Після смерті сестри родина Литвиненків із Березни взяла у свою сім’ю її шістьох дітей

Хось подумає, що у Литвиненків, може, не було власних дітей. Ні, були, четверо. А після того горя у 1996 році їх стало у сім'ї десятеро. Свого часу цю історію розповіли мало не всі газети. Відтоді минули роки. Усі діти Литвиненків уже дорослі. Де вони? Як їм живеться? Як склалася доля родини? І ми поїхали до Березни Менського району.

Біла хата скраю

Двері білої хати на самому виїзді у напрямку Щорса відчинила господиня Наталія Василівна.
— Діти виросли. У когось уже власні сім'ї, хтось іще на виданні, — усміхається вона. — Вдома зараз тільки Яна. .Десять днів тому вона народила нам онуку Софійку. З нами тепер живе моя мама Уляна Ігнатівна, їй уже 94 роки. А в сусідній хаті чоловікова мати, Мотрона Степанівна. Теж старенька, 86 років. Також під нашим наглядом. Діти приїздять на вихідні. А щоб усі разом, то на Різдво. Із зятями й невістками, з онуками. Сім'я у нас велика.
У Наталії Василівни і Олександра Івановича шлюб студентський. Вчилися у паралельних групах факультету фізики і загальнотехнічних дисциплін Чернігівського педінституту. На другому курсі молода дружина вже народила донечку Людмилу. Після закінчення навчання подружжя приїхало в Лемешівку Городнянського району, до Наталиних батьків. Працювали в місцевій школі. А в Березні, звідки родом Олександр, будувався їхній дім. Ще недобудований був, коли вони увійшли в нього вже з трьома дітками. У Лемешівці народилися Серьожа і Маша. їй було ще тільки три місяці, коли переїхали в Березну. Юлю Литвиненкам Бог послав через п'ять літ, у вісімдесят сьомому.
Роботу знайшли в допоміжній школі-інтернаті. Там Наталія Василівна пропрацювала вихователем аж до виходу на пенсію за вислугою років. Люди не радили залишати роботу. Вона ж віджартовувалася:
— У мене вдома свій інтернат.
Олександр Іванович з часом перейшов на викладацьку роботу, працює вчителем трудового навчання, має звання вчителя-методиста.
Життя йшло своїм звичаєм, аж доки не прийшла біда.

«Принеси мені Аньку», – просила Валя перед смертю

У сестри Олександра Івановича Валентини було шестеро дітей — двоє від першого шлюбу і четверо — від другого. Її цивільний чоловік Анатолій Симанчук помер до народження останньої донечки Анюти. А коли страшна хвороба скосила матір, Ані було тільки два рочки.
Лежала Валя недовго, всього кілька днів, тут, у хаті брата. Про старших дітей не питала, а все просила невістку:
— Принеси мені Аньку.
— Принесу, посаджу поруч з нею на ліжку, — згадує Наталія Василівна. — Ми вже бачимо, що діла Валі кепські. Вона ж усе вірила, що встане. Розмовляє з донькою, гладить по голівці: «Моя ти красуня...» Аня ще й говорити як слід не вміла, щось там лепече. Досі плачу, згадуючи те горе...

1 вересня дев'яносто шостого року Валя померла. Поховали ми її, відпоминали. Що робити з дітьми? Саші тринадцять років, Каті — одинадцять, Толі — вісім, Олі — шість, Яні — п'ять, Ані — два. Трикімнатна квартира, яку Валі дав радгосп, є, та їх же, малих, не залишиш у ній. У перші дні після похорону ночували вони в баби, а їсти ходили до нас.
Наші старші діти Люда і Сергій тоді вже вчилися в Чернігові в педуніверситеті, як колись ми з батьком. Маша ходила до дев'ятого класу, а КМ було дев'ять років.

Так склалося, що доглядали Валіних дітей ми. Було, з Машею нагодуємо їх і ведемо на ніч до бабусі, вкладаємо спати. Пригадую той вечір, коли малих повмивали, ніжки помили. А Анютка вирвалася, потупала мокрими ніжками до порога. Маша каже:
— Мам, поглянь на її підошви. Знову брудні.
А я як глянула на ті сліди на підлозі, малесенькі, крихітні, на брудні п'ятки, так защеміла душа... Злякалася, що заплачу. Помили нашій красуні ніжки знову і пішли додому. Мовчимо. Не йде з думки Аня й інші діти.

І раптом Маша каже: «Давайте їх заберемо»

— Справді, треба щось робити з дітьми. Уже наступного дня купили великий диван, приготували інші місця для сну і забрали всіх до себе. На той час у нашого батька і покійної Валі ще було два брати і сестра, але мова не велася, де, крім нас, дітям жити. У нас і крапка.
Заходилися збирати документи, аби оформити над сиротами опіку. Двоє дітей народилися у Вінницькій області, де один час Валя жила з Анатолієм. Спасибі, копії свідоцтв про їхнє народження надійшли швидко. Опікуном сиріт став мій Олександр Іванович, а дійова опіка — нагодувати, доглянути — то вже моє. Як, власне, в кожній сім'ї, де є діти.
Незамінимою помічницею мені стала Маша. Вона й прала дітям, купала їх, споряджала в садок і школу. Мене вони могли не послухатися, Машу ж — ні. Любили її дуже. Було, мене не послухають, кажу: «Зараз Маші подзвоню!» — вмить виконують те, що треба, тільки б Маша не сердилася. Юля, хоч і мала, дев'яти років, а теж гралася з меншенькими, піклувалася. А підросла — допомагала мені.

Привчити дітей до порядку було не просто. Могли і в школу не піти. Пояснювали: «А ми раніше не ходили, і нічого».
Я Толю і Олю взяла в свою школу. А через рік вони пішли в звичайну. Катя ж мала фізичні вади від народження. На одній ручці у неї було шість пальчиків. Ми зразу повезли її до лікарів, зробили операцію. У 2000 році я везла вихованців інтернату на відпочинок у табір «Казковий», що біля Мени. І Катя була серед них. Приїхали, почали оформляти документи. Раптом Катя:
— Мені погано. Дуже болить голова.
І знепритомніла. Викликали «швидку», відвезли в районну лікарню. Це сталося 10 липня, а 12-го моя Катя померла. За день до свого 15-річчя. Розірвалася аневризма в голові. Це ' вада вроджена. Врятувати дитину не було можливості. Поховали дівчинку біля матері. Тепер вони вже нерозлучні.

«Першою назвала мене мамою Анюта»

— Як я справлялася з такою кількістю дітей? Справлялася. До всіх ставилася рівно, не ділила на «мої» і «не мої». На Юлю, свою ще малу доню, часу не вистачало. Розумію, що їй хотілося більше моєї ласки. Але ніколи й виду не подавала. Жили однією великою родиною.
Допомогу з боку держави відчувала повсякчас. Добрим словом згадую Ольгу Степанівну Волосюк і Наталію Михайлівну Оношко з районної влади. Без них я б не вижила. Вони дбали, щоб нашій сім'ї надійшла матеріальна допомога, гостинці дітям. Через обласний дитячий фонд Толя, Оля і Яна кілька разів їздили в Італію, жили там у сім'ях. Анюта ж тільки раз там побувала, але так сумувала за мамою, що більше її не запросили.
Вона мене з перших днів звала мамою. Старші ж — тьотею. А після Італії і вони почали звати мамою, а Олександра — татом.
Росли наші діти, почали допомагати в різних домашніх справах. Толя — золоте дитя. І косить, і на городі за всяку роботу береться. Дівчатка стали хорошими помічницями. Як і належить у сім'ї. Роботящими виросли усі.

«Квартиру дітям ми зберегли»

— Старші наші діти закінчили педуніверситет. Дочки Люда, Маша і Юля — факультет вчителів початкових класів, син Сергій — фізики і загальнотехнічних дисциплін. У школі працює, щоправда, тільки Люда. Живе з сім'єю в Одеській області. її донечці Саші вже шість років, а синок Іллюша ще маленький. П'ять літ уже й Жені, Машиному сину. Вони недалеко, в Мені, займаються з чоловіком торгівлею. Юля — в Чернігові. Чекає дитину. Сергій їздить на заробітки в Київ. З ним і Саша. Толя закінчив будівельний ліцей, він у нас трудяга. Оля і Яна працюють у Чернігові в магазинах «Союз». Аня вчиться у залізничному ліцеї. Займається спортом, досягла хороших успіхів по бігу. Цілий рік тренувалася, а це кинула. «Не хочу і все». Ми вмовляли, казали, що спорт — справа перспективна, можна буде вступити на факультет фізвиховання до педуніверситету. «Не хочу». Ну, може, ще надумається.
Після матері залишилася трикімнатна квартира. Щоб зберегти житло для дітей, ми її приватизували. Звичайно, там потрібен хороший ремонт. Саша вже поміняв двері, ще дещо зробив. Займається будівництвом та ремонтом у Києві, колись і тут зробить. А вже як вони розпорядяться квартирою, час покаже. Нині їх дім тут, у нас.
Пенсію досі платять тільки Олі, Яні і Анюті. Інші вже виросли.
Коли мене запитують, чи не жалію, що шістнадцять років тому взяла чужих дітей під своє крило, відповідаю: ні, не жалію. Вони давно стали мені рідними.
Буває прикро чути, коли хтось каже: «Захотіли Литвиненки нажитися за рахунок дітей». Сиріт на світі багато, відповідаю. Візьміть їх собі, прийміть у свій дім і серце, догляньте, полюбіть, як рідних. Виростіть і поставте на ноги. І одержуйте гроші від держави. Останній час більше платять, ніж у 90-х. Зробіть добре діло!

* * *

Ми розмовляли з Наталією Василівною про дітей і про життя. Закректала у спальні маленька Софійка, і Яна побігла до донечки, взяла на руки, пригорнула до серця. Так захотілося сфотографувати молоду маму з дитиною для газети. Згадалося Тарасове: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». Але Яна не погодилася:
— Вона у нас іще не похрещена. Не можна. Мабуть, це правильно. Рости, дівчинко, і будь щаслива!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1388)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.