«Валю, скажи: мама, - просить дівчинку Яся. – Давай удвох. Мама! Мама!»

Удвох у них виходило. Сміялись і кричали так, що й на вулиці чути було: «Мама! Мама!» Почувши дитячі голоси, вийшла Наталія Феодосіївна. І Валя вмить замовкла, опустила очі, втягли голову в плечі.
— Ну чого ж ти, донечко! — пригорнула дитину Наталія. Так вони починали. Мовчазна, якась навіть пригнічена дівчинка дуже повільно звикала до життя у прийомній сім’ї Наталії Ященко в Радичеві Коропського району.

«Дуже жаль нещасних дітей. Усіх би забрала»

— Пам'ятаєте, як по телевізору на початку двотисячних почали показувати нещасних діток з дитбудинків і притулків і казали, що їм потрібні сім'ї? Ми з мамою дивимось, було, таку передачу і плачемо. Кажу, я б оце взяла таке дитя. Нехай би жило у нас. Виростили б, на ноги поставили.
Це говорить жінка, у якої дві власні дочки — Таня і Ярослава. Мати Ганна Миколаївна ніколи не заперечувала, теж жаліла сиріток, казала:
— Бідні діти... Одного разу Наталії так сподобалася дівчинка з телеекрана, що вона навіть зателефонувала до Києва, аби запитати, як же її взяти до себе. Там пояснили, що дівчинка з Донецька, що доведеться попоїздити туди, аби все узаконити. І порадили звернутися до відповідних служб на Чернігівщині.
— Дітей, які чекають, аби їх узяли в сім'ю, і у вас багато. Спробуйте. Може, саме десь неподалік живе ваша майбутня дитина. Не вийде — ми допоможемо.

Наталія Феодосіївна свого часу закінчила Путивльське педагогічне училище і працювала вчителькою початкових класів у своєму селі. Подружнє життя в неї не склалося. З першим чоловіком розлучилася зразу після народження Тані. Донечці було три роки, як вийшла заміж удруге. Народила Ярославу. Але Микола так пив. що через рік сім'я розпалася. Ще через півроку він помер. Наталія залишилася з двома дітьми. Знала, що надіятися їй нема на кого. Треба жити, ростити дочок. Хату купила, хазяйство завела.
І ось виникла ця думка про прийомне дитя. Виникла і не відпускала. Дочки вже підросли. Таня збиралася заміж, коли Наталія після чергової телепередачі сказала:
— Дівчата, може, й нам узяти дитину? Хлопчика? А може, двох? Хлопчика і дівчинку? Таня піде заміж. Яся поїде кудись учитися. А з ким же я залишусь?
Дочки гаряче підтримали матір:
— Давайте візьмемо. Мамочко, ми його любитимемо. І допомагатимемо вам. Давайте, мамо!

Хотіли хлопчика чи двох, а доля послала дівчинку

2010 рік у неї пішов на оформлення необхідних документів, навчання й інше, що потрібно для такої важливої справи, як створення прийомної сім'ї. Виявилося, взяти дитину дошкільного віку навряд чи вдасться, на них попит найбільший. Порадили також починати з однієї дитини, а не з двох чи більше. Складеться — візьмете ще, сказали їй. Цілих півроку чекала Наталія Феодосіївна, аби почути: є така дитина. Щоправда, дівчинка, а не хлопчик. їдьте до Чернігова, у притулок «Надія». Подивитесь, познайомитесь, вирішите, брати чи не брати.
Господи, як же це непросто — вибрати дитину! Це ж не черевики в магазині, не порося на базарі чи навіть корову у господаря. Народжуючи, ми ж не вибираємо, а дякуємо Богу, який послав нам сина чи доньку, любимо їх уже за те, що вони — наші. А коли вже вирішили взяти дитину — чому хочемо маленьку? Бо вона практично без минулого, знатиме тільки нас.
Та склалося так, що вибирати Наталії Феодосіївні не було з кого. Була одна дівчинка, якій ось-ось мало минути дев'ять років. Росла вона в сім'ї, де питуща мати, три сестри і брат, де час від часу мінялися материні чоловіки. Жилось їй там несолодко. Про це дитина розповість пізніше і вимовить страшні слова:
— Я їх ненавиджу. Я їм ніколи не прощу.

Тоді ж, на першу зустріч з Валею, Наталія Феодосіївна взяла з собою старшу дочку. Таня вчилася в Чернігові в ліцеї побуту. Коли до кімнати, де вони сиділи, завели дівчинку, мала й очей на них не підвела. Сіла в куточку, зіщулилася, немов чекаючи удару.
— У мене защеміло серце. Пробую розговорити — мовчить, — згадує Наталія Феодосіївна. — Нас попередили, що через тиждень Валю мають оприділити у сім'ю чи якусь школу-інтернат. Усі строки перебування у притулку вичерпані. От я й запитала: «Ти де хочеш жити — у сім'ї чи в інтернаті?» І вона так тихенько: «У сім'ї». «Так от, я хочу тебе забрати до себе, — веду далі. — Живемо ми втрьох: я і дві мої дочки — Таня, ось вона, і Яся. У нас є хата, город, хазяйство. Думай, чи хочеш жити у нас. А я тобі буду телефонувати. Коли їхатимемо за тобою, що тобі привезти? М'яку іграшку чи ляльку?» «Ляльку», — прошепотіла.

Через тиждень, 11 лютого 2011 року, ми Валю забрали. У Коропі купили для неї ляльку, яку вона не випускала з рук усю дорогу від Чернігова до Радичева. І тепер вона у неї улюблена. Ось бачите, яка красуня...
За дорогу дитина не вимовила ні слова. Мовчала.
А дома нас уже чекали. Я попросила сестру Любу і маму приготувати святковий стіл. Пам'ятаю, Валі тоді сподобалися котлети. їла їх із задоволенням. А тепер м'яса не любить. Суп, борщ — це її страва.
Так почалося наше спільне з прийомною дочкою життя.

У перший день до школи пішли з тортом. Бо день народження

— 11 лютого була п'ятниця, а 14-го, у понеділок, у Валі день народження. Цього дня вона вперше йшла до нашої школи. І ми пішли з тортом, аби пригостити дітей.
Я тоді вчила другокласників, і моя нова дочка йшла у мій клас. Не знаю, чи вчилася вона хоч трохи в Горбові, але з притулку її рекомендували знову до першого класу. Валя не знала букв, не вміла рахувати. Перший клас сліду не залишив. Я попросила, щоб направили до другого. Дівчині 9 років, вона переросток. Сідати за парту знову з першокласниками? А що ж буде далі, коли їй мине десять чи одинадцять літ, а поряд — малюки? Спасибі, мене зрозуміли.
Своїх же учнів я готувала до зустрічі з нею, сказала, що у дівчинки було важке життя, і попросила проявити до неї милосердя. Спасибі, діти прийняли її з добром. Вона ж була колюча, як їжачок, усе випускала кігтики, чинила супротив. Зрозуміти таку поведінку можна. Якось же треба було виживати в тому страшному житті.

Пізніше розповідала, що у них у Горбові, це в Новгород-Сіверському районі, був кінь, одна качка і кіт. Про ту одну качку згадувала не раз. Казала, що ходила до сусідів, що була в неї подружка Аліна, у якої вони їли борщ.
Ще розповідала, що з Аліною ходили гратися до Десни. Одного разу за ними гналася лисиця. Валя злякалася і з того часу лисиця для неї найстрашніший звір. Той жах живе у ній і досі. Якось ми збирали суниці в ліску. Валя побачила в кущах лисицю, перелякалася:
— Мам, там лисиця!
— Коли була баба, вона давала мені їсти, — пригадує бідна дитина. -- А тоді баба вмерла. На похорон мене не пустили.
Багатьох речей дівчинка ніколи не бачила, не знала, що як зветься. На тарілку, миску, килимок на підлозі, навіть телевізор казала: «Оте». Телепередачу побачила вперше у притулку. Тепер не відірвеш від екрана. Дивиться усе підряд. Пам'ятаю, коли дівчата розклали на килимі іграшки, конструктори, Валя сплеснула руками.

«Недаром я сюди приїхала!»

— З дочками ми терпляче вчили її, як чистити зуби, дотримуватись правил гігієни, поводити себе за столом, усього, що повинна вміти дівчинка в її віці.
Яся готувала з Валею уроки, просила щось прочитати, займалася з нею математикою. Цей предмет поки що дається їй дуже важко. Та й читати сама не любить, хоче, щоб ми їй читали.
Так поступово долали і долаємо те відставання у розвитку, яке накопичилося у дитини за попереднє життя. Характер у неї важкий. Мовчить і крапка. Ясна річ, це вже на генному рівні, такою народили її батьки. Але ж дитині жити між людьми. Уже я відповідаю за подальше п виховання.
Ми усією школою вчили Валю вітатися. У селі ж як заведено? Зустрів людину — привітайся, скажи: «Добрий день! Здрастуйте!»
Міняється Валя. Вже багато чого вміє. У неї хороше логічне мислення, природна фантазія, яку вона проявляє на уроках праці. Уже не така зажата, як була два роки тому, трохи розкрилася, і це не може не радувати. Пам'ятаю, як зраділи вихователі табору «Сузір'я» у Вишеньках, де Валя відпочивала. Я приїхала її провідати, а вони мені:
— Валя заговорила!

Усе мовчала, а це — заговорила. Слава тобі, Господи!
Два роки тому ми починали з пластмасових кубиків, учили азбуку. А тепер моя дівчинка швидко складає пазли.
У нас у хазяйстві нині корова, коза, свині, птиця. Бачу, як Валі подобається поратися. Охоче береться за граблі, лопату, віник, годує козу, миє посуд, пере собі трусики. Любить ходити в магазин за покупками. Усе б робила, аби не сідати за уроки.
— Що ще робити? — запитує.
— Уроки, — кажу. Зразу настрій псується.
— Давай учити уроки, — стою на своєму.
— А я не хочу.
— Крім хочу, — кажу їй, — є ще й слово «треба». Давай старатися, щоб бути такою, як інші діти в класі; не відставати від них.

«Я не хочу нікуди. Я з вами буду»

— За ці два роки у нашій сім'ї відбулися й інші зміни. Вийшла заміж старша дочка Таня. Світилкою на весіллі у неї була Валя. її щастю не було меж. Дальша радість — народження Даші. Валя її дуже любить. Жаліє, що не була на хрестинах — відпочивали в той час у санаторії. Родинні свята їй подобаються. Може, саме тепер вона й починає розуміти, що таке сім'я, як добре, коли є рідні люди, коли ти не самотній.
Про рідну матір Валя погано ніколи не говорить. Майже нічого не знає про старших сестер і брата. Найстарша Альона живе у Казахстані. Недавно народила дитинку. Дізнавшись про це, Валя сказала:
— Ой, як хочу побачить дівчинку.
Брат живе у свого батька нібито в Носівському районі. Сестра Юля виховувалася в Новгород-Сіверській школі-інтернаті. Якось телефонувала нам. Говорить до Валі, щось запитує, а та за своєю звичкою мовчить. Тепер дівчину нібито добрі люди взяли в сім'ю. Можливо, вона вже десь вчиться. Але більше нам не дзвонить.

Життя розкидало дітей по світу. Чи зберуться вони колись докупи, щоб знати одне одного, родичатися? Я весь час думаю про це. Як складеться подальша доля Валі? Житиме з нами до вісімнадцяти літ. А далі куди? Якось говорила з нею.
— Може, тобі недобре у нас? — запитую. — Може, хочеш в іншу сім'ю?
— Ні, я буду з вами, — каже.
До речі, рідна мати за два роки ні разу дочкою не поцікавилася, не провідала. А вона ж її любить.
Мене мамою не звала більше року. «Ви» — і все. Цього важливого слова, яке вона не могла вимовити на мою адресу, почала її вчити Яся. Вони стали добрими подружками. З нею Валя ділиться своїми нехитрими секретами, розповідає щось із минулого життя. От Яся й каже їй:
— Скажи: мама. Не виходить? Ну, давай удвох кричати. Мама! Мама!
Удвох вийшло. Немов би весела гра. Кричать мої дівчата на весь голос:
— Мама! Мама! Я до них:
— Що, мої красуні?

І Валя вмить замовкла, опустила очі, знітилася.
Спасибі Богу, це вже у нас позаду. Тепер мамкає без угаву.
Є в нашої Валі й хрещена мати. При хрещенні нею стала дружина нашого священика матушка Анна Касьяненко. Вона подарувала хрещениці дитячий молитослов. І тепер Валя читає молитви.
У листопаді я залишила роботу, вийшла на пільгову пенсію. Зробити цей крок у 44 роки після 25 літ учителювання було не просто. Але поєднувати роботу з домашніми клопотами, хазяйством, городами важко. От і відважилася. Треба ж більше уваги приділяти Валі, допомагати Тані няньчити Дашу. Яся вчиться на першому курсі Козелецького ветеринарного технікуму. Вийшло так, як я передбачала. Тепер ми — удвох із Валею в хаті. А Яся мені каже:
— Мамо, давайте візьмемо собі ще хлопчика.
Може, й візьмемо...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1395)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.