26-річний Олександр Ковальов не вміє читати і писати

Олександр Ковальов два роки як переїхав у село Деревини Городнянського району. А до цього жив у сусідньому хуторі Кусії під Білоруссю. Там і до школи ходив. Каже, трохи менше двох років (хоча місцеві стверджують, що в школу він не ходив зовсім. -Авт.).

Ні читати, ні писати Сашко так і не навчився.
Заробляє на хліб тим, що допомагає людям по Господарству. Кому копати, кому щось підбити, підладнати, сіно згребти. А ще пасе череду — 52 корови, |за 100 гривень на день.

Розповідає, що у школу перестав ходити через директора.
— Він мене ударив по голові указкою. За те, що я на урок запізнився.
З того дня, розповідає Сашко, він збирав портфель і йшов до школи. Але не доходив. Чекав, доки закінчаться уроки. І разом з іншими повертався додому.
— Мамка ж слідом не бігала. Я у ліс піду погуляю. Людей тоді у селі багато було. От ходив то до одного, то до другого. А потім маму визвали у школу.

— Не била вас?
— Куда уже бить було? Сказав, що у школу більше не піду. І на тому все.

— Невже вас за два роки нічого не навчили?
— Ну, букви колись трохи знав, — невпевнено відповідає парубок. — Скільки живу, не було, щоб треба почитать. У магазині все і так понятно. Лежить на прилавку.

— А мобілка? Номери записувать, наприклад.
— У мене її нема. Кому треба, самі найдуть.
— Якщо написати щось треба, просите когось?
— Навіщо мені писати? — щиро дивується чоловік. — Мене ніхто не ловить (має на увазі міліцію. — Авт.). Я ж не який попало.

— Паспорт як отримували, хіба не заповнювали бланків?
— Як гроші є, так нащо заповнювати? Приїхав у Городню до знакомих. Магарич поставив. От і паспорт. Розписатися ж я і сам можу.

— Рахувати умієте?
— Давайте гроші. Бистро порахую.
Дістаємо десять гривень одно- та двогривневими купюрами. Даємо Сашкові. Той швидко перебирає у руках папірці.
— Та що тут считать? Десять, — відповідає вже за півхвилини.

— В армії служили?
— Щас і умних не беруть. Не те, що мене, — сміється парубок.

— Женитись думаєте?
— Тут дєвак покуда нєма, — задумується Сашко. — Ти є, шо нравляться, ще маладиє. їм по пятнадцять год. Нельзя з їми. Жду.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №43 (1433)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.