«Німецьку я забула. Розмовляю російською й українською, а точніше – олишівською», - каже чистокровна німкеня Єва Кащенко

Так каже Єва Францівна Кащенко, у дівоцтві Дильман, чистокровна німкеня, що з 1961 року живе в Україні — в селищі Олишівка Чернігівського району. Років їй уже немало, вісімдесят шість, а розум ясний, хороша пам'ять, яка зберегла усі дати довгого життя, подробиці далекого дуже важкого казахстанського дитинства, імена дорогих людей. Зі слухом, щоправда, проблеми. Єва Францівна погано чує, та про слуховий апарат і говорити не хоче. «Не потрібен він мені!» — каже. А про її життя, вважає, можна книгу написати, стільки в ньому усякого було.

У Франца й Франциски Дильманів було десятеро дітей

Коолись на терени Російської імперії, за якого правителя, Єва Францівна не знає. Батьки Франциска Петрівна і Франц Йосипович розповідали дітям, що до Казахстану їхні сім'ї приїхали з Миколаївської області, з-під Одеси. Десятеро дітей побачили світ у Семенівці Затобольського району Кустанайської області, це за 50 кілометрів від Кустаная. Сім'я тримала велике хазяйство.
— Усе було: три корови, свині, вівці, кролі, птиця, — згадує Єва Францівна. — Жили добре аж до початку колективізації. Тоді забрали все. А в тридцять третьому — голод. Пам'ятаю розпухлі обличчя тата і мами, рахітних дітей з великими животами і тоненькими шийками. На початок війни нас залишилося троє з десяти. Інші померли. А в жовтні сорок першого помер батько Франц Йосипович.
На фронт радянських німців не посилали. Відправляли у трудову армію. Мій брат Гаврило був 1925 року народження. Його взяли в січні сорок другого. Одержали ми від нього тільки один лист. І все. Більше ніякої звістки, ніяких слідів. Де дівся Гаврило, не знаємо.
Село наше було німецьке і школа німецька. У сім'ї розмовляли німецькою. І перші два роки в школі я вчилася німецькою мовою. А третій клас уже російський. Уся ж моя освіта — три з половиною класи.

У лютому сорок другого сказали, що треба йти працювати. Ціле літо — в полі. Раз на тиждень волами привозили в село. Називали переселенцями, тримали під наглядом комендатури, хоч ми там народилися. Які ж ми переселенці? Тиждень у полі — це важка робота під пекучим сонцем. Ніякої механізації, усе вручну. З лопатою в руках. І постійне відчуття голоду. Давали тільки хліб і воду. І все. Мати ж удома пекла просяні балабушки, які здавалися смакотою. Страшний час...
А далі в Семенівці з'явилися чеченці, інгуші, кримські татари, інші народи, яких вважали зрадниками і переселяли з рідних земель у казахстанські степи. Хороші люди, дуже нещасні. І теж голодні. Як і ми. Усі чекали перемоги, вірили, що буде краще.

Микола Кащенко, цілинник

— Заміж'я вийшла в сорок сьомому за Петра Фольца. Старший за мене на два роки, він у війну був у трудовій армії, як і наш Гаврило і всі юнаки німецької національності з нашого села.
Першим у нас народився син Франц, а в п'ятдесятому році, 5 квітня, дочка Катерина. Подружнє життя з Петром не склалося. Чоловік виявився гулякою, зраджував мені. Терпіти наругу не було сил, і я за місяць до других пологів вигнала його. А в п'ятдесят першому померла моя донечка. Залишилася я з маленьким сином на руках. Петро аліменти платив, мало не щомісяця приїздив, просив усе забути і зійтися. Та простити його я не могла. З часом ми розлучилися й офіційно.
П'ятдесяті роки — це час освоєння цілинних земель. До Казахстану їхала молодь з усіх кінців Радянського Союзу. От і до мене навесні п'ятдесят п'ятого попросилися на квартиру п'ять хлопців з України. А пізніше прийшли ще три, теж українці.
Добро не забувається. Через багато літ до нас в Олишівку приїхав один з цілинників, що колись жив у мене на квартирі, Петро Пашко. У Києві він випадково познайомився з Миколою Ярошем. Дізнавшись, що той з Олишівки, показав старе ще цілинне фото.
— А оцих людей часом не знаєш?
— Знаю, — відповів Микола. — Живуть в Олишівці.

І Петро приїхав до нас. Зайшов до хати, питає, чи нічого не продамо. Розвідку робив. А я його впізнала. Кажу:
— Петро Пашко? Це ти? Звідки? Він мало не заплакав.
— Моя мамочка-годувальниця! — обняв. — Впізнала! З Москви до вас приїхав. Працюю зварюваль-ником. Тебе пам'ятаю усе життя. Згадую, як ти нас доглядала, годувала. Спасибі тобі!
Яке в мене тоді було житло? Землянка, що складалася з великої кімнати і кухні. Тоді всі так жили. Я на той час працювала кухаркою на тракторному стані. Домовилися, що варитиму хлопцям, обпиратиму їх. Жили дружно, однією сім'єю.
Серед квартирантів був і Микола Кащенко з Олишівки. На цілину приїхав після армійської служби за комсомольською путівкою. Працював трактористом. Поселившись у мене, допомагав по хазяйству — дров нарубає, води принесе. З сином моїм любив гратися. І той до нього тулився.

5 жовтня 1955 року вважаю днем народження нашої з Миколою сім'ї. Був він на п'ять років молодшим за мене, але все у нас складалося добре. Франц мій дуже прив'язався до І нього, просив:
— Хочу щоб тато у мене жив.
А трохи згодом:
— Мамо, можна, я буду називати дядю Колю татом?
— Запитай у нього, — кажу. І до Миколи:
— Можна, я буду називати вас татом?
— Так, синку. Можна, — відповів він дитині.
Хлопчику було тоді 8 років. Микола став для нього батьком на все життя.
А тоді зміни в моєму житті викликали бурю гніву у Фольца. Петро приїхав до нас, почав вимагати:
— Кинь його. У вас нічого не вийде. Він знайде молоду.
І до Миколи:
— Іди звідси! Ти їй не потрібен! Микола ж йому:
— А ти запитай у неї.
Я як це почула, розсердилася і послала обох:
— Ідіть до бісової матері обидва! Геть з хати!
Пішли. А через місяць Микола повернувся, щоб прожити зі мною у любові і злагоді 55 років, до самої своєї смерті.

Майже все життя прожили на віру

— Коли я завагітніла, Микола дуже радів.
— Буде син! — казав.
Біда сталася несподівано. Я з сусідкою бабою Леною ходила за гасом. Коли поверталися, поковзнулася на льоду і впала спиною на банку. Піднялася, ніби все гаразд. А далі з жахом відчула, що дитина в утробі не ворушиться. Я вже була на шостому місяці. З тривогою своєю іду до лікарів. Зробили операцію. Був хлопчик, якому не судилося народитися. Висновок лікарів не порадував: дітей у мене більше не буде. Тоді я Миколі й сказала, що розписуватись не будемо, аби не зв'язувати його. Не захоче жити зі мною, нехай іде. Та він жодного разу за наше спільне життя не дорікнув мені. Жили на віру. Розписалися тільки тоді, коли готували документи на одержання квартири. Це вже тут, в Олишівці.
До його матері Зінаїди Кузьмівни ми приїхали в гості в п'ятдесят сьомому. Тоді я вперше потрапила на Україну. Мати майже все життя прожила сама, без чоловіка, який кинув її з двома маленькими синами. З'їхав кудись світ за очі. Зустріла вона нас добре, раділа, що син уже з дружиною. Погостювали місяць, повернулися в Казахстан, а тут біда — помирає моя мати Франциска Петрівна. 29 грудня ми її поховали.
А в п'ятдесят восьмому забрали до себе з Олишівки свекруху. У неї розвинувся склероз, залишати саму не можна було.
А наступного року чоловіків старший брат Іван повідомляє: «Батько з того світу явився. Везіть матір назад!». Отак через тридцять літ об'явився свекор Михайло Никифорович. Ми йому не судді. Мати ще жила з ним не один рік.
Та бути далеко від них ми собі не дозволили. І в 1961 році приїхали до Олишівки уже назавжди.

До Олишівки, назавжди

— Микола пішов працювати вантажником на 102-ий кілометр у Чернігів, а я влаштувалася маляром-штукатуром тут, на газопроводі. З часом мене перевели в оператори.
Найважче було нашому сину. Діти в школі інакше, ніж німецьким фрицом, фашистом, його не звали. Заступилася за хлопця стара прибиральниця. А тоді пішов до школи Микола.
— Не чіпайте його! — звернувся до кривдників.
Та головну роль у цій історії зіграв учитель фізкультури Тищенко. На жаль, забула його ім'я та по батькові. Він зібрав школярів і сказав:
— Не чіпайте Франца Фольца. Він не фашист, а такий самий, як ви усі. Народився в Радянському Союзі. До гітлерівської Німеччини не має ніякого відношення.
Що ще казав, не знаю. Але відтоді сина вже не ображали.
Микола мій теж влаштувався на роботу на газопровід. Відпрацював тут 26 років. Від газопроводу ми з часом квартиру одержали. Двокімнатну, з усіма вигодами, в якій я й досі живу.

Усе було добре, але я захворіла. Щомісяця доводилось лягати в лікарню. Зрештою лікарі порекомендували поміняти роботу. «Легкий труд» знайшла в побуткомбінаті. Сім років працювала швачкою, аж доки не потрапила під скорочення. Пішла маляром у колгоспну будівельну бригаду. І тут сім років відпрацювала. Довше не дозволило здоров'я. Хвороба прогресувала. Уже не було ніяких сил. Син наполіг, щоб лягла в лікарню. Зрештою опинилася в онкодиспансері. Врятувала мене чудова лікарка Алла Степанівна, за яку молюся Богу й досі. Вона зробила операцію і не взяла за це ні копійки! Прекрасна людина, якій дякуватиму, доки живу. Відтоді минуло 20 років. Усе в мене гаразд.
Син наш закінчив школу, працював тривалий час у Чернігові на фабриці «Сіверянка». Одержав хорошу трикімнатну квартиру. Одружився він ще в 1969 році. У нього прекрасна дружина Надя, наша, олишівська. Уже давно жонаті онуки Віктор і Юрій.
Коли Франц з Надею поїхали на заробітки до Нижньовартовська, хлопчики жили в нас, ходили тут до школи. Пізніше син літав вахтовим до Сибіру на бурову вже з Чернігова.

«До Німеччини не хочу»

— У 19У/ році наші діти виїхали до Німеччини, в Узерланд, на постійне місце проживання. Влаштувалися вони добре. Усі працюють. Кликали і нас із батьком. Але ми не погодилися. Провідують часто. А по телефону розмовляємо мало не щодня.
У старшого онука Віктора вже четверо дітей. Андрій і Валерія народилися ще тут, в Україні, Даниїл і Уліан — в Німеччині. Двоє синів і в Юри — Філіпп і Костя. Дай, Боже, усім доброго здоров'я.
У Німеччині жила моя старша сестра Анна. Два роки тому вона померла. Шестеро її дітей — теж у Німеччині, а один син — у Казахстані. До Німеччини виїхав і Петро Фольц, мій перший чоловік, батько Франца. Теж уже покійний.
2 роки 8 місяців тому відійшов в інший світ Микола Михайлович, мій дорогий чоловік, з яким я прожила 55 кращих років свого життя. Царство йому небесне і наша вічна пам'ять.
Після смерті батька діти стали ще наполегливіше кликати до себе. Але я не хочу до Німеччини, хоч там, кажуть, життя краще за наше. Мені тут добре, в Олишівці. У мене хороша квартира, город, на якому вирощую овочі. Я й мову німецьку забула. Російська, українська — це моє. А ще точніше — олишівська. Тут тепер моя батьківщина.

У мене прекрасні сусіди Надія Миколаївна та Микола Григорович Яроші. Вони, як рідні діти, дбають про мене, допомагають в усьому.
Пенсія, щоправда, у мене невелика — 997 гривень 97 копійок. Було б більше, якби врахувався казахстанський стаж, моя робота в роки війни. Але на 50 листів, які надіслала я туди, не надійшло жодної відповіді. Таким чином, я не маю статусу ні учасника війни, ні дитини війни. Пільг ніякісіньких. Що ж, мабуть, доля така.
Без роботи сидіти не можу. Куховарю, слідкую за порядком у квартирі. Люблю чистоту. Доки був кращий зір, шила, вишивала. Оці килими, накидки на кріслах, серветки
— моя робота. Читаю, дивлюся телепередачі. Шкода тільки, що погано чую. І все рівно люблю спілкуватися з людьми. Згодна з думкою, що це — найбільша радість.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №24 (1414)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.