хтось прийшов, батько був без тями. Отруївся чадним димом. Відвезли в лікарню, але врятувати не змогли. 18 січня 2006 року, перед Водохрещем, його поховали.
У думках я часто повертаюся до маминої хати, до нашого Перепису. Страшно згадувати, як вона в один день з живої оселі, де ми виросли, перетворилася на пустку. Було життя, була мама, була сім'я і — нічого. Порожнеча. Мати в сирій землі, батько у в'язниці. Не дай, Господь, нікому пережити таке.

Шукаємо долю в Чернігові

— До Чернігова ми з дружиною переїхали у 2002 році. Роботи в селі не було, а треба ж жити. Найняли житло. Таня влаштувалася санітаркою в обласну лікарню. А я де тільки не працював. Брався за будь-яку роботу, аби заробити на життя. А знаєте, як буває, коли живеш на квартирі? Хазяїн будь-коли має право сказати: «Продаю кімнату. Будь ласка, звільніть». Звільняємо, шукаємо іншу. Робили спробу вступити у молодіжний кооператив, але з цього нічого не вийшло.
2 червня 2004 року Бог подарував нам донечку. Назвали її Діана. То було таке щастя, що й не переповіси. Вісім років чекали ми дитину. І дочекалися.
Треба думати про власне житло. Чули, що люди купують дачні будиночки, належно облаштовують їх і живуть. Про те, що в садовому товаристві «Буревісник» за тубдиспансером продається хороша дача, почула Таня. І ділянка 4 соток, і дерев'яний будиночок — 5x6, обкладений білою цеглою, нам сподобались. Але де взяти гроші? Зареєстровані ми в Перепису. Банки іногороднім кредит не дають. І все ж заходилися збирати документи, позичили трохи грошей. А тут на наше щастя банк «Фінанси і кредит» почав надавати кредити таким, як ми. Взяли кредит і купили дачу.


"Оце наш дім, оце - гараж"

Не палац, але жити можна

— У 2006 році ми придбали собі таке омріяне житло. Я взявся за його опорядження. Збудував сарай. У селі розібрав дерев'яний сарай і привіз його стіни в Чернігів. Обладнав другий поверх будиночка. А далі збудував гараж. Чоловік моєї тітки Майї Тимофіївни Андрій Андрійович Головко подарував мені свій «Москвич». До цього я вже їздив на двох стареньких, а тут, вважай, нова машина, пройшла менше 40 тисяч кілометрів. Для неї і гараж збудував. Дякую Андрію Андрійовичу від щирого серця за дорогий подарунок. Дай йому, Боже, доброго здоров'я і довгих років життя!
Що ще зробив на своїй дачі? Пробив свердловину, провів воду в дім, поставив бойлер. Тепер у нас і холодна, і гаряча вода. Чим не місто!
Таня в мене трудівниця. Щоліта займаємося не тільки городом, а й живність пробували тримати. Були у нас і кролі, і кури. Цього літа годували гусей. Уже порізали, склали в морозильну камеру холодильника. Запас на зиму.
На ділянці у нас сад: яблуні, абрикоси, вишні, смородина. Ну й полуниці. Але місця тут небагато. Для картоплі й інших овочів орендуємо город у знайомих. Недалеко, через трасу Чернігів-Гомель. Отож овочами ми забезпечені.

Від міста наше житло недалеко. Транспорт ходить регулярно. Так що Таня до обласної лікарні, я — на «Ясен», де вже десять років працюю вантажником, Діанка до школи — добираємося без проблем. Взимку стежку до зупинки транспорту прочищаю сам. Та й саму зупинку трохи обладнав власними силами. Для зручності собі і людям. До речі, дачу під житло обладнав не тільки я. Тепер під Черніговом нас таких багато. Два роки тому тут народилася перша дитина. Ми щиро вітали молодих батьків з визначною подією, на зборах вручили спеціальний документ, яким засвідчили факт появи тут першого малюка. Звісно, хочеться мати хорошу благоустроєну простору квартиру. Але де взяти кошти?
Живемо у своєму теплому будиночку. Головне, що ми з дружиною любимо і шануємо одне одного, леліємо донечку, прагнемо виховати з неї хорошу людину, здорову, розумну, добру і роботящу. Це головне для мене, батька і чоловіка.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №47 (1437)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.