Журавка

Довелося якось почути, як під час репетиції фольклорний колектив «Джерело» із Золотинки заспівав пісню «Журавка». Перші ноти взяла Тетяна Музика, мелодію підхопили ще п'ять голосів - Ольга Артюх, Ніна Ребенок, Олександра Макотер, Ольга Селюченко, Леоніда Храмцова - і злетіла пісня у височінь, розлилася довкруж дивовижними вібраціями звуків, а слова брали за душу. Отак би слухати не переслухати, та й не тільки «Журавку». До речі, де ще є така унікальність? У Золотинці, крім клубу-бібліотеки, немає нічого.
- Тільки ми співаємо, - жартома і всерйоз, привітно усміхаючись, каже завідувачка закладу, художній керівник фольклорного колективу Ольга Селюченко. - Торік 52 роки виповнилося, як утворилося наше «Джерело». Змінюються учасники, але традиції живуть. Найстарша в колективі Тетяна Денисівна, прийшла у другій половині 60-х. Чудово знає тональність пісень, а це дуже важливо. Головне, щоб правильно розпочати спів. їй під дев'яносто, але «витягує» такі старовинні народні пісні, яких наш колектив уже не співає.

Талант до співу в Тетяни Денисівни від народження, від батька-матері. Як розповідає, гарно співали обоє. У сім'ї Дениса Пименовича й Орини Никифорівни було п'ятеро дітей - три сини і дві доньки. Усі діти співали, два сини на гармошці грали.
- Що воно таке? - дивується сама собі Тетяна Денисівна. - Буває, лежу вночі, не спиться, та й раптом заспіваю. Аж смішно стає.
Проситься пісня, щоб її не забували. А скільки ж переспівано із самого дитинства. Жінка називає народну «Вітер віє, вітер та повіває» - не кожному співакові вона під силу, або ще із старовинних - «Вилітала галка з глибокого балка», «Скажи мені, мамо, де терен ламати? Скажи мені, мамо, де щастя шукати?».
Якби ж то знали люди, де оте привабливе щастя шукати... Доля цього придеснянського села не схожа на інші. Кажуть, по війні хтось із газетярів порівняв золотинців із журавлями, які відлетіли у далекий південний край і таки ж повернулися до рідного Придесення. Хоча застали вдома руїну, але не подалися вже нікуди шукати щастя-долі, гніздилися на рідних пагорбках, куди не дістає деснянська повінь. Усе село, за винятком кількох дворів, перед війною переселили в Бесарабію, в помешкання колишньої німецької колонії, яку виселили в Поволжя. Там усе було незвичне полісянам порівняно з їхнім убогим колишнім побутом. Сумну історію переселення пережила й Тетяна Музика. В Бессарабію поїхала з батьками. Не встигли обжитись, як розпочалася війна. Влада побоялася, що окупанти можуть помститися людям, які живуть у помешканнях німецької колонії. Була команда повертатися додому. Хто як. Розпорошилися золотинці у великих просторах країни. Наприклад, із частиною односельців Тетянині батьки потрапили на Кавказ, а дівчина з гуртом молоді добиралася додому своїм ходом, ще й худобу гнали. Ледве восени дісталася Золотинки, а тут - ні хати, ні двору, село під час фронту сильно бомбардували. Вціліло кілька осель.

Перебивалася по чужих людях, вишукувала в полі мерзлу картоплю.
Тільки по війні, немов прибиті горем птахи, стали повертатися люди до рідного села. Приїхали й батьки Тетяни, заходилися будувати з лози хатинку.
- Весь час працювала в колгоспі, - розповідає співрозмовниця. - Років 20 була ланковою. Обирали депутатом сільської ради. І пряла, і ткала, й вишивала, господарство тримала, кошулі плела - тоді у колгосп здавали.
Як не стало батьків, сама все робила, бо хотілося, щоб усе було. Прийшов у прийми місцевий Коля Мельник. Красиво на гармошці грав. Бувало й на весілля нас запрошували. Та не судилося нам щастя - рано помер. Сама залишилася. Племінників допомагала ростити, потім - онуків. Тепер донька брата Михайла Надя мною опікується, все допомагає. Та й мені не хочеться сидіти, склавши руки. Співаю й понині. Ще і в Седнівїздила з нашим співочим колективом.

Якби не вперті цифри офіційного документа, нізащо не сказати, скільки років учасниці золотинського фольклорного колективу Тетяні Музиці. Оповиті задумою сині очі ніби приховують десь углибині все пережите й перебачене. А як голосом візьме знайому тональність, забуває про все - тільки пісня ллється джерелом, наснажує душу, й жінка, немов дивовижна птаха журавка, стоїть оберегом біля того одвічного рідного джерела.



Ніна Петровська, газета «Наш край» №19-20(9159-9160) 7 березня 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.