"Як я могла зачинити двері перед сиротами?"
- Вигадаєте таке, - ніяковіє жінка.
Розповідає:
- З дитинства я знала про життя одне: воно важке. Батько - інвалід. Нас, малих, восьмеро. Ніхто з нами не панькався. Рано привчили до роботи.
Заміж вийшла у 18. Та, як виявилось, не за того...
Згадує: дуже впадав за нею один військовий. З тих, що приїжджали в село заготовляти картоплю для своєї військової частини. Хотів одружитися. Уже й батьку її про це сказав. А Надія - ні за які скарби.
- Бо рудий був, - каже. - Аж червоний.
Вийшла за односельця - Івана Зайця, Богатиря і красеня. Тільки радості від цього було мало. Чоловік пив і бився. Не раз доводилось ночувати по сусідах.
Терпіла майже 20 років. Усе сподівалась, що отямиться. Та дарма. Нажили 5 дітей, але чоловік і не думав мінятися. Врешті-решт розлучилися.
— „Діти вже дорослі. Зі мною живе тільки наймолодша дочка Лариса зі своєю донькою. Крім неї, у мене ще семеро онуків.
- А Діма і Даша, яким по 14, хто вони?
- Вони, як і Маша з Анею, - діти мого покійного брата Олександра. Він був з 1962-го. Його дружина Наташа - на 4 роки молодша. Коли зійшлися, у неї вже було три дочки, і від Саші п’ятеро народилось: два хлопці і три дівчинки.
Жили неважно. Як посваряться, Наташа виганяє Сашу з дому. Коли дуже холодно, він до мене приходив. А як можна було терпіти, ночував у сараї. Якось сильно застудився. Довго лежав у лікарні в Щорсі із запаленням легенів. Ледве вичуняв.
Потім - знову сварка. Знову - нічліг у сараї. Після хвороби почалися ускладнення.
А далі й Наташа заслабла. У 2007-му обоє пішли на той світ. Вона - у травні, він - у грудні.
Саша відчував, що скоро помре. За кілька місяців привіз до мене підводою усіх п’ятьох дітей. Благає: забери, поки я живий.
Дивлюсь я на них і не бачу - за сльозами. Туляться одне до одного, як чаєнята при дорозі. Найстаршій, Маші, тільки 12. Чи могла я відмовитись - зачинити двері перед сиротами?
Коли брата не стало, засинала і прокидалась з однією думкою: що буде з дітьми? Радилась із родичами, зі старшими дочками покійної Наташі, Врешті-решт вирішили: найстарша з доньок (21 - річна Юля) бере під опіку свого зведеного брата - теж Сашка, як і батько. А я решту - чотирьох.
Відтоді минуло 5 років.
- Як прожили їх? - повторює Надія моє питання. - Ви знаєте, нормально. Діти одягнуті - взуті не гірше, ніж інші. А нагодовані - й поготів.
Крім тих коштів, що виділяє держава, самі заробляємо. Тримаємо трьох корів. І собі вистачає, і на продаж. А що вдієш? Маша в цьому році закінчує школу. Вступатиме. Гроші потрібні.
Сало, м’ясо у них теж свої: повний двір усякої живності. Й овочів не купують, бо обробляють город.
- Як же ви справляєтесь з усім без чоловічих рук? - питаю. Адже у єдиного на все сімейство представника сильної статі - Діми - ще недостатньо сил, щоб косити, орати, рубати дрова.
- Цим у нас завідує зять. Чоловік моєї дочки Оксани. Хоч і важко йому хазяйнувати на дві сім’ї, та нічого, не скаржиться. І ми з дітьми склавши руки не сидимо.
Люблю їх усіх, за усіх молюся. Так хочеться, щоб досягЛи чогось у житті і щоб були щасливими...
Щорський район
Марта Зінченко, газета "Чернігівщина" №5 (385) від 31.01.2013
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.