Сто років медичного стажу Ольги Лаврентіївни Хімій

У всіх медичних книгах та порадниках лікарі пропагують: хочете довголіття – не нервуйте, не витрачайте душевну енергію, живіть спокійно, розмірено. Але частіше буває так, що довше живуть люди співчутливі та совісні, які не шкодують власних сил і здоров’я заради людського блага. Вони, попри всі стреси й удари долі, знаходять сили, аби вижити, перемогти. Бог береже чи доля, але все ж енергія доброти сильніша, ніж енергія зла та заздрощів.
Ольга Лаврентіївна Хімій змалку хотіла бути медиком. Якось у дитинстві тяжко захворіла і так уже виглядала після того свою рятівницю – сільську фельдшерку. Зрозуміла дитячим серденьком, що медики – особливі люди, їх люблять і чекають, на них сподіваються. Білий халат вона порівнювала з білими ангельськими крилами. До того ж, і старші сестри Марія та Олександра одержали дипломи медичних закладів.
Ольга Лаврентіївна була серед першого повоєнного абітурієнтського потоку Ніжинського медичного технікуму. Важке мала навчання: голод косив людей. Наварить матуся каші у горщику, натушить білого буряка – весь скарб студентської торбини. З друзями-студентами ділилася останнім шматком хліба.

– Ти до людей із добром, – вчила бабуся. – Дуже важко зрадити добрі очі.
Після навчання повернулася у рідну Дрімайлівку (це за 12 кілометрів від Вертіївки Ніжинського району). Блакитноока, з тугою, мов пшеничний колос, косою, привітна молода фельдшерка стала незамінним помічником для односельців. Проте мріяла про вищу освіту. «Штурмувала» чернівецький медінститут. Дві спроби були невдалими. Ображалася, адже оцінки відмінні і досвіду десятиліття. Потім зрозуміла: в Західній Україні дуже сильні традиції земляцтва, приймали до вузу переважно вихідців із західних областей. Та все ж домоглася свого – із третьої спроби таки стала студенткою. Дружним був курс: збиралися навіть на сорокарічний ювілей випуску. Сивочолі дідусі й бабусі упізнавали друзів юності, співали, танцювали, зуміли ж бо зберегти найголовніше – молодість душі.

Так що до Бобровиці Ольга Лаврентіївна приїхала зі свіжими знаннями і немалим практичним досвідом. Працювала у терапевтичному відділенні, дільничним лікарем. Колектив тоді очолював тактовний, чуйний і водночас вимогливий Павло Петрович Фаринюк. Жили Фаринюки у районі залізничного вокзалу. Проте ніколи не користувалися транспортом – на роботу і з роботи пішки. І це була не гра в демократію, а пропаганда здорового способу життя:
– Хто ходить пішки – довго живе, – любив повторювати Павло Петрович.
Ольга Лаврентіївна – велосипедистка. Впродовж 50-ти років бобровицького медичного стажу добиралася на роботу лише на «двоколісному коні».

Чому для свого лікарського подвигу обрала саме Бобровиччину? У передвоєнні роки тут працював директором школи її батько, Лаврентій Іванович Фесенко, спершу в Марківцях, потім у Кобижчі, жили також друзі батькової юності – Іван Васильович Кава та Андрій Ілліч Конішевський.

Від батька у Лаврентіївни і людяність, і гострий розум. Після війни він працював у відділі освіти столиці. Ще молодим трагічно загинув дорогою додому – потрапив під поїзд.
У 60-ті роки населення в районі було чи не втричі більше ніж нині, а лікарів мало. Тож що таке інтенсивність праці, Ольга Лаврентіївна відчула в перші роки лікарської практики.
Заміж вийшла ще в медінституті. Її чоловік, Андрій Іванович Хімій, двома курсами пізніше одержав диплом і приїхав до дружини у Бобровицю. Молодій сім’ї дали квартиру в районі Семидоріжжя. Народилося у Хіміїв двоє хлопчиків – Сергій та Сашко.

Але подружжя мріяло про свій двір, щоб яблуні заглядали у вікно. І щоб сини, онуки та правнуки мали життєвий простір, умови для розвитку здібностей. Почали будівництво. Все з трудової копійки, у вільний від роботи час. Такий собі додаток до виснажливої лікарської праці. Саме Ольга Лаврентіївна була виконробом домашньої будови.

Будинок вийшов добротним, розрісся сад. Тут і проявилася людська заздрість – одна з колег усе «строчила» доноси (між іншим, рано померла, бо ж заздрість з’їдає швидше, ніж хвороба). Приїхала комісія, перевірила: на кілька квадратів хата була більшою за радянську норму. Шість годин засідало партбюро. Постановили: розібрати верх, зменшити розміри до законних. Закон переміг. А Лаврентіївна потрапила того вечора до реанімації з інсультом. Кілька діб була між життям і смертю.

Вся Бобровиця, затамувавши подих, молилася за лікаря, адже багатьох вона повернула з того світу. Отоді, у 70-х, народилася вдруге. І надалі вже боролася не тільки за життя пацієнтів, а й за своє.

Навантаження на роботі не зменшилося. Доручили відповідальну посаду – завідувати інфекційним відділенням, що відкрилося на околиці Бобровиці в цукрозаводському мікрорайоні. З якими тільки інфекціями не воювала… Проникливість і компетентність, доброта і людяність – ось її підручні. Десятки людей врятувала від смерті.

– Моя сестра Ганна – інвалід дитинства, – ділиться бобровичанка Фаїна Соловей. – У неї рідкісне інфекційне захворювання – токсоплазмоз. Ми ніколи не думали, що сестричка доживе до старості, бо дуже слабенька. Всі 50 років опікується Ганною Ольга Лаврентіївна. Щороку переливання крові, майже щомісяця крапельниці. Ось якого вірша склала її постійна пацієнтка, що називає Лаврентіївну другою мамою:
Лікарю, лікарю, хто ж бо не знає
Серце ласкаве твоє.
Як усміхнеться, ніжно торкнеться,
Начебто легше стає…

Робота в інфекційному відділенні була обтяжена ще й господарськими клопотами: будинок старенький, довоєнний. Кожного літа працівники то фарбували, то клеїли, то підбілювали палати. Добилася, щоб приміщення газифікували, підвели воду. Допомагав колишній директор цукрокомбінату Анатолій Поліщук.
За сорок років через її руки пройшли тисячі пацієнтів, можна перелічити десятки інфекційних хвороб, від яких врятувала. І жодна «не причепилася» до лікаря. Чи імунітет, чи Божий захист бережуть Ольгу Лаврентіївну у бойовому строю і до сьогодні.

Упродовж останніх десятиліть у інфекційному подовгу затримувалися пацієнти, яким нікуди повертатися після лікування. Мораль змінилася, і часто навіть для власних дітей старенькі немічні батьки, як тягар. А скільки бездітних, нещасних. Останні два роки, наприклад, у інфекційному жив молодий чи то вірменин, чи то грузин. Його підібрали у сильний мороз поблизу Нової Басані – друзі-заробітчани викинули з автобуса. Обморожений, ледь живий, з амнезією. Позаліковували обморожені місця у хірургії, а тоді – до Лаврентіївни. Вчила розробляти паралізовані пальці, бинтувала тяжкі рани. Пацієнт почав одужувати. А куди ж виписувати? До порятунку долучився син Олександр. Відіслав фото до популярної телепередачі «Жди меня». Невдовзі знайшлася мати, приїхала аж із Чечні, забрала синочка. Не християнської релігії жінка, та перехрестила Ольгу Лаврентіївну:
– Молитимуся за Вас вічно, врятували сина.
Лікарка у поважному віці, та працює не гірше, ніж молоді колеги. Приймає людей у поліклініці, до неї завжди черга. Має 100 років медичного стажу: 10 – фельдшером, 10 – терапевтом, 80 – у інфекційному (там зараховується рік за два). До речі, у районі немає інфекціоніста, досвід Ольги Лаврентіївни дуже потрібен. А ще у неї малі внучата, тож треба вчити, виводити в люди.
На запитання, що допомагає підтримувати працездатність у такому солідному віці, відповідає:
– Намагаюся не грішити, жити по совісті.
Активному довголіттю допомагає і мікроклімат у колективі. Головний лікар Федір Тодоріко з повагою ставиться до лікарів-ветеранів, адже вони мають неабиякий досвід. Чимало пропрацював Степан Іванович Ганяк, Валентина Макарівна Тютюнник, Ольга Іванівна Пожидаєва. Легка рука у медсестри маніпуляційного Лідії Чусти, десятиліттями тримає руку на пульсі бобровичан кардіограф Надія Каплун. Вірно служать людям медсестри Катерина Макаренко, Катерина Басиста, Валентина Контарьова… Саме робота тримає цих людей на світі. Жити для людей – головний секрет їхнього довголіття.

Світлана Скрипка, м. Бобровиця

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.