У Гайвороні чотири бабці, яким більше 100 років

Гайворон — село у Бахмацькому районі. Поміж інших воно вирізняється кількістю довгожителів. Нині там мешкають чотири бабусі, яким за 100 років. Усього у Гайвороні 636 жителів.
— Є ще троє, яким до столітнього ювілею залишилося кілька років. Це Ніна Бура, Клавдія Зігура та Оксана Горлач. Вони 1916 року народження. Є багато пенсіонерів, яким за 80 років, — розповідає 47-річний Валентин Бойко, сільський голова Гайворона.
— Валентине Борисовичу, а чоловіки-довгожителі є?
— Найстарший 83-річний Петро Мітла.
— Борисовичу, на вашу думку, в чому секрет довголіття гайворонців?
— Читав, що в Україні існує три екологічно чисті зони. Одна з них на Закарпатті, друга не пам'ятаю де, а третя у нас. На межі з Сумщиною. Природа у нас гарна, тільки в щоденних клопотах краси тієї не помічаєш. І люди в нас добрі.
Які ж вони, довгожительки? Пішла знайомитися з кожною. Три з чотирьох — солдатські вдови. Всіх їх на 100-річчя уже вітали від імені Президента і голови облдержадміністрації. Подарунки і квіти вручали.

Ульяна Савицька таблеток не п’є і любить домашні страви

Уляні Григорівні в листопаді минуло 100. Вже років зо два, як вона не виходить надвір. Проте сама і поїсть (хоча вже немає жодного зуба), і до відра встане. Свою доглядальницю, 77-річну Віру Фадєєву, кличе не інакше, як тьотя Вєра. Помітивши, що збираюся її фотографувати, Григорівна заходилася поправляти хустку. Розмовляти з бабусею важкувато, вона погано чує. Отож Віра Іванівна підказувала все, що Уляна Григорівна забула. Виросла в сім'ї одноосібників, закінчила лікнеп (ліквідація неписемності). Заміж вийшла за хлопця з сусіднього села. Чоловік пішов на війну. Похоронка на нього прийшла в 1943-ому. Заміж вдруге так і не вийшла, хоча і звали. Трудилася ланковою. Сама виростила дочку. Та померла у 60 років. Є онук, живе у Батурині.
— Я не могла здати її у будинок ветеранів, — розповідає Віра Іванівна. — Вона все життя нашій сім'ї допомагала. Дітей гляділа, худобу порала. Бабуся Уляна — двоюрідна сестра моєї свекрухи. Свекруха на роботу ходила і я. А Уляна Григорівна була на пенсії. У 90 років ще город сапувала. І зараз, буває, забудеться і каже: «Я корові сіна насмикала і поклала».

— Віро Іванівно, в чому секрет довголіття баби Уляни?
— Дуже любить молоко і хліб. Полюбляє прості домашні страви, куплена ковбаса їй не до смаку. Зроду не пила чаїв і теплої води, лише холодну (їхня мати Федора, яка прожила 88 років, бувало, проб'є лід у відрі кружкою і п'є). До холодів з голими ногами ходила.
А не як ми, по двоє теплих штанів не надівала. В лікарні раз у житті лежала, коли в молодості перехворіла на менінгіт. Таблеток не п'є, відмовляється. Було, тиск скаче — не можу заставити. Торік загрипувала, так я їй таблетку розкришу і в молоко, щоб не бачила. Я три дні хворіла, вона день одужала. Завжди, як спати лягає, подушку хрестить.

— Уляно Григорівно, за 100 років що найбільше запам'яталося?
— Життя пролетіло, прошуміло, не знаю, де ті сто років взялися. Якби не тьотя Вєра, не знаю, чи і дожила б до цих пір. У неї добра душа і щедре серце. Свекрушину матір, свекруху до смерті догодовувала і мене няньчить. Така людина точно в рай попаде. Найбільше запам'яталося, як ми з чоловіком в любові жили. За 10 років ні разу не посварилися. Другого такого я не зустріла. Все життя чекала Івана і досі жду. До нашої зустрічі лишилося недовго...

«Де той Бог є, що не посилає смерті?»

У червні Олені Штурмах минуло 100. Доглядає и подружжя Пархоменків. 70-річна Ганна Петрівна і 80-річний Іван Федорович. Забрали двоюрідну тітку до себе в хату. Кімнату окрему біля теплої грубки виділили.
Побачивши мене, сторічна Микитівна сплеснула в долоні:
— Я ж казала, гості будуть. Сон мені наснився. Думаю, і хто ж до мене приїде, всі ж мої померли. Аж бач, збувся. Чоловік з війни не вернувся, син Андрій і невістка від хвороби померли, онук загинув. Добрі люди взяли до себе. Ні в чому одказу мені немає, ситро і цукерки не вибувають.
Ось, — бабуся піднімає подушку, а під нею кілограма півтора цукерок. — Їсти самі не сядуть, доки мені не подадуть. Уночі погано сплю, так Галя по тричі на ніч встає, мене вкриває. Самій важко ковдру теплу тягти, рученьки болять. У молодості натрудила. Робили ж ми не тільки вдень. У місячні ночі і сіно гребли, і в'язали. Тоді нічого не боліло. А зараз і руки, і голова. І де той Бог є, що не посилає мені смерті? Мої давно померли, а я і досі валяюся. Хоч мені зараз спокійно і ловко живеться. Зуба жодного не лишилося, так Ганна Петрівна мені і вареник, і пиріжок, і яблучко поріже. Я за все дякую, так мене змалечку привчили. Як поїм, завжди читаю «Благодарітє Бога нашего».

А довголіття секретів ніяких. Скільки на роду написано, стільки й проживеш. Треба трудитися, тупати, скільки сил стане. Я до 95 літ робила. Бо як людина починає ойкати, себе жаліти, прилягати, до таких смерть швидше приходить.
— Олена Микитівна перепитує, де її скриня, де одежа, — говорить Ганна Петрівна. — Все у гардеробі, відказую. Я он вам ще рушників, хустинок докупила, а вона напівжартома: «Готовите, а мо', я ще і вас переживу». Хай живе, вона, певно, у Бога це заслужила.

Жодного дня в школі не була

Олександрі Горлач 20 січня мине 104. В день мого приїзду вона загрипувала.
— Не треба її тривожити, — сказала донька, 76-річна Марія Летуча. — Все, що треба, я розкажу. Я з нею все життя поряд. Мама при добрій пам'яті, ще й керує мною: «Оте отак зроби, а оте отак». Жодного дня в школі не була. Батько сказав: «Треба прясти». І не пустив. Сама навчилася і гроші рахувати, і підпис, закарлючку, ставити. Оце я овес купила, вона питає, почім. Порахувала: «Дорого». Я вже забуваю, куди паспорт діла, а вона нагадує: «Ти його в сільраду носила». Скільки й пам'ятаю, вона не втушкувалась. До холодів босоніж ходила. Ще донедавна на город ходила перевірять, яка картопля вродила. Нині, лише тримаючись за стінку, по хаті ходить. У неї у 104 роки шість зубів, а у мене, у 76 — один. Онуків дуже любить. Каже, треба правильне виховання. Щоб порядними росли. Я 37 років економістом-бухгалтером у конторі проробила, мати мною пишається. Без чоловіка вивчила і виростила дітей не гірше, ніж з батьками.
— Чому ж заміж Олександра Несторівна не вийшла?
— Батько як у 1939 році пішов на війну, так і не вернувся. Мати по сто раз про батька згадує: «Аби Данило прийшов хоч на три дні, я б йому розказала, як без нього жила».
Посватався до неї один старий парубок, добрий чоловік. Вона вже, було, і рішилася. А батькова сестра і каже: «Чи ж вернешся до нас, як Данило прийде?» Вона й відмовила. Так увесь вік вдовою і прожила. Як засумує, затягне пісню «Раз казак в поход собрался», похитає скрушно головою. «У нас все тепер є, та ніколи жить». Лягає, я поспішаю її вкрити, а вона: «Я сама, не зучай, ще надоїсть».


Олександра Горлач у колі родичів

Роби людям добро, і воно до тебе вернеться

26 грудня Агафії Крикун минуло 102. Має двох дітей, 4 онуків, 8 правнуків і двох праправнуків. Як святкували сторіччя, гостей була повна хата.
— Нині з ціпком по хаті ходжу, а влітку ще надвір виходила на сонечко. Позаторік ще на город ходила, кабачки підгрібала. Сиділа, квасолю лущила, цибулю і часник у вінки плела, — розповідає Агафія Олександрівна. — 3 чотирьох років з мачухою виросла. Та Бог дав мені щастя. Чоловік добрий попався, непитущий, на всі руки майстер, тесля. Словом не зобидив, бо я ж старалася йому догодить.
Нині бабусю Агафію доглядає 75-річна донька Ніна Олексіївна. Залишила родину у Вінницькій області і приїхала до матері.
— Раджу в Бога вірити, і він помагатиме, — каже бабуся Агафія. — Я змалку до церкви любила ходити. В селі не було, так у Бахмач ходила. Добро людям робіть, і воно вернеться. Не хочу хвалитися, але... Як війну згадаю — ідуть полонені голодні, дам шматок хліба. Переховувала чужих людей від німців. У мене діти маленькі, страшно. Хтось зі своїх докаже, не здобровать. Погрітися чужих впущу, а сама ніч не сплю, хто зна, що воно за люди. На хвищу ж не виженеш. Якщо не я, хто ж їх пожаліє? Якось ішов солдат, хліба просив дати чи поміняти. Ніхто не дав. Я йому і кажу: «Пішли, в мене окраєць є». Підходимо, а тут бомба в нашу хату влучила. Сусідську дівчину вбило. Не знаю, де той солдат дівся. Хата вигоріла, тільки образ Миколи Чудотворця уцілів. Я і досі його бережу. От і не вір у Бога. Він нас спас. На вулиці 80 років прожила, ні з ким не сварилась.

— Що їсти треба, щоб довго жити?
— Я люблю борщ і хліб. У хлібі сила. Два зуби ще маю.
А ще треба, щоб не тільки руки, а й душа трудилася. Я люблю газети читати. Тільки оце одне око вже недобачає, так я вірші згадую, пам'ять треную.
Агафія Олександрівна читає вголос «Садок вишневий коло хати» Шевченка, далі вірші російською мовою про селянку, яка помирає і просить Бога захистити дітей-сиріт. Чисто, красиво, не шамкаючи, і не скажеш, що їй вже за 100. Добротою і спокоєм віяло від Агафії Олександрівни. І подумалося: Господу на землі треба хороші люди, як приклад для інших.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №2 (1392)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.