«Треба жити!» – сказала вона собі, коли, здавалося, уже нема для чого
Михайло Миколайович та Ганна Іванівна Губенки
«Що не бачу на одно око, зрозуміла не зразу»
Вирушаючи до Богданівки на зустріч із Ганною Іванівною, ми не знали, що їдемо на гостини. 19 вересня, на Чудо, у селі храмове свято. І в Губенків до цього дня усе було приготоване. І холодець, і котлети, і голубці, налисники, салати, як виявилось, за рецептами «Вісника Ч». Господарі чекали гостей.
— Приїдуть мої подруги з товариства сліпих, — каже Ганна Іванівна. — Прекрасні люди! У нас там і хоровий ансамбль є, і драмгурток хороший. Співаємо, розігруємо сценки, вірші читаємо. Саме це й відволікло мене від горя, яке вже, здавалося, й пережити не можна. Та ось вони приїдуть. Я вас познайомлю.
У Ганни Іванівни — друга група інвалідності. Праве око практично не бачить.
—Так, хіба що світло і темряву розпізнаю, — зітхає вона. — Це у мене з дитинства. Маленькою захворіла на золотуху. При лікуванні сільський лікар чимось закапав очі. Чи не тим, що треба, чи передозував, але праве око виявилося випеченим. Що я на нього не бачу, спочатку не зрозуміла ні сама, ні мама. Ходила в школу, читала і писала. Ніби все гаразд. Уже в Ніжині, в культосвітньому училищі, куди вступила на бібліотечний відділ, помітила, що погано бачу дошку. Поїхали з матір'ю у Прилуки. Звідти нас направили в Київ, а далі — до Одеси, в інститут очних хвороб імені Філатова. Висновок лікарів був невтішний. Операції око не підлягає. «Доки бачиш — живи», — сказали.
На роботу після училища дівчину розподілили до сільської бібліотеки в Сокиринці Срібнянського району. Там вона пропрацювала два роки. А далі захворіла — ревматизм, проблеми з серцем. Повернулася додому, в Дубовий Гай. Була єдиною дочкою у батьків. І тато Іван Володимирович Кашка, сільський ветеринар, і мама Марія Іванівна, що все життя гнула спину на колгоспних буряках, зробили все, аби вилікувати дочку. Зміцнівши, Галя повернулася до професії.
Роботу одержала у Богданівці, в сільській бібліотеці.
Сини мої, соколята...
— Тут, у бібліотеці, я й з Михайлом познайомилася, — розповідає Ганна Іванівна. — Він із сусіднього хутора Глинище. Працював токарем у мебельному комбінаті в Прилуках. Прийшов увечері до клубу, а тут — нова бібліотекарка. Познайомилися. Тоді, може, й не думали, що те знайомство визначить нашу долю. Побралися тільки через чотири роки. Як виявилось, назавжди.
16 лютого 1976 року Ганна народила первістка — Олега, вагою 3800 грамів. А 28 грудня 78-го Бог послав подружжю ще й Сергійка. Теж гарна дитина, 4200 грамів важив при народженні. Старший був схожий на тата, а менший — на бабусю, Михайлову матір. І так Олена Мусіївна любила онуків, що й розповісти неможливо. Тяжка хвороба забрала її з життя, коли Сергійкові тільки півтора рочку було.
У 1981 році Губенки купили хату в Богданівці, оцю, в якій живуть і досі. Сараї, погреб і все інше добудовували пізніше. Тепер у хаті і газ, і вода, тільки б жити, онуків тішити. Та не все склалося, як гадалося. А на той час життя ввижалося щасливим. Радували діти. Михайло знайшов роботу у селі. Токарює він і досі, хоч і пенсію заробив. Невелику, але яка вже є. Ганна господарювала у своїй бібліотеці, фонди якої перевищували тоді 20 тисяч примірників книг. Працювала у дві зміни. Другу закінчувала аж о дев'ятій вечора. Тоді синів із дитсадка забирав батько. Пізніше казав: «Я виростив синів».
— Хлопчики мої так любили дитсадок, що, було, запитували: «А коли не буде неділі, щоб знову в садок іти?» — усміхається спогадам Ганна Іванівна. — Олег рано навчився самостійно вдягатися. І брата одягав. Між собою були дуже дружні. Уже коли ходив до школи, після занять раптом збирається в садок: «Піду Сергія заберу». «Та у них же ще обід», — спиняю його. «Дома пообідає», — відповідає. Любили одне одного...
Олег ще до школи навчився добре читати. Навіть газету читав. Легко давалася йому математика. Класи тоді були спарені, одна вчителька вчила перший і третій. То Олежка з математики йшов нарівні з третьокласниками.
І Сергійко так рвався до школи, що змушена була просити дирекцію прийняти його до першого класу у п'ять з половиною років. Отож училися сини у школі через рік, а не через два, як належало за віком.
Діти-діти... Олег був дуже ніжний. Обнімає мене за шию, каже: «Я — зайчик, а ти — лисичка. А котик (це про батька) пішов на роботу». Коли підріс, пристрастився до кухні. Любив біля мене крутитися, коли обід готую. І навчився такі торти пекти, яких і я не вмію.
Росли сини слухняні, ні в яку шкоду не лізли. Наш дім був завжди відчинений для їхніх друзів. Доки малими
були, вся вулиця тут гралася. Підросли — усі свята відзначали з друзями у нас. І їм добре, і нам спокійніше.
«Я лежала в лікарні. Серцем відчула біду»
— Після закінчення школи сини вчилися в Сокиринському профтехучилищі. «Фермерами будемо», — жартували. Усе складалося добре. А тоді прийшла біда.
1 вересня 1997 року трагічно загинув Олег. Коли цілу добу не з'явився додому, ми звернулися до міліції. А тут уже нас розшукують: «Ідіть на впізнання».
Третього вересня ми його ховали. Усе село прийшло провести мою дитину в останню дорогу. 21 рік випало йому прожити. Лежав у труні мій красень, моя кровинка, моє життя, нещасна моя дитина. Спасибі всім людям, які допомогли нам у ті страшні дні. Горю не було меж. Я не знала, як жити далі. Єдиною втіхою і надією залишався менший — Сергій.
А 28 червня 1998 року ми втратили і його.
Я у ті дні лежала в лікарні. Знову виникли проблеми з серцем, які не залишають мене з дев'ятнадцяти літ. Уже була північ, а мені не спалося. Щось мучило, тривожило. Почула через відчинене вікно, як до лікарні під'їхала машина, когось винесли на ношах. «Розбився хтось. У морг привезли», — сказала санітарка. Уранці мене накололи і сказали, що загинув Сергій. То його привезли серед ночі.
Це був День молоді. Переповідали, що син з товаришем планував того вечора провідати мене в лікарні. Та щось там не склалося. Мотоциклом вони їхали по селу. У якусь мить товариш не справився з управлінням, мотоцикл занесло, і Сергій вилетів з нього геть, ударився головою об стовп. Помер миттєво.
Ми поховали його поряд з Олегом. Так, як у житті було, на кладовищі вони поруч. Нерозлучні.
Горе наше розділило все село. Несли гроші, продукти. Висловлювали співчуття. Не знаю, скільки людей ішло за домовиною, а за поминальним столом було 240 чоловік. Спасибі всім, хто був поруч з нами у ті страшні дні.
Як я пережила нове горе, тяжко згадувати. Усюди чула голос дітей. Немов би й курка каже: «Мамо». Не знала, де себе подіти, що робити. Тужили з чоловіком за синами, питали в Господа, за що нам таке горе, молили його про царство небесне для наших дітей. Поставили гранітні пам'ятники, ходимо на могили, подумки розмовляємо зі своїми хлопчиками. Минає час, а горе не меншає. Не буває миті, щоб я не думала про синів. Згадую, як зробили перші кроки, вимовили перші слова, як росли, мужніли. Як же мало їм випало прожити на цій землі. Не встигли одружитися, народити діток. Бідні мої хлопчики...
Незабутні сини Сергій та Олег
І тут зателефонували з УТОСу...
— Моєму горю співчували. Коли досягла пенсійного віку, залишили ще працювати. Все ж на людях, не наодинці з бідою. А в цей час тяжко захворіла мама. Батько доглядав її, я часто їздила. А тоді вирішила, що залишу роботу, аби бути біля неї постійно. Так і зробила. Та доглядати довелося недовго. Відійшла і вона в інший світ.
Часом мені здавалося, що ще трохи і опинюся я в Халявині. І тут несподівано мені подзвонили з УТОСу з Прилук. Ніна Іванівна Таран, яка очолює районну організацію, запросила до себе.
— Приїдьте, Ганно Іванівно, — сказала. — У нас сьогодні концерт. Своїми силами. Познайомитесь з нашими людьми. Приїздіть!
І так це було сказано привітно і делікатно, що я поїхала. Мене вразило те, що почула і побачила. Люди з проблемами зору, а хтось і зовсім сліпий співали в ансамблі, розігрували драматичні сценки, читали вірші і прозу. Так щиро і гарно, що хотілося слухати ще і ще. Запросили і мене взяти участь у цьому концерті. Співати я відмовилася, бо була в траурі. Прочитала «Утоплену» Тараса Шевченка. За довгі роки роботи в бібліотеці в пам'яті збереглося багато хвилюючих рядків. Колись покійний тато був палким прихильником театру, керував сільським драмгуртком, грав комедійні ролі. Щось від нього передалося й мені.
Того дня моє читання присутні зустріли оплесками, сказали багато теплих слів на мою адресу.
Відтоді минуло сім літ. Я постійно, щотижня по вівторках їжджу до Прилук. Один час навіть драмгуртком керувала. Співаю в ансамблі. Читаю поезію і прозу, приміром, вірш Роберта Рождественського «Помните», Муси Джаліля «Варварство». Уже й за гумор берусь. Мої друзі люблять слухати гуморески Павла Глазового в моєму виконанні. А наш уривок з поеми «Катерина» Тараса Шевченка навіть записав телеканал СТБ і показав усій країні.
Ми вже виступали у Чернігові, Києві, Євпаторії. Ось знову ідемо до Чернігова, де в клубі УТОС візьмемо участь у концерті, присвяченому 70-річчю визволення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників. Я читатиму поему Лідії Сидоренко «Срібнянська трагедія».
Та ось і мої гості на поріг. Проходьте, дорогі, сідайте до столу. Познайомтесь. Це Ганна Василівна Кулик із Заїзда. У нашому співочому ансамблі вона виводниця.
— Тоді вже й заспівайте, — прошу я жінок.
— Ось вип'ємо по чарці, закусимо і заспіваємо, — сміється Ганна Василівна. — А до Заїзда мене підвезете?
— Обов'язково! Тільки заспівайте.
Вони співали так гарно, що не втрималися й ми, приєдналися до пісні.
Ой у вишневому саду
Там соловейко щебетав.
Додому я просилася,
А він мене все не пускав.
— Оце справжній храм! — похвалив нас господар Михайло Миколайович, частуючи домашньою губенківкою. — Оце спасибі за пісню!
Хороші люди, ці Губенки. Тяжка доля випала їм, велике горе, а не здалися, вистояли. Дай же їм, Господи, доброго здоров'я на довгі роки.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №39 (1429)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.