До мети по бездоріжжю

 

 

Дві донечки, які народилися одна за одною в ранньому шлюбі, не дали змоги сільській дівчинці закінчити середню школу. Проте молода мама не полишала підручники: як тільки впорає хазяйство і вкладе малечу спати — пізно ввечерібра-лася до навчання. Невдовзі екстерном склала іспити за одинадцятирічку і радісна похвалилася чоловікові атестатом. Однак ТОЙ до її наполегливості й зусиль поставився скептично, мовляв, навтішалася т- пора й заспокоїтися. Бо не цікавило його, і що відбувається в душі молодої жінки й чого та прагне. Можливо, свої постійні пиятики, сварки й побиття дружини, після яких та навіть потрапляла в лікарню, він вважав нормою сімейного життя. Однак Аня зрозуміла, що далі таке ставлення до себе й дітей терпіти не зможе.

 

Завдяки свекрусі, яка в минулому була фельдшером, її взяли санітаркою в сільський ФАП. Нова працівниця швидко освоїлася: навчилася робити уколи, міряти тиск і навіть ходити на виклики. Оскільки медичного спеціаліста в її селі не було, помічницею односельцям стала Аня. Лікар із дільничної амбулаторії помітив її хист до медицини й відповідальність і заходився агітувати вступати до Чернігівського медколеджу. «Не марнуй свої здібності, — неодноразово наполягав він, — ти повинна вчитися». Та спочатку ці заклики здавалися Ані фантастичними й нездійсненними. Як вона зможе поєднувати навчання з вихованням дітей? На які кошти жити? Як до цього поставляться в сім’ї? І ще багато «як» не давали санітарці спокою, але душа так прагнула до мрії. Звісно, ні про яке навчання чоловік не хотів чути. І чого цій невгамовній не живеться спокійно? Мабуть, давно не отримувала прочухана?

 

 

Але мама двох малих дітей зважилася на рішучий крок. Направлення на навчання в районній лікарні дали одразу, головний лікар підтримав: «Не маю права не допомогти». Розпочалася «підпільна» вступна кампанія. Вдома Аня казэда, що їде в Чернігів до лікаря, а сама — на іспити. Два екзамени здала благополучно, а перед останнім сталося недобре — якось-таки про її таємницю в сім’ї дізналися. «Вона вступить і втече», — почула Аня слова чоловіка, мовлені сестрі. «Нехай ще вступить, — відповіла та, — он я тричі пробувала і марно». Тож у ніч перед останнім іспитом, на всяк випадок, чоловік замкнув непокірну дружину в погребі. Обуренню і розпачу абітурієнтки не було меж. Вона спочатку розгубилася й довго сиділа на якомусь ящику. Замерзла й почала нервово ходити. Від безвиході душу почав огортати відчай... Та раптом нічну тишу наповнили голоси. До погреба наблизилися кроки. Двері відчинилися й на порозі стала чоловіча постать: «Сестричко, де ти? Виходь!» Визволяти бранку приїхали з Києва двоюрідні брати — в минулому десантник і моряк. На допомогу їх покликала телефоном бабуся. Так закінчився для Ані перший шлюб і почалося «веселе» студентське життя.

 

 

Чекати матеріальної підтримки їй було нізвідкіль — у мами своя сім’я і, крім неї, четверо дітей від другого шлюбу. Та молода вже самотня мама-студентка з двома дітьми не розгубилася. Взяла кредит, щоб сплатити наперед за найману квартиру, а сама по вихідних і після роботи подалася штукатурити, малярувати, продавати косметику (і досягла у цій сфері успіхів). Старша донечка пішла до школи, молодша — у садок. А мама навіть примудрялася їздити в Київ на семінари й тренінги з психології, які проводила косметична компанія. По завершенні навчання в коледжі вступила на психоло-го-педагогічний факультет Чернігівського педуніверситету. Однак, шкодує Аня, довелося покинути. А їй так подобається психологія...

 

 

Не забарилося й справжнє кохання. Юрій став опорою їй і батьком її донечкам. Та жінка довго не зважувалася на другий шлюб. Усе вирішила наполеглива майбутня свекруха: «Любите — одружуйтеся! Нічого церемонії розводити». Невдовзі родина переїхала до Шестовиці й поповнилася — народився хлопчик. «А чи на прийомі сьогодні головний лікар Микола Юрійович?» — жартома запитують односельці. Бо фельдшерка вийшла на роботу, коли синові виповнилося три місяці, тож батько кілька разів на день приносив

малюка на підгодовування.

 

Анна Олександрівна має наполегливість, завзяту вдачу, професійні знання і вміння, душевне тепло, любов до людей. Вона не втомлюється дякувати своїм наставникам-медикам і всім добрим людям, які трапляються їй на життєвому шляху, і сама завжди старається прийти на допомогу. Своїми руками й коштами подружжя Хоменків зробило ремонт у приміщенні ФАПу, думали тут жити й самі. Але односелець, депутат райради і заступник голови РДА Анатолій Кругол допоміг із кредитом на будівництво власного житла. А сільський голова Валентина Заліська порадила, як діяти, щоб отримати у власність безхазяйний дім. Хоча кошти за ремонт ФАПу подружжю й не були повернуті, проте фельдшерка радіє, що може приймати хворих у чистоті й затишку. «Я люблю це село, — каже Анна Олександрівна. — Воно стало для нас рідним

 

 

Хто б що не говорив, але люди значною мірою самі творять своє життя. Якщо обираєш правильний напрямок, то він приведе до мети навіть по бездоріжжю. А якщо стаєш на невірний шлях, то хоч би як рівно він не стелився — все одно позитивного результату не вийде. Приблизно так розмірковує Анна Хоменко, іяз нею згодна. Але як відчути своє — то вже зовсім інше питання.