Кілька годин у селі Городище Коропського району

Світло фар ніби лоскотало темряву, яка, несамохіть, віддавала йому часточку простору.
Виринає у неконтрольованій мною черговості якесь село: хіба ж у дрімоті впізнаєш?
Зупиняє автостопом дівчина:
– Будь ласка, до Жовтневого.
– Якого? У мене їх три по дорозі. І ще одне – з головної, убік.
– Те, що до Сум ближче…
Соціалістичні назви й досі не дивина на карті України. А от Городище на Коропщині, до якого їхав сумським рейсом, повернуло собі історичне найменування, позбувшись утопічного – Комуністичне. Хоча ті ідеї щасливого майбутнього й нині живуть і навіть перемагають...

Дві Ганни

У сільраді мене не зустрічали хлібом-сіллю: потрапив не в той момент, хоча домовлявся про зустріч заздалегідь.
– Ви ж бачите, – кивнула сільський голова Наталія Антоненко, – якраз демонтують відеоапаратуру з виборчої дільниці. Нарешті, наче камінь з плечей звалився. Розумієте, яка на мені відповідальність. Тож пройдіться селом, роздивіться.
А Городище, про що їй не зізнався, мені до щему близьке: з часів дитинства, коли тут інколи бував, і коли досяг поважного віку, зронив сльозу на сільському цвинтарі, де мої батьки навіки лишилися разом…
Біля крамниці, зазвичай, осередку зібрань, нікого не було, лише стояли припарковані кілька велосипедів.
Трохи нижче вулицею натрапив на двох жінок, між собою теревенили.
– Забув, де Фальчевська живе, підкажіть, – прошу після вітання.
– Хто саме?
– Ганна Сергіївна.
– Прямо-прямо. Добротний кам’яний будинок побачите, це – її…
– Тю-тю-тю, – перекочується через хвіртку голос хазяйки. – А де ж ви, бодай, поділися?..
– Потрібні Вам ті курки. Це ж я, вгадуєте? – постаю, ніби з-під землі.
– Сашко?! От несподіванка.
– Я по роботі, у відрядженні. Ваша головиха дуже зайнята, тож заскочив на хвильку.
– Ну й, слава Богу, що так утрапило, – зраділа.
– А Ви ж, як мені колись казали, – на твердих комуністичних принципах…
– Я й не приховую, що атеїстка, – зрозуміла натяк Ганна Сергіївна. – Але якщо в народі Всевишнього згадують, значить, так треба. Мені від цих слів легшає…
Зайшла сусідка Ганна Іванівна Шило. Хоч горем згорьована, та не розкисає, щира і товариська.
– Одна як палець, – сумно схилила голову, – чоловіка, трійко діток поховала. – Доля така. Але ж треба ряст топтати. От ми й одне одного тримаємося!
– А як було раніше?

– Радісно, весело. У колі родини. Хоча на роботі ледь від утоми не падала: 45 років – свинаркою. Трудилася совісно, відзначали грамотами, подарунками, на Дошці пошани портрет мій висів. Пам’ятним годинником нагородили, у райцентрі вручили. В клубі ж, за молодості, як не натомишся – на концерти, танці бігала…
– Можете не відповідати, за кого на виборах голосували, – передбачую. – Певен, за комуністів.
– Еге ж, – не приховує. – Та й Ганна Сергіївна активно пропагувала.
– Не далі власного обійстя, – озивається з городу в пошуках курей добровільний агітатор. – Але за комуністів у нашому селі проголосувала більшість…
– Я теж не білоручка, – нарешті облишила пошуки Ганна Сергіївна, мовляв, самі знайдуться. – Усяку роботу змалку і змолоду пізнала: по війні за волами з плугом ходила і на молотарці працювала, а потім – обліковцем, завфермою. Дитячим садком завідувала, а років двадцять була секретарем і головою сільради.
– Що означає була? – ніби запитує себе. – Ні секунди, ні хвилини спокою. Всі поля знала, ферми… Велике молочне стадо колгосп налічував, а також телят, свиней та овечок. Курей мали удосталь.
А медицина, освіта, культура…
Важливо, що голова колгоспу був підзвітний сільській раді, і ми спільно обговорювали стан справ, дбали про економічний та соціальний розвиток «підлеглих» сіл, добробут людей, вирішували проблеми… На початку 60-х, чи не першим в області, наш колгосп перейшов від трудоднів на грошову оплату праці.
– У Городищі є вулиця Безіменна, – звертає увагу Ганна Сергіївна. – Як би хотілося, щоб вона знайшла своє ім’я-назву: Олексія Давиденка – голови колгоспу «Дружба», тодішнього господарства-мільйонера. Олексій Прокопович – фронтовик, удостоєний бойових нагород та високої відзнаки за працю – ордена Леніна. Тож заслуговує на таку шану.
Звичайно, на перейменування вулиці потрібні відповідні документи, і, зрештою, що не менш важливо, відповідні кошти. А де їх знайти, якщо…

«...наша сільрада на 85 відсотків дотаційна», –

констатувала сільський голова Наталія Антоненко
На жаль, із нею спілкувався не так довго, аби якомога глибше вникнути і розібратися в нагальних питаннях, що хвилюють її і, зрозуміло, сільські громади Городища та Придеснянського.
Як переконався, Наталія Петрівна, як може, дбає про благоустрій, зокрема проведено останній етап освітлення вулиць Городища. Завершення робіт бачив на власні очі.
Коли треба, залучає людей до суспільно-корисної праці, і вони ніколи не відмовляються допомогти.
На одній із вулиць, на спуску, вода вимивала дорогу. Наталія Петрівна організувала толоку, чоловік із 20 зібралося. Долучився до справи і Віктор Дорош, до речі, депутат сільської ради, у нього власний тракторець. Закидали вимоїну землею, битою цеглою, утрамбували.

Ще за радянських часів у тодішньому Комуністичному розташовувалася центральна садиба колгоспу «Дружба». Тепер тут однойменне сільгосптовариство.
– Тримається на плаву, хоч і не процвітає. Та поміч від нього маємо, – зазначає сільський голова.
Демографічна ситуація теж невтішна. Якщо у 1988 році було 750 жителів, нині, на жаль, більш ніж на половину менше.
– За останні десять років не збудовано жодної нової оселі, – з гіркотою каже Наталія Петрівна. – Але, як би там не було, сільський побут неухильно набуває ознак цивілізованості, – не приховує емоцій. – А які у нас чудові для відпочинку місця! Для душі, для спокою. Десна – рукою подати, луки запашні.
…За вікном почало сутеніти: час у зворотну путь. Однак не втримався, щоб не зайти до відділення зв’язку, поцікавитися, якій періодиці надають перевагу городищенці та придеснянці.

«Хоч один у полі не воїн...»

Що пошта, що крамниця – однаково. І це вже не дивина. Виживати треба…
– А чи купують? – запитую у «продавця». – Товар дорожчий, ніж у крамниці. А вона – зовсім поруч.
– Люди нас підтримують, – вдячно відгукується начальник відділення зв’язку Лариса Пирогова.
Родом вона з Новосибірська. Там не склалося в особистому житті, знайшла сімейне щастя у Городищі.
Сім років очолювала відділення зв’язку в Оболонні, десять – у Городищі.
Бажаю, щоб їхнє відділення продовжувало своє існування, а листоноші Антоніні Гавриленко – якнайменше хуртовин і дощів, коли, долаючи кілометрові дистанції, доставляє пішки і велосипедом кореспонденцію, газети і журнали…
– Тож від якого видання стає більш важкою сумка листоноші? – запитую пані Пирогову.
– Найпопулярніша у нас районна газета «Нові горизонти», 105 передплатників…
– А щодо «Деснянки вільної»?
– Було троє читачів, але двоє пішли з життя. Так що на території нашої сільради у вас поки що один шанувальник – житель Городища Іван Аркадійович Личик.
– Один у полі не воїн. Все ж приємно було б із ним зустрітися. Як до нього пройти? – спалахую, наче сірник. – Це недалеко?
– Не дуже й близько. Та й до пуття не поясню, поводир потрібен.
– Перепрошую, а котра година? – ще не втрачаю надії.
– Початок на четверту. Через тридцять хвилин проходитиме автобус на Чернігів.

* * *

Прощаюся, «лечу» на зупинку. Біля крамниці, обіпершись на стіну, напівсидів доволі похмурого вигляду чолов’яга.
– Постій, – важко підводиться. – Тебе можна попросити…
– Нічим не допоможу, – відкараскуюся.
…Стою у напівтемряві. За спиною – порожні цегляні ферми. Комплекс-привид. То залишки від Комуністичного. І чи повернуть світле минуле комуністи-депутати, за яких переважно проголосувало Городище, мені аж ніяк не віриться. Та не можу не поважати думку людей. Вони сподіваються…

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянка вільна» №1 (404), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.