95-річна Марія Кабенок їздила в Москву

Марія Андріївна живе у Ведельцях Чернігівського району. Онука Лариса – у Москві. Разом з чоловіком займається бізнесом. Часто провідувати бабусю не може.

— Я в Москві була тричі, — розповідає Марія Кабенок. — Усі три рази до внучки приїздила. Це дитина мого сина Івана, він у Чернігові живе. Лариса ж у Москві навчалася, там заміж вийшла, там і лишилась. Вільного часу мало, приїхати може не завжди. А що мені — я ж на пенсії, от і їздила. Добиралась до Москви поїздом. Так дешевше. А там мене зустрічали. Лариса з сім'єю одразу так од краю Москви живуть, біля станції. Дім у них хороший. Ворота такі, що на кнопочку нажимаєш і вони самі прочиняються. Дім великий. В онуки машина своя, у її чоловіка — своя. Добротно живуть.
— А що в столиці Росії бачили?
— Ой, я там гуляла на Красній площі, Леніна бачила.
— Живого?
— Ні, він же давно помер, — усміхається. — Може, ще поїду. Правда, Лариса ніби в гості збирається влітку. Але ще не точно. Я коли в Москву їздила, то і в Ленінград (колишня назва нинішнього Санкт-Петербурга. — Авт.) на екскурсію Лариса мене возила. Музеями водила. Цікаво!

Марія Андріївна у свої 95 років — справжній живчик. Коли я приїхала, вона якраз у магазин за хлібом ходила. Тупає сама, без ціпка. У дворі почищений сніг.
— А хто вам сніг чистить? — запитую.
— Як хто? — щиро дивується бабуся. — Сама. Отак лопатку беру і просовую в один бік, тоді в другий. А тоді вже підрівнюю.
У повітці рохкає порося.
— Кожної весни купляю, — киває на чималенького свина. — Літо годую, а тоді ріжемо — і на город. Птицю ніяку не тримаю, бо з нею тільки морока, а м'яса мало. Яйця я собі й купить можу. Скільки там старій людині треба! Десятка на тиждень вистачає. Правда, цього року син дуже протестував, щоб купувала поросятко. А я купила. Тепер ось до Нового року заріжемо, то м'ясце ж на свята буде. Що ж мені ціле літо робить? Хоч свинку вигодую. А на зиму мене син до себе у город забирає. Новий рік уже там зустрічатиму.

— Який секрет вашого довголіття?
— А хто його знає! Все село пережила, — знизує плечима. — Дочки Проні уже нема, а я жива. Добре, що руки-ноги працюють, і в голові є. Не тягар сину. Воно у кого судьба складна, той і живе довго. Я сама двох дітей виростила. Чоловіка Степана Богуша спалили німці в 1943-ому. Зігнали людей в одну хату, облили бензином і підпалили. Він хорошою людиною був. Мене й досі Богушихою називають, по першому чоловікові. Другий раз я заміж пішла уже старою. На пенсії була. Приходить односельчанин Василь Кабенок до мого сина і каже: «Іван, оддай мамку за мене». Той і дозволив. Перейшла я до нього в хату жить. Шість років прожили, а тоді його син у Чернігів забрав, а мене хотів з дому вигнать. Судилися за хату. Я кажу: «Я законна дружина, маю право на хату». Боже, як він на мене у суді кидався! Його навіть із залу виводили. Таке творив. А я на своєму стояла: маю право на хату, і все! А куди було мені діватись? Свій дім я продала, як перейшла до Василя. Він там на краю села стояв. Куди ж мені? Суд поділив хату Василя порівну: мені і його сину. От тільки вхід до дому був один. Я йому і той вхід віддала, ще й коридор, який моїм мав би бути. Нехай —.не через вікно ж йому лазити. Мені вхід син мій зробив.

Марія Андріївна собі роботу завжди знаходить: вміє ткати, прясти. Вишивати любить.
— От тільки чую поганенько вже, — жаліється. — І часом можу трохи забувать.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №51 (1389)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.