У Мізюків три дочки, а годують немічних старих сусіди
Микола Леонідович ледве ходить
Старші народилися підряд, а Світлану Бог послав аж через 14 літ
Ніна Костянтинівна сидить на ліжку. Не може без сторонньої допомоги навіть лягти. Одного разу, розповідає, ніхто із сусідок увечері не заглянув, аби покласти її, то так до ранку й просиділа. Спала чи не спала, то вже не так і важливо, а що проплакала цілу ніч, згадуючи своє трудне життя, то це правда.
Біда сталася з нею два роки тому, після третього інсульту. Після двох ще хоч із табуреткою по хаті совалася, а після третього ноги відмовили зовсім, ліва рука лежить батогом на коліні.
— Воно, мо, й не інсульт винуватий, — каже жінка. — У колінах у мене стерлися хрящі. Перестала ходить. Не держать ноги. Згинаються, я присідаю, шагу ступить не можу. Лікар каже: «Усе, забувай про ходьбу». Болію уже чотири роки, а два чи трохи більше отак сиджу. І дід негодний. На милицях ходив. Оце трохи відпустило, то з ціпком тупає.
Разом вони вже 53 роки. Обоє з недалеких сіл. В обох батьки загинули на фронті. Працювали в Ічні на цегельному заводі — Микола на черепиці, а Ніна на цеглі. Він уже армію відслужив, а вона прийшла на завод після десятирічки. Щоб учитися далі, не було за ким. У матері, крім Ніни, ще двоє дівчат. Бідні вдови-колгоспниці у нитку тяглися, щоб хоч нагодувать дітей, одіть і обуть. І в Миколи є ще брат у Криму і сестра в Бахмачі. Не бачилися давно.
Першою у Мізюків народилася Люба, слідом Люда. А Світлану Бог послав аж у 1974-ому, коли вже й не сподівалися.
Наймали спочатку житло. А потім збудували врем'янку отут, на цьому дворищі. А далі й хату нажили. Світлу, простору. Хазяйство держали. З телички вигодували корову. Свині, птиця, кролі — усе було. Та й сім'я ж немаленька, троє дітей. Усім треба лад дать, усіх нагодувать.
Після цегельного Ніна перейшла на консервний. Микола — у міжколгоспбуд. 23 роки відпрацював у транспортному цеху на крані.
Росли діти. Люба тепер живе з сином, невісткою й онуком у Броварах. З чоловіком розлучилася. Розпився, бився. Чого ж терпіти наругу? У Люди теж з першим чоловіком життя не склалося. Причина та ж. Залишилася з двома синами. Уже поженила обох, має онука і сама вийшла вдруге заміж. Живуть у Білорусі, в Могильові.
До неї поїхала після школи Світлана. Вступила там до технікуму, фактично його закінчила. Але перед дипломом повернулася додому. Так і залишилася без документа. Люда пізніше казала їй:
— Ти б хоч диплом приїхала забрала.
Не поїхала. А вийшла заміж. Віктор — із Закарпаття. Тепер у них семеро дітей. Старшій Яні вже вісімнадцять, а найменшому Мишку — рік і чотири місяці. Було й восьме — померло в місяць. Світлана з сім'єю тут, в Ічні.
— Трудно їй, — каже батько, що слухав нашу розмову. — Семеро дітей. І сама заболіла. Важку операцію перенесла.
Малі діти спать не дають, а великі — дихать
Гірка приказка, але, ніде правди діти, нерідко відтворює правду життя.
У Мізюків усе було до пори до часу гаразд. Та з роками Ніну Костянтинівну обсіли хвороби. Боліла спина, мучили грижі на хребті, боліли ноги. Ну, по дому, звісно, робила все.
Хазяйство вела, город порала, їсти варила, прала, прибирала. Як кожна жінка.
Світлана з Віктором жила тут з батьками.
— Не робили ні він, ні вона, — розповідає Ніна Костянтинівна. — І в нас із батьком грошей нема. У нього зарплата 90, я без роботи. Зять дорікає: «Картошка суха». А помазать нічим. Слово за словом, завівся клопіт. Дійшло до того, що кликали участкового. Той сказав: «Або миріться, або одходьте». Матюків я получила, не доведи, Господи. Світлана, звісно, чоловіка слухає. Мати вже їй не указ.
А тоді Віктор пішов працювать у радгосп, і їм дали будинок. Невеликий, з їхньою сім'єю тісно. Та хай живуть.
Ну, а як я вже стала зовсім негодна, без сторонньої допомоги не можу, почали думать, що ж робить. Раніше я хоч ногами і слабо ходила, а руками робила все. І батько наш може і борщ чи суп зварить, картошки, і млинці спекти, і риби нажарить. Усе робив. А тут і я негодна, і він на милицях.
Коли мене звалив третій приступ, прийшла Світлана з подругою. Те-се, а тоді каже:
— Що ти собі думаєш? Як одпишете мені хату, буду ухажувать.
Люда саме з Могильова приїхала. Завели розговор про хату. Вона каже:
— Мені не треба. Хай усе буде їй, тільки щоб ви були нагодовані.
Тоді ми й зробили дарчу на Світлану. Попервах було усе добре. Носила юшку з дому. Дівчатка яйце чи ще щось принесуть, борщ чи кашу у баночці. Тільки мені, діду — ні.
Люди радили зробить заповіт, а ми зробили дарчу. Дочка якось сказала:
— Тепер я маю право вас вигнать. Тут усе моє.
Із листопада 2011 року вже до нас не ходить. Раніше хоч діти по дорозі зі школи заглядали. Водички принесуть, хату заметуть. Так батьки їм запретили. Тепер ніхто не ходить.
Люда, було, як приїде з Могильова, іде до Світлани. І останнього разу з сином та невісткою пішла. Так вона їх витурила. А зять свого кума Руслана за грудки взяв, руку йому вкусив. Прийшли додому і сказали:
— Більше не підемо.
— Бог з нею, хай їй усе, — каже Люда. — Тільки хай до вас ходить.
Так не ходить же! Наче нас немає. Прошу у Бога смерті, а він не дає, — знову плаче Ніна Костянтинівна.
Ніна Констянтинівна фактично прикута до ліжка
«Нехай вони не думають, що я поступлюся хатою»
До кімнати, де сидить на ліжку нещасна жінка, час від часу заглядає Микола Леонідович. Мабуть, для заспокоєння нервів, «прийняв на грудь». Матюкається. Ми на свою адресу це не сприймаємо, а Ніні Костянтинівні незручно, вона кидає чоловіку спересердя:
— Да замовкни ти! Людей тобі не стидно!
Діда заспокоює сусідка Тетяна Петрівна Овчаренко, що варить для подружжя борщ.
— Іди звідси! — і штовхає його в плечі. — Вже обісцявся, штани мокрі. От горе!
— Сусіди у нас золоті, — витирає сльози Ніна Костянтинівна. — Приносять їжу, перевдягають, міняють памперси, перуть з-під мене постіль. Спасибі їм від щирого серця. Ліва Семенець щодня ходить, годує. Зіна Литвиненко, Оля Орищенко... Дай їм Бог здоров'я. Не знаю, як би ми без них. Ну, а про дочок що ж я скажу. Люда раз у год їздить у відпустку. Люба чи не щотижня. Усе переробить за вихідні. Ходила до Світлани. Що вже вони там говорили, а як прийшла, сказала: «Що хочте, те й робіть». Обидві ж іще роблять, і Люба, і Люда, ще не пенсіонерки. Квартири в обох невеликі, та ми б і не поїхали. Дома будемо. Надіялись, що ухажуватиме за нами Світлана, раз хата їй. А воно ось так вийшло. Задержались ми з батьком на цьому світі. Просимо смерті, а її нема.
Ніна Костянтинівна 1938 року народження, Микола Леонідович — 1936-го. Немолоді, звісно, та найгірше те, що хворі та немічні. У нього пенсія 1150 гривень, у неї — мінімальна. Упаковка памперсів, без яких жінка в її становищі не може обійтись, коштує 225 гривень. Плюс ліки — постійно скаче тиск. А ще креми й інші необхідні для хворої речі. В хаті чисто, ніяких сторонніх запахів. Це теж добросердечні сусіди.
Доля Мізюків хвилює усю вулицю. Щоб якось знайти вихід, сусіди звернулися до свого депутата Сергія Половка, до міського голови Григорія Герасименка. Приходила комісія. Пообіцяли вирішити проблему. Як саме, не знаємо. Про будинок престарілих подружжя й чути не хоче. Зі своєї хати — в богадільню? Ні-ні. Нізащо. Помремо тут.
Сусіди кажуть, що батьки поспішили оформити дарчу на Світлану. Правильніше б було заповіт на всіх трьох дочок. Щоб вони у складчину найняли доглядальницю, двох чи трьох. Гроші, звичайно, немалі, але який вихід?
До Світлани ми теж заїхали, аби почути її думку. Вона недавно повернулася з лікарні після операції.
— Тільки три дні, як шви зняли, — сказала. — Доки лікувалася, дітей гляділа свекруха. Повезла їх із собою в Закарпаття. Старша моя Яна складає ЗНО. Закінчила ліцей. Хочемо вчити далі. Миша з нами, він зовсім маленький.
Про взаємини з батьками говорила неохоче.
— Мати не схвалила мій вибір, не любить Віктора. Вигнала нас із хати. Ми у Боршні Прилуцького району жили. На фермі з чотирма дітьми. А в Ічні мати нас не хотіла реєструвати. Через це три з половиною роки не одержувала на дітей ні копійки. Сестри обзивають нас алкоголіками, хотіли позбавити батьківських прав. А які ми алкоголіки? Діти в порядку. Віктор працює, хазяйство держимо, 15 свиней, город пораємо. Запитайте людей. Ніхто про нас поганого слова не скаже.
А тоді з хати вийшов Віктор Фриган, чоловік.
— Хто вас прислав? — запитав строго. — Ні про що з вами говорити не будемо. До суду на вас подамо!
— Вибачте, я до Світлани Миколаївни.
— Я її чоловік і забороняю вам з нею говорити.
— І все ж який вихід із становища, що склалося?
— Хатою я не поступлюся, нехай не розраховують, — стояв на своєму зять. — Нічого сестрам сюди лізти. Дарча на Світлану.
— Хай батько не п'є, а то пропиває усю свою пенсію, — підтримала чоловіка Світлана.
— І сусідки до них ходять, аби з ним випить. А материна пенсія іде на памперси та ліки. За дитячі гроші я їх годувати не буду. Не маю права. У нас робить тільки Віктор.
Господи, погано людям, які в старості залишилися без дітей. А Мізюкам, у яких три дочки, краще? Гірка історія...
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1416)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.